Постанова
Іменем України
22 березня 2021 року
м. Київ
справа № 628/2355/18-ц
провадження № 61-21099св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. 26 липня 2014 року він надав відповідачу у позику кошти в сумі 25 000 дол. США під зобов`язання повернути їх у строк до 01 вересня 2014 року, а у разі неповернення коштів до вказаного строку, відповідач зобов`язався передати, у власність ОСОБА_1 належні йому на праві власності земельні ділянки площею 6,1229 га та 5,9250 га з кадастровими номерами 6323785500:11:000:0064 та 6323785500:11:000:0063, у зв`язку з чим ОСОБА_2 склав та підписав боргову розписку. На підтвердження належності ОСОБА_2 двох земельних ділянок відповідач надав позивачу оригінали свідоцтв про право на спадщину за заповітом та довіреність на розпорядження належним йому майном. У строк до 01 вересня 2014 року ОСОБА_2 кошти в сумі 25 000 дол. США позивачу не повернув, тим самим не виконав грошове зобов`язання з повернення грошей отриманих в позику. Оскільки ОСОБА_2 не виконав своє зобов`язання щодо повернення грошей, позивач мав намір одержати у власність земельні ділянки, які належать на праві особистої приватної власності ОСОБА_2 та які він у разі неповернення боргу зобов`язався передати. Проте 18 червня 2018 року позивач дізнався про посвідчення 29 березня 2017 року договору емфітевзису строком на 10 років щодо зазначених земельних ділянок.
Посилаючись на те, що у позасудовому порядку повернути позичені кошти йому не вдалося, позивач просив стягнути з відповідача на свою користь 675 296,68 грн (25 000 дол. США за курсом Національного банку України станом на 03 серпня 2018 року) у рахунок погашення заборгованості.
Позивач також клопотав про поновлення строку звернення до суду за захистом порушеного права, посилаючись на те, що строк пропущений з поважної причини, оскільки у нього знаходились оригінали правовстановлюючих документів на земельні ділянки та довіреність на розпорядження майном, тому він вважав, що без перешкод зможе одержати у власність земельні ділянки в рахунок погашення боргу, а про те, що зазначене зробити неможливо довідався лише 18 червня 2018 року.
Рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 29 січня 2019 року позов задоволено.
Поновлено ОСОБА_1 строк позовної давності на звернення до суду з цим позовом. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму заборгованості у розмірі 675 296,68 грн в рахунок погашення боргу за борговою розпискою від 26 липня 2014 року. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем доведено факт невиконання відповідачем зобов`язань відповідно до укладеного між ними договору позики щодо повернення суми позики, а отже, позовні вимоги підлягають задоволенню. Поновлюючи строк позовної давності, суд виходив з того, що позивач був впевнений, що він має право, у разі неотримання позичених грошей, користуватися земельними паями, що влаштовувало позивача, а тому після невиплати до 01 вересня 2014 року йому коштів, маючи оригінали правовстановлюючих документів на паї, він не вважав, що його права були порушені, оскільки згідно з борговою розпискою у разі неповернення коштів земельні паї повинні були перейти в його власність.
Постановою Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 рокурішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 29 січня 2019 рокускасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що з 01 вересня 2014 року розпочався перебіг строку позовної давності, який закінчився 02 вересня 2017 року, тобто 06 серпня 2018 року позов подано з пропуском строку позовної давності. Той факт, що ОСОБА_3 користувався земельними ділянками ОСОБА_2 за що останній отримував орендну плату не свідчить про визнання відповідачем боргу, не перериває позовної давності та має пряме відношення до боргових зобов`язань за договором позики.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову Харківського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року скасувати, рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 29 січня 2019 року залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що строк позовної давності пропущений ним з поважних причин, оскільки про нотаріальне посвідчення договорів про надання права користування земельними ділянками та арешт майна ОСОБА_2 він дізнався 18 червня 2018 року.
У січні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 26 липня 2014 року ОСОБА_2 склав розписку наступного змісту (мовою оригіналу): "Я, ОСОБА_5, год рождения 26.03.1985, проживающий АДРЕСА_1, пас. МТ 221317 выдан Купянским ГРОУМВД в Харьковской обл. взял у ОСОБА_6 1963 г. р. деньги в суме 25 000 долларов (двадцять пять тысяч долларов США) на срок до 1 сентября 2014 года; в залог оставляю принадлежащие мне согласно завещанию земельные паи: площадь 6,1229 га кадастровый номер № 6323785500:11:000:0064, площадь 5,9250 га кадастровый номер № 6323785500:11:000:0063. В случае невозврата денег до установленного срока земельные паи переходят в собственность ОСОБА_6" (а. с. 53).
