Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 310/2258/18-ц
провадження № 61-14276св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Коротуна В. М. (суддя-доповідач)
суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Крата В. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 02 липня 2019 року в складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,
В С Т А Н О В И В:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі свідоцтва від 20 листопада 2017 року він є власником квартири АДРЕСА_1 . Попереднім власником квартири була ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 22 листопада 2003 року. Разом з власником в квартирі була зареєстрована її дочка ОСОБА_2 . Відповідач добровільно не знялась з реєстрації спірної квартири, що створює йому та його родині перешкоди у користуванні та розпорядженні спірною квартирою. Зазначав, що відповідач не є членом його сім`ї, між ним та ОСОБА_2 відсутні договірні відносини щодо користування спірним житлом. Вважав, що вона втратила право користування квартирою, оскільки її право є похідним від права власності на дану нерухомість.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування двокімнатною квартирою за адресою: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 квітня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з переходом права власності на спірне приміщення до позивача право користування жилим приміщенням для відповідача як члена сім`ї колишньої власниці квартири припинилось. При цьому вважав, що ОСОБА_1 як власник спірної квартири, має право вимагати від відповідача, який не є членом його сім`ї, усунення порушень його права власності на квартиру.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Запорізького апеляційного суду від 02 липня 2019 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 25 квітня 2019 року скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 набула право користування спірним майном як член сім`ї попереднього власника і з цих підстав залишається зареєстрованою у спірній квартирі. При цьому зазначив, що новий власник, який придбав житло на прилюдних торгах, має перешкоди у користуванні своєю власністю, оскільки відповідач зареєстрована у ній, проте необхідно врахувати, що квартира придбана при реалізації предмета з прилюдних торгів і продавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації у ній відповідача, а покупець мав би знати усі ризики придбання такої квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених ним вимог, не врахувавши, що прийняте рішення порушує його права як власника. При цьому судом апеляційної інстанції безпідставно застосовано до спірних правовідносин вимоги статті 109 ЖК УРСР та Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті". ОСОБА_2 не є стороною кредитних договорів та не була майновим поручителем. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач порушує право власності нового власника квартири, яке у відповідності до вимог статті 321 ЦК України є непорушним, тому відповідно до вимог статті 391 ЦК України усунув ці порушення шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Крім того, на час розгляду справи ні відповідач, ні члени її сім`ї в квартирі не проживали, вимоги про виселення не заявлялися.
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судом установлено, що відповідно до свідоцтва від 20 листопада 2017 року ОСОБА_1 на підставі акта про реалізацію предмета іпотеки, затвердженого начальником відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області від 03 листопада 2017 року належить на праві власності двокімнатна квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (т.1, а.с.7).
Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності вбачається, що зазначене право зареєстровано за ОСОБА_1 20 листопада 2017 року (т.1, а.с.8).
Із копії довідки ТОВ "Керуючої компанії Коменерго-Бердянськ", повідомлення виконавчого комітету Бердянської міської ради від 18 квітня 2018 року, копії довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 12 березня 2019 року вбачається, що місце проживання відповідача зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1, а.с.10,17, т.2, а.с.10).
Листом від 09 січня 2019 року виконавчий комітет Бердянської міської ради повідомив ОСОБА_2, що її знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 з 19 грудня 2018 року на підставі заяви власника квартири про надання адміністративних послуг "Зняття з реєстрації місця проживання" у відповідності до абзацу 9 пункту 26 Правил реєстрації місця проживання (т.1, а.с.195).
Із повідомлення виконавчого комітету Бердянської міської ради від 06 березня 2019 року вбачається, що 06 березня 2019 року прийнято рішення № 2 про скасування зняття з реєстрації місця проживання гр. ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 (т.2, а.с.7).
Також судом встановлено, що у ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_4, місце проживання якої зареєстровано в Єдиному державному демографічному реєстрі 07 березня 2019 року за адресою: АДРЕСА_2 (т.2, а.с.8,9).
Із свідоцтва від 20 листоопада 2017 року та інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10 квітня 2019 року вбачається, що попереднім власником двокімнатної квартири на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Бердянською державною нотаріальною конторою Запорізької області 22 листопада 2003 року за реєстровим № 3-3436 та свідоцтва про право власності на житло, видане Управлінням житлового господарства виконавчого комітету Бердянської міської ради 30 травня 2001 року за № 11871, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 була ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1, а.с.7).
У відповідності до свідоцтва про шлюб ОСОБА_3 уклала шлюб з ОСОБА_5 26 верресня 2014 року (т.1, а.с.54).
Судом встановлено, що ОСОБА_2 була членом сім`ї попереднього власника двокімнатної квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3, якій належала зазначена квартира на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Бердянською державною нотаріальною конторою Запорізької області 22 листопада 2003 року за реєстровим № 3-3436 та свідоцтва про право власності на житло, видане Управлінням житлового господарства виконавчого комітету Бердянської міської ради 30 травня 2001 року за № 11871. Місце проживання відповідача зареєстровано за вказаною адресою.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР.
Зокрема, частинами першою, другою статті 109 ЖК УРСР визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічні норми містяться в частині третій статті 109 ЖК УРСР.
Отже, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Верховний Суд України у своїх постановах від 21 жовтня 2015 року (провадження № 6-1484цс15) та 22 червня 2016 року (провадження № 6-197цс16) висловив правовий висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК УРСР. За змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зроблено правовий висновок про те, що при виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" (№ 8863/06), Європейський суд з прав людини у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності Європейський суд з прав людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення члена сім`ї власника житлового будинку, у тому числі й колишнього, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики Європейського суду з прав людини.
У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло та недобросовісності дій сторін договору купівлі-продажу, внаслідок яких відповідач може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), викладено висновок про те, що позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України). Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Отже, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2 набула право користування спірним майном як член сім`ї попереднього власника і з цих підстав залишається зареєстрованою у спірній квартирі, з урахуванням того, що квартира придбана при реалізації предмета іпотеки з прилюдних торгів і продавець повинен був зазначити про обтяження квартири у вигляді реєстрації у ній відповідача, а покупець мав би знати усі ризики придбання такої квартири, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, що також відповідає висновку, наведеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, який зводиться до того, що сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.
Враховуючи те, що спір по суті апеляційним судом вирішено правильно і законно, а рішення не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України), колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.
Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.