Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 272/769/18
провадження № 61-13070св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Житомирського апеляційного суду від 21 травня 2019 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Шевчук А. М., Коломієць О. С.
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, в якому, з урахуванням уточнень позовної заяви на виконання ухвали Андрушівського районного суду Житомирської області від 10 липня
2018 року, просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим будинком.
Позовні вимоги мотивовані тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1,.
У січні 2016 року на прохання відповідача, який є її рідним братом, вона надала дозвіл на його реєстрацію та проживання в указаному житловому будинку.
21 серпня 2016 року ОСОБА_2 забрав свої речі, добровільно залишив дане житлове приміщення та переїхав на постійне місце проживання до ОСОБА_3, з якою проживає за іншою адресою однією сім`єю та є членом її сім`ї.
Відповідач не є членом її сім`ї, більше року не проживає та не має наміру проживати у належному їй житловому будинку, проте відмовляється
в добровільному порядку знятися з реєстрації. Зазначена обставина свідчить про те, що в даному випадку порушується її право власності, оскільки вона не має можливості на власний розсуд розпоряджатися цим житлом, обмежена
у праві користування ним та позбавлена можливості оформити субсидію.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Андрушівського районного суду Житомирської області від 09 січня 2019 року позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_1, з 21 серпня 2017 року.
Зобов`язано Старокотельнянську сільську раду Андрушівського району Житомирської області зняти з реєстрації ОСОБА_2 за вказаною адресою.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 1 409,60 грн.
Встановивши, що 21 серпня 2016 року ОСОБА_2 добровільно виселився
з будинку, переїхавши до ОСОБА_3 на постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 ; відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 ; із заявами до правоохоронних органів та суду про вселення чи усунення перешкод у користуванні житлом відповідач не звертався та будь-яких доказів того, що саме спірне житло потрібне йому для проживання, ОСОБА_2 не надав, та врахувавши, що між сторонами у справі існують неприязні стосунки, про що свідчать неодноразові звернення позивача до відповідного відділення поліції, суд першої інстанції зробив висновок, що відповідач не проживав у житловому приміщенні понад рік без поважних причин.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Житомирського апеляційного суду від 21 травня 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про відмову
в задоволенні позовних вимог.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 057,23 грн судового збору.
Апеляційний суд керувався тим, що відповідач не проживав у будинку більше року з поважних причин, оскільки між сторонами у справі існували неприязні стосунки, що підтверджується чисельними зверненнями ОСОБА_1 до правоохоронних органів, а також постановою Андрушівського районного суду Житомирської області від 23 серпня 2016 року про притягнення ОСОБА_2 до відповідальності, передбаченої статтею 173-2 КУпАП, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розглядається цивільно-правовий спір з приводу новоствореного нерухомого майна. Відповідач іншого житла на території України не має та задоволення позовних вимог призведе до порушення його права на житло.
Аргументи учасників справи
У липні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову апеляційного суду, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права та не дослідження судом зібраних у справі доказів, просила скасувати зазначенупостанову в частині вирішення позовної вимоги про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та стягнення
з ОСОБА_2 на її користь судових витрат в сумі 704,80 грн., залишивши
в силі рішення суду першої інстанції в цій частині.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а саме: довідки Старокотельнянської сільської ради від 22 березня 2017 року, від 25 травня 2018 року, акти обстеження будинку від
17 жовтня 2016 року, від 22 червня 2018 року; не з`ясував підстави проживання відповідача в житловому приміщенні за адресою
АДРЕСА_2, та не звернув уваги, що в процесі розгляду справи встановлено факт проживання відповідача з ОСОБА_3 однією сім`єю без шлюбу з серпня 2016 року.
Суд апеляційної інстанції зробив неправильний висновок про поважність причин непроживання відповідача у спірному приміщенні, жодних належних та допустимих доказів на підтвердження поважності таких причин немає. Відповідно до пояснень, заяв до правоохоронних органів, витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань, постанови про притягнення до адміністративної відповідальності ініціатором конфліктів був саме
ОСОБА_2 і ці конфлікти не мали відношення до користування ним спірним приміщенням.