Земельна ділянка площею 6,1229 га, кадастровий номер 6323785500:11:000:0064, та земельна ділянка площею 5,9250 га, кадастровий номер 6323785500:11:000:0063, належать ОСОБА_2, що підтверджується ксерокопіями свідоцтв про право на спадщину за заповітом на земельні ділянки (а. с. 13, 68-71).
26 липня 2014 року ОСОБА_2 надав нотаріально посвідчену довіреність ОСОБА_1, якою уповноважив останнього користуватися та управляти (здавати в оренду) земельною ділянкою площею 6,1229 га, кадастровий номер 6323785500:11:000:0064, та земельною ділянкою площею 5,9250 га, кадастровий номер 6323785500:11:000:0063. Строк дії довіреності на користування земельними ділянками складає 20 років, - до 26 липня 2034 року (а. с. 66).
Згідно з копією розписки від 26 липня 2014 року ОСОБА_2 взяв у ОСОБА_1 орендну плату за належні йому згідно із заповітом земельні паї, які знаходяться на території земель Петропавлівської сільської ради, площею 6,1229 га, кадастровий номер 6323785500:11:000:0064, та 5,9250 га, кадастровий номер 6323785500:11:000:0063, в сумі 24 000 грн до 2020 року включно. Претензій з оплати немає. (а. с. 67).
На час розгляду справи в судах борг не повернуто.
Статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі за
№ 6-1662цс17, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 359/1227/16-ц (провадження № 61-12412св18) розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. За таких обставин, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування.
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 346/3978/15-ц (провадження № 61-910св18), від 16 серпня 2018 року, (справа № 516/97/16-ц, провадження № 61-25512св18), від 21 березня 2018 року, (справа № 757/27533/15-ц, провадження
№ 61-8055св18) з розписки повинно вбачатися як сам факт отримання в борг, тобто із зобов`язанням повернення, певної грошової суми, так і дата її отримання.
Відповідно до правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 707/2606/16-ц (провадження
№ 61-28762св18), від 26 вересня 2018 року у справі № 483/1953/16-ц (провадження № 61-33891св18), від 27 червня 2018 року у справі № 712/14562/17-ц (провадження № 61-26174ск18) статтею 545 ЦК України визначено, що прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора. Отже, наявність оригіналу боргової розписки у позивача, кредитора, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.
Згідно з частиною першою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), вказав, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії")
Строк давності переслідує кілька важливих цілей, а саме забезпечує правову визначеність і закінченість, захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які було б важко спростувати, і дозволяє уникнути несправедливості, яка може виникнути при прийнятті судами рішень щодо подій, які мали місце у далекому минулому на підставі доказів, які з часом можуть стати ненадійними і недостатніми (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" ("Stubbings and Others v. the United Kingdom").
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що зазначена позивачем причина пропуску позовної давності не є поважною, оскільки ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 орендну плату за вказані земельні ділянки, тому факт того, що ОСОБА_1 користувався земельними ділянками ОСОБА_2 за що останній отримував орендну плату не можна вважати тією обставиною, яка свідчить про визнання ОСОБА_2 свого боргу та перериває позовну давність за зобов`язаннями перед ОСОБА_1 та прямо належить до боргових зобов`язань, що виникли між сторонами.
Оскільки перебіг позовної давності розпочався з 01 вересня 2014 року та сплив 02 вересня 2017 року, а з позовом ОСОБА_1 звернувся 06 серпня 2018 року, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності.
Заявник посилається на наявність у нього оригіналу розписки про одержання відповідачем коштів за договором позики та оригіналів правовстановлюючих документів на дві земельні ділянки.
Проте указане не є обставиною та доказом поважності пропущення позовної давності, перебіг якого розпочався з 02 вересня 2014 року.
Заявник безпідставно пов`язує поважність причин пропущення позовної давності з можливістю чи неможливістю переходу до нього права власності на відповідні земельні ділянки в рахунок боргового зобов`язання.
Нотаріальне посвідчення договорів про надання права користування земельними ділянками та арешт майна ОСОБА_2 не перешкоджало ОСОБА_2 виконувати умови договору позики, як не перешкоджало ОСОБА_1 можливості захистити своє порушене право у судовому порядку.
У касаційній скарзі заявник посилається на визнання судом першої інстанції поважними причини пропущення позовної давності, проте указане обґрунтовано спростовано судом апеляційної інстанції.
Інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки фактично зводяться до незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі, які були предметом з`ясування в суді апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine) рішення від 10 лютого 2010 року).