Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 756/2399/18
провадження № 61-14182св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі - ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1, подану адвокатом Новицькою Світланою Володимирівною, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року у складі судді - Майбоженко А. М. та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф.; за касаційною скаргою ОСОБА_1, подану адвокатом Новицькою Світланою Володимирівною, на додаткову постанову Київського апеляційного суду від
02 липня 2019 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф.; за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня
2018 року у складі судді - Майбоженко А. М. та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів позики.
Позовні вимоги мотивовано тим, щопозивач перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем ОСОБА_3 з 13 грудня 1991 року. Договір безпроцентної позики грошей №12/13 від 22 грудня 2013 року та договір позики № 09-10/14 від 09 жовтня 2014 року, що укладені між ОСОБА_2 та
ОСОБА_3, виходять за межі дрібних побутових правочинів, укладені чоловіком позивача без її на те згоди. Про укладення таких договорів їй стало відомо після ухвалення рішення про стягнення боргу з відповідача
ОСОБА_3 . При укладенні договору №09-10/14 порушено чинне законодавство щодо валюти, оскільки не визначено договором гривневий еквівалент суми позики.
З урахуванням зазначеного, просила визнати недійсними договір безпроцентної позики грошей № 12/13 від 22 грудня 2013 року та договір позики № 09-10/14 від 09 жовтня 2014 року, які укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року,у задоволенні позову відмовлено.
Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані безпідставністю позовних вимог, оскільки договір позики для позичальника та його дружини не
є договором про відчуження майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, так як свідчить про набуття позичальником у власність грошових коштів, а не про розпорядження спільним майном. Тому ненадання згоди позивачем
ОСОБА_1 на укладення договорів позики її чоловіком ОСОБА_3 не впливає на дійсність вказаних правочинів, оскільки не є тією вимогою, додержання якої є необхідною для їх чинності. Крім того, визначення в договорі еквіваленту зобов`язання в іноземній валюті відповідає статті 533 ЦК України.
Додатковим рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня
2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від
19 червня 2019 року, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2
19 255,00 грн судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що оскільки рішенням суду у задоволенні позову відмовлено, судові витрати пов`язані із розглядом справи покладаються на позивача. Договір про надання правової допомоги від № 15/18 від 24 квітня 2018 року, акт про надання правової допомоги від 14 серпня 2018 року з описом виконаних робіт (наданих послуг), квитанція №N1B8D48930 від 17 травня
2018 року про сплату коштів у сумі 19 000,00 грн за надання правової допомоги за договором №15/18 від 24 квітня 2018 року та комісії за переказ готівки у сумі 228,00 грн є достатніми доказами, що підтверджують розмір витрат відповідача на правову допомогу. Протягом часу з моменту надходження справи до суду та призначення судового засідання для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення будь-хто з учасників справи, зокрема позивач чи її представник, з матеріалами не ознайомлювався за відсутності будь-яких перешкод щодо цього. До переліку випадків, що зумовлюють відкладення розгляду справи не відноситься не ознайомлення учасника справи з її матеріалами за відсутності об`єктивних перешкод для цього. З цих підстав судом відхилено клопотання представника позивача щодо відкладення розгляду справи за заявою ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення. Позивачем не подано будь-яких заперечень щодо розміру витрат на правову допомогу, не доведено неспівмірності понесених витрат, не подано клопотання про їх зменшення. Правильним є стягнення з позивача також і витрат у розмірі
228 грн, сплачених відповідачем ОСОБА_2 банківській установі за переказ коштів згідно квитанції № N 1B8D48930 від 17 травня 2018 року, оскільки ці витрати безпосередньо пов`язані з оплатою витрат на професійну правничу допомогу. Немає підстав для відмови у стягненні з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 27 грн витрат, пов`язаних з оплатою поштових послуг по направленню відзиву на позов, оскільки такі витрати понесені відповідачем та спрямовані на судовий захист своїх прав.
Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 02 липня 2019 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 16 000,00 грн судових витрат.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що акт про надання правової допомоги від 24 червня 2019 року з описом виконаних робіт (наданих послуг), квитанція до прибуткового касового ордера № 13 від 25 квітня
2019 року про сплату ОСОБА_2 за правову допомогу суми у розмірі
10 000,00 грн, квитанція № 0.0.1391407841.1 від 25 червня 2019 року про сплату
ОСОБА_2 додаткової винагороди згідно з пунктом 5.3 договору № 21/19 про надання правової допомоги від 27 лютого 2019 року у розмірі 6 000,00 грн, дублікат чека від 24 червня 2019 року та квитанція № 0.0.1391407841.1 про сплату ОСОБА_2 додаткової винагороди у розмірі 6 000,00 грн
є достатніми доказами, що підтверджують розмір витрат відповідача на правову допомогу. Враховуючи, що судом апеляційної інстанції апеляційну скаргу позивача залишено без задоволення, судові витрати пов`язані із розглядом справи покладаються на позивача.
