Постанова
Іменем України
24 березня 2021 року
м. Київ
справа № 390/1239/17
провадження № 61-19069св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 13 травня 2019 року у складі судді Терещенка Д. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Єгорової С. М., Кіселика С. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка по АДРЕСА_1 . У 2016 році відповідачі, які проживають по АДРЕСА_2, демонтували дерев`яну огорожу, яка була встановлена на межі з її земельною ділянкою, та встановили бетонний фундамент та металевий паркан.
Вона звернулася до землевпорядної організації щодо встановлення меж в натурі, де їй повідомили, що встановити межовий знак у точці 1(А) є неможливим через встановлення відповідачами паркану.
Вважала, що відповідачі самовільно захопили частину її земельної ділянки розміром 123,715 кв. м, що позбавляє її права вільно користуватися своєю власністю.
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просилаусунути їй перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка належить їй на праві власності, з боку власників земельної ділянки по АДРЕСА_2, шляхом знесення самовільно збудованого паркану.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 13 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Кропивницького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач неправильно обрала спосіб захисту порушеного права, оскільки задоволення позову про усунення перешкод шляхом знесення самовільно збудованого паркану не відновить право позивача користуватись своєю власністю.
При цьому позивач просила зобов`язати відповідачів знести самовільно збудований паркан по АДРЕСА_2, у той час як згідно з договором купівлі-продажу від 24 липня 2012 року позивачу належить на праві власності земельна ділянка по АДРЕСА_1, а тому суд позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у с. Соколівське Кропивницького району Кіровоградської області.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відмову у позові, не врахували, що факт накладення земельної ділянки, яка належить відповідачам, на її земельну ділянку, встановлений висновком експерта, що є підставою для усунення їй перешкод у користуванні її земельною ділянкою шляхом знесення відповідачами самовільно збудованого паркану.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2019 року у складі судді Касаційного цивільного суду Журавель В. І. відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 листопада 2020 року справу призначено колегії суддів у складі: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з договором купівлі-продажу від 24 липня 2012 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка розміром 1 203,15 кв. м, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 .
На замовлення ОСОБА_1 від 25 лютого 2017 року, ФОП інженером-землевпорядником ОСОБА_5 була розроблена технічна документація щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_1 .
Згідно з повідомленням Кіровоградської регіональної філії Центру ДЗК, за результатами виконаних робіт не встановлено наявність накладення земельної ділянки по АДРЕСА_1 на земельну ділянку по АДРЕСА_2 .
На замовлення ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 20 липня 2016 року ФОП інженером-землевпорядником ОСОБА_6 розроблена технічна документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) по АДРЕСА_2, площею 0,13 га.
Згідно з актом прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 25 липня 2016 року, межі земельної ділянки по АДРЕСА_2, площею 0,13 га, що передбачається відвести у власність ОСОБА_3 та ОСОБА_4, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), проходять по існуючій огорожі. Власники (користувачі) суміжних земельних ділянок претензій до існуючих меж не заявили. Цей акт підписаний ОСОБА_1 як власником земельної ділянки по АДРЕСА_1 .
Згідно з висновком судового експерта Хомутенка Д. Г. від 30 січня 2019 року № 199, який був складений на замовлення позивача, фактичні межі земельної ділянки по АДРЕСА_1 не відповідають межам згідно з технічною документацією, а саме: вздовж правої бокової межі частини земельної ділянки площею 110,19 кв. м, яка знаходиться у користуванні суміжного землекористувача, та є накладання площею 102,23 кв. м земельних ділянок АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судові рішення відповідають не у повній мірі.
Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно із частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Відповідно до пунктів "г" та "е" частини першої статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.
Згідно з частинами першою та другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин (стаття 107 ЗК України).
Відповідно до статті 108 ЗК України у випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.
Згідно з матеріалами справи між сторонами існує спір щодо меж земельних ділянок.
Саме на позивача покладено обов`язок довести факт дійсного порушення її права, яке, на думку позивача, полягає у позбавленні її частини земельної ділянки внаслідок дій відповідачів щодо побудови нового паркану з порушенням межі між належними сторонам земельними ділянками.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами встановлення нового паркану саме на належній їй земельній ділянці та порушення її прав встановленням цього паркану.
Крім того, позивач просила зобов`язати відповідачів знести самовільно збудований паркан по АДРЕСА_2, у той час як згідно з договором купівлі-продажу від 24 липня 2012 року позивачу належить на праві власності земельна ділянка по АДРЕСА_1 .
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
За таких обставин, суд першої інстанції був позбавлений можливості вийти за межі позовних вимог та усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у с. Соколівське Кіровоградського району Кіровоградської області.
Разом із тим суд першої інстанції зазначив, що задоволення позову позивача про усунення перешкод шляхом знесення самовільно збудованого паркану не відновить право позивача користуватись своєю власністю, тобто дійшов висновку про неефективний спосіб захисту.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, суд має виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
З огляду на характер правовідносин у цій справі, предмет спору та з`ясовані судами обставини справи, Верховний Суд вважає, що суд дійшов необґрунтованого висновку про неефективний спосіб захисту, який обрала позивач для захисту порушеного права.
Верховний Суд зазначає, що межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками, необхідно відрізняти позовні вимоги про встановлення та про відновлення меж земельної ділянки.
З огляду на зазначені вище норми матеріального права, встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не є компетенцією суду. Суд розглядає справи щодо відновлення меж земельної ділянки, тобто спір про поновлення права, яке існувало у разі його можливого порушення.
Верховний Суд зазначає, що неефективний спосіб захисту порушеного права як підстава відмови у позові може бути застосований судом за умови встановлення порушення права позивача.
Суд першої інстанції, дійшовши висновку про недоведеність позовних вимог, помилково посилався також на неефективний спосіб захисту порушеного права.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, на вказане уваги не звернув та не виклав у судовому рішенні мотивів щодо обраного позивачем способу захисту.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції шляхом виключення посилання на неефективний спосіб захисту як на підставу відмови в позові ОСОБА_1 .