УХВАЛА
30 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 1-83/2000
Провадження № 13-14зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Лобойка Л. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Штелик С. П.
перевірила заяву ОСОБА_1 про перегляд вироку Київського міського суду від 08 серпня 2000 року та ухвали Верховного Суду України від 26 квітня 2001 року за виключними обставинами з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом і
ВСТАНОВИЛА:
Вироком Київського міського суду від 08 серпня 2000 року ОСОБА_1 засуджено за пунктами "а, з, і" статті 93, частиною 2 статті 143, частиною 2 статті 17 - частиною 2 статті 143, частиною 1 статті 194, частиною 3 статті 194 Кримінального кодексу України 1960 року (далі - КК 1960 року) із застосуванням положень статті 42 КК 1960 року до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна.
Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 26 квітня 2001 року вирок суду залишено без змін.
10 грудня 2020 року рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Лопата та інші проти України" (заяви №84210/17 та 23 інших), у тому числі щодо ОСОБА_1 (заява 59102/18) констатував порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо довічного ув`язнення без перспективи звільнення.
ОСОБА_1, не погоджуючись з ухваленими щодо нього судовими рішеннями, на підставі пункту 2 частини 3 статті 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з заявою про їх перегляд за виключними обставинами, посилаючись на порушення Конвенції, які встановлено рішенням ЄСПЛ у справі "Лопата та інші проти України" від 10 грудня 2020 року.
Суддя Великої Палати ухвалою від 16 лютого 2021 року залишив без руху заяву ОСОБА_1 та встановив строк для усунення недоліків п`ятнадцять днів з дня отримання копії ухвали.
На виконання цієї ухвали 18 березня 2021 року до Великої Палати надійшли доповнення, в яких ОСОБА_1 висловлює незгоду з прийнятими судовими рішеннями. На думку заявника, констатоване порушення Конвенції є правовою підставою для скасування оскаржених вироку та ухвали як незаконних, зменшення покарання до позбавлення волі на певний строк. Стверджує, що призначене щодо нього покарання у виді довічного позбавлення волі суперечить нормам статті 28 Конституції України щодо неприпустимості піддавати особу покаранню, що принижує її гідність, а також положенням Кримінального кодексу України.
Заявник вважає, що відновлення попереднього юридичного стану у вигляді повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, є додатковим заходом індивідуального характеру, який держава має забезпечити для кожної особи, на користь якої ухвалено рішення ЄСПЛ.
Перевіривши наведені у заяві доводи та долучені до неї матеріали, Велика Палата вважає, що у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 необхідно відмовити з огляду на таке.
ЄСПЛ у рішенні "Лопата та інші проти України", констатуючи порушення статті 3 Конвенції стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування цього виду покарання до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів, таких як убивство. Однак у європейській пенітенціарній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для додержання вимог статті 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація. Водночас ЄСПЛ відхилив решту доводів заявників і постановив, що визнання факту існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи, яке ОСОБА_1 зазначає як підставу для перегляду, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, яку належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, а саме - шляхом запровадження в Україні процедур, які б на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, унесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, у тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер констатованого порушення Конвенції свідчать про те, що не було додержано такого права заявника, яке наразі неможливо відновити у вигляді того ж стану чи становища, що існували до порушення Конвенції.
У таких випадках засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.
Крім того, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини від 19 січня 2000 року, встановлене ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише в тому випадку, коли можна досягти на національному рівні restitutio in integrum (повного відновлення), тобто відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.
Щодо ОСОБА_1 таке повне відновлення попереднього юридичного стану, зокрема шляхом скасування вироку Київського міського суду від 08 серпня 2000 року та ухвали Верховного Суду України від 26 квітня 2001 року, не є можливим, оскільки ЄСПЛ констатував порушення Конвенції лише щодо довічного ув`язнення без перспективи звільнення та не зробив висновку про порушення конвенційних прав заявника під час розгляду в судах справи щодо нього.
Отже, підстави для відкриття провадження за заявою ОСОБА_1 про перегляд судових рішень щодо нього за виключними обставинами у зв`язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом відсутні.
Тому, з урахуванням викладеного, у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 слід відмовити, а заяву з усіма доданими матеріалами - повернути особі, яка її подала.
Керуючись статтями 459, 463, 464 та пунктом 15 розділу ХІ "Перехідні положення" КПК, Велика Палата Верховного Суду