Апеляційний суд не застосував закон, який підлягає застосуванню, а саме статтю 405, частину другу статті 406 ЦК України, а також статтю 64 ЖК УРСР,
з огляду на яку брат позивачки не є членом її сім`ї з серпня 2016 року, оскільки створив іншу сім`ю; застосував закон, який не підлягає застосуванню, а саме статтю 158 ЖК УРСР щодо реєстрації договору найму жилого приміщення
у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів або в органі управління, що ним утворюється, хоча ця норма суперечить нормам ЦК України (статті 810-826). Суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки та безпідставно не прийняв як належний доказ договір фактичного найму (оренди) про надання дозволу на проживання на безоплатній основі, укладений між нею та ОСОБА_2 27 січня 2016 року.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної вимоги про зобов`язання Старокотельнянської сільської ради Андрушівського району Житомирської області зняти з реєстрації ОСОБА_2 та стягнення судових витрат у розмірі 1 409,60 грн є незаконним, оскільки вона на виконання вимог ухвали суду про залишення позову без руху подала до суду позовну заяву
з уточненням позовних вимог, в якій вимога про зняття відповідача з реєстрації відсутня, тому суд безпідставно вирішив питання про задоволення вказаної вимоги та стягнув з відповідача судові витрати в цій частині.
Зміст касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується в частині відмови у задоволені позовної вимоги ОСОБА_1 доОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування, тому в іншій частині судове рішення в касаційному порядку не переглядається.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.
Рух справи
УхвалоюВерховного Суду від 30 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", який набрав чинності 08 лютого 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок АДРЕСА_4 .
Відповідно до заяви ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище - ОСОБА_1 ) 27 січня
2016 року вона надала дозвіл на реєстрацію та постійне проживання
у вказаному житловому будинку свого брата ОСОБА_2, який
є громадянином Російської Федерації та прибув до неї в Україну на постійне проживання.
З 16 червня 2016 року відповідач зареєстрований за зазначеною адресою.
Відповідач з 21 серпня 2016 року не проживає за місцем реєстрації.
Згідно з довідкою Старокотельнянської сільської ради від 22 березня 2017 року ОСОБА_2 фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 .
ОСОБА_2 є громадянином Росії, прописаний і проживає в АДРЕСА_3 .
Постановою Андрушівського районного суду Житомирської області від
23 серпня 2016 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173-2 КУпАП.
Про існування між сторонами у справі неприязних стосунків свідчать неодноразові звернення позивача до відповідного відділення поліції.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини першої статті 10,частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які
ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
У частині першій статті 383 ЦК України визначено, зокрема, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 червня 2019 року у справі № 125/2625/17 (провадження № 61-4819св19) зроблено висновок, зокрема, щодо застосування статті 391 ЦК України та вказано: "зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав".
Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені частиною другою статті 405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справа № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що "у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті
8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції".
Аналіз матеріалів справи свідчить, що постановою Андрушівського районного суду Житомирської області від 23 серпня 2016 року ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 173-2 КУпАП, у зв`язку з вчиненням психологічного насильства в сім`ї відносно своєї сестри (а. с. 59, т. 1).
Про існування між сторонами у справі неприязних стосунків свідчать неодноразові звернення позивача до відповідного відділення поліції щодо неправомірних дій відповідача (а. с. 65, 71, 76 - 87, 120, 121 - 125, т. 1).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 21 серпня 2016 року добровільно виселився зі спірного житла, переїхавши на проживання до ОСОБА_3 по АДРЕСА_2, є одночасно зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3, із заявами до правоохоронних органів та суду про вселення чи усунення перешкод у користуванні житлом не звертався, будь-яких доказів того, що саме спірне житло потрібне йому для проживання, не надав.
Суд апеляційної інстанції: висновки суду першої інстанції не спростував; не надав належної правової оцінки обставини справи та доводам позивача, зокрема, стосовно неправомірної поведінки відповідача; не обґрунтував, яким чином наявність неприязних відносин та конфліктних ситуацій між сторонами, судового спору з приводу іншого (новоствореного) нерухомого майна свідчать про поважність причин відсутності відповідача у спірному житловому приміщенні; не оцінив баланс інтересів сторін.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.