Аргументи учасників справи
23 липня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що укладені між відповідачами договори позикиє недійсними, оскільки укладені без її згоди і суми позики перевищують еквівалент 5 000,00 дол США, а також вони виходять за межі дрібного побутового договору. При цьому ОСОБА_2 при наданні грошових коштів
в позику ОСОБА_3 знав, що той перебував у шлюбі з позивачем. Частину отриманих грошей в позику ОСОБА_3 передав ОСОБА_5, який використав їх на придбання в лізінг автомобіля, а в подальшому надавав ОСОБА_3 кошти для оплати навчання його сина та процентів за оспорюваними договорами. Зазначає, що договори позики передбачають три види відповідальності за їх невиконання, штраф, пеню, штраф на передачу майна в іпотеку, а сума позичених коштів визначена у іноземній валюті доларах США, тому спірні договори є недійсними. Посилається на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада
2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого
з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.
01 серпня 2019 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2019 року.
Касаційна скарга мотивована тим, щостягуючи із позивача витрати на професійну правничу допомогу суд апеляційної інстанції помилково прийняв до уваги докази, надані відповідачем із порушенням норм процесуального законодавства. Зокрема, ні відповідач, ні його представник участі у судових дебатах не брали та не заявляли про подачу протягом п`яти днів заяви про ухвалення додаткового рішення, чим порушили частину восьму статті 141 ЦПК України. Крім того, відповідно до статті 83 ЦПК України суд не бере до уваги докази, стосовно яких не підтверджено факт надсилання їх копій іншим учасникам справи. Однак у матеріалах справи немає підтвердження направлення позивачу копій документів, якими відповідач обґрунтовує заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
04 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від
14 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що у рішенні суду першої інстанції зазначено, що під час судових дебатів представник відповідача зробила заяву про надання доказів протягом п`яти днів після ухвалення рішення у справі на підтвердження судових витрат. В додатковому рішенні суду першої інстанції також зазначено, що 19 серпня 2018 року докази направлені на адресу суду, а 03 вересня
2018 року представник ОСОБА_6 звернулася до суду від його імені
з заявою про ухвалення додаткового рішення. Однак, суд не звернув уваги, що відповідачем не надіслані позивачу докази, якими відповідач обґрунтовує заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням частини дев`ятої статті 83 ЦПК України та у матеріалах справи немає підтвердження направлення позивачу цих доказів.
У вересні та жовтні 2019 року представник ОСОБА_6 - ОСОБА_7 надала до Верховного Суду відзиви на касаційні скарги на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року, постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2019 року, в яких зазначає, що оскаржені судові рішення є законними і обґрунтованими, висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстав для їх скасування немає.
Крім того, просить стягнути з ОСОБА_1 понесені ним судові витрати
у зв`язку з переглядом цієї справи судом касаційної інстанції:
на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року у розмірі 10 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу;
на додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2019 року
у розмірі 5 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 19 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на додаткову постанову Київського апеляційного суду від
02 липня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Касаційна скаргана рішення Оболонського районного суду м. Києва від
14 серпня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року не підлягає задоволенню, а касаційні скарги на додаткове рішення Оболонського районного суду м. Києва від 14 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 червня 2019 року (щодо перегляду зазначеного рішення), додаткову постанову Київського апеляційного суду від 02 липня 2019 року підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Щодо визнання недійсним договорів позики
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебувають
у зареєстрованому шлюбі з 13 грудня 1991 року.
22 грудня 2013 року між відповідачами ОСОБА_3 (позичальник) та ОСОБА_2 (позикодавець) укладено договір безпроцентної позики грошей № 12/13.
Відповідно до пункту 1 цього договору позикодавець передав у власність,
а позичальник прийняв 193 600,00 грн, що за домовленістю сторін
є еквівалентом 22 000,00 дол США, із зобов`язанням повернути суму позики
у визначеному договором порядку в строк до 01 травня 2014 року включно.
09 жовтня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики № 09-10/14.
Відповідно до пункту 1 зазначеного договору позикодавець передав у власність позичальника, а позичальник прийняв 5 000,00 доларів США, із зобов`язанням повернути позику позикодавцеві у визначеному договором порядку в строк до 31 грудня 2014 року включно.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 вересня 2016 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 . Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором безпроцентної позики № 12/13 від 22 грудня 2013 року у сумі 4 476 740, 77 грн, у тому числі: основний борг -
589 998, 20 грн, пеня - 3 876 288, 17 грн, три проценти річних - 10 454, 40 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики № 09-10/14 від 09 жовтня 2014 року у сумі 272 721, 84 грн,
у тому числі: основний борг 134 090, 50 грн, штраф - 134 090, 50 грн, три проценти річних - 4 540, 84 грн. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 штраф за договором безпроцентної позики № 12/13 від 22 грудня 2013 року у сумі - 193 600, 00 грн.
Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_1 зазначала, що при укладенні вказаних договорів не отримано її згоди на це, що є підставою для визнання таких договорів недійсними.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які
ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним
у судовій практиці.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини першої, другої та третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого
з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня від 2018 року у справі
№ 713/285/2012 (провадження № 61-10345св18) зроблено висновок щодо застосування статті 65 СК України: "для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого
з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин".
Колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 на правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада
2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), оскільки правовідносини у наведеній справі (спір про визнання договору іпотеки недійсним)не є подібними до цієї справи про визнання недійсними договорів позики, у якій укладення договору іпотеки (іншого договору про розпорядження спільним майном) судами не встановлено.
Відповідно до статті 524 ЦК України зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
Згідно з статтею 533 ЦК України грошове зобов`язання має бути виконане
у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
У постанові Великої Палати Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) зазначено, що "національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству".
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок про відмову у задоволенні позову.