ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ткача І.В., Катеринчук Л.Й., Пількова К.М.
у справі №40/72 (провадження №12-8звг21)
01 березня 2021 року
У лютому 2009 року Дочірнє підприємство «Будівельно-інвестиційна Група 1» (далі - позивач, заявник, ДП «Будівельно-інвестиційна Група 1») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради та Головного управління Державного казначейства України у місті Києві про відшкодування збитків за скасування рішення Київської міської ради від 24.04.2004 про передачу в оренду позивачу земельної ділянки для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом у місті Києві та віднесення цієї земельної ділянки до рекреаційної зони. Рішенням Господарського суду міста Києва від 7 липня 2009 року у справі № 40/72 у позові Підприємства до Ради про стягнення 92 400 000 грн збитків відмовлено. Постановами Київського апеляційного господарського суду від 15 жовтня 2009 року та Вищого господарського суду від 19 січня 2010 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 18 березня 2010 року у порушенні провадження з перегляду постанови Вищого господарського суду України від 19 січня 2010 року у справі № 40/72 відмовлено.
У листопаді 2010 року заявник звернувся до Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) за захистом своїх порушених прав та інтересів.
17 грудня 2020 року ЄСПЛ ухвалив рішення Case of Budivelno Investytsiyna Grupa 1 v. Ukraine («Будівельно-Інвестиційна Група 1 проти України») no. 56903/10 (далі - рішення «Будівельно-Інвестиційна Група 1 проти України»), у якому постановив, що
i. мало місце порушення статті 1 Протоколу №1 (пункт 56 мотивувальної та пункт 2 резолютивної частин Рішення),
ii. визнав прийнятною скаргу заявника щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, однак врахувавши висновки щодо відсутності процесуальних гарантій згідно зі статтею 1 Протоколу №1 постановив, що не потрібно розглядати окремо цю скаргу (пункт 59 мотивувальної та пункт 3 резолютивної частин Рішення) та
iii. відклав в цілому розгляд питання про застосування статті 41 Конвенції (пункт 4 резолютивної частини Рішення).
У лютому 2021року позивач звернувся до Великої Палати Верховного Суду із заявою про перегляд судових рішень у справі №40/72 за виключними обставинами, поданою у порядку, визначеному Главою 3 Розділу IV ГПК України.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2021 відмовлено у відкритті провадження за заявою ДП «Будівельно-інвестиційна Група 1» про перегляд за виключними обставинами рішення Господарського суду міста Києва від 7 липня 2009 року, постанови Київського апеляційного господарського суду від 15 жовтня 2009 року, постанови Вищого господарського суду України від 19 січня 2010 року та ухвали Верховного Суду України від 18 березня 2010 року у справі № 40/72.
Ухвала постановлена на підставі статей 320, 321, 325 ГПК України та мотивована тим, що заявник звернувся після спливу десятирічного строку, встановленого пунктом 2 частини другої статі 321 ГПК України, який є преклюзивним, а отже, не може бути поновленим.
З висновками, викладеними в ухвалі, не погоджуємося та на підставі частини третьої статті 34 ГПК України викладаємо окрему думку, суть якої полягає у такому.
Юридичний зміст основних принципів міжнародного права закріплює зобов`язання кожної держави виконувати свої міжнародно-правові зобов`язання.
У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов`язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору.
Ратифікувавши у 1997 році Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), Україна визнала обов`язковою юрисдикцію ЄСПЛ. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ в національному праві.
Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ в будь-якій справі, в якій вона є стороною.
Це ж положення закріплене і в частині першій статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), до предмету регулювання якого віднесені, зокрема, питання, що виникають у зв`язку з обов`язком України виконати рішення ЄСПЛ у справі проти України та з необхідністю усунення причин порушення державою Конвенції і протоколів до неї.
Як зазначив ЄСПЛ у Рішенні Scozzari and Giunta v. Іtaly, no. 39221/98 and 41963/98, §249, 13 July 2000 під обов`язком Високих Договірних Сторін виконувати остаточні рішення Європейського суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами, розуміється, що рішення, відповідно до якого Європейський суд визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов`язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені як справедлива сатисфакція, але також і здійснити під контролем Комітету Міністрів загальні, і, якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним в рамках внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення.
Положеннями глави 3 Закону №3477-IV передбачено, що для виконання рішення ЄСПЛ, яким констатовано порушення Україною Конвенції, мають вживатися заходи індивідуального та загального характеру. За змістом статті 10 Закону №3477-IV додатковими щодо виплати відшкодування (ст. 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.
Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
При цьому, Закон №3477-IV не містить положень щодо «строків давності» за зобов`язаннями України виконати рішення ЄСПЛ, ухвалене у спорі, стороною якого є Україна, не містить таких строків і сама Конвенція.
Зазначені приписи Закону №3477-IV узгоджуються з Рекомендацією №R(2000)2 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини», у яких Комітет Міністрів закликав Договірні Сторони забезпечити адекватні можливості повторн