Постанова
Іменем України
23 березня 2021 року
м. Київ
справа № 233/3473/17
провадження № 51-4459км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Слинька С. С.,
суддів Марчука О. П., Матієк Т. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Гапон С. А.,
прокурора Мороза С. В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017050000000177, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Краснопілля Сумської області, жителя АДРЕСА_1, такого, що судимості не має,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,
за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_1 та його захисника Шпільова С. І. на вирок Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 березня 2020 року та ухвалу Донецького апеляційного суду від 30 липня 2020 року.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 13 березня 2020 року, залишеним без зміни ухвалою Донецького апеляційного суду від 30 липня 2020 року, ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь потерпілої ОСОБА_2 9 759.63 грн та 250 000 грн у рахунок відшкодування матеріальної і моральної шкоди відповідно.
Вирішено питання щодо судових витрат та речових доказів у кримінальному провадженні.
Згідно з вироком районного суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 20 травня 2017 року близько о 10:00, керуючи технічно справним автомобілем марки "Honda CR-V" (державний номерний знак НОМЕР_1 ), рухаючись зі швидкістю близько 50-55 км/год по проїжджій частині просп. Ломоносова з боку площі Перемоги в напрямку вул. Європейської у м. Костянтинівки Донецької області, у порушення вимог пункту 12.3 Правил дорожнього руху (далі - ПДР), не стежив за дорожньою обстановкою та відповідно своєчасно не реагував на її зміну, діючи з необережності, проявляючи злочинну самовпевненість, легковажно розраховуючи на відвернення дорожньо-транспортної події (далі - ДТП), належним чином не переконавшись, що його подальший рух не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, внаслідок чого в районі магазину "Автовізит", який розташований на просп. Ломоносова, 103, біля перехрестя цього проспекту та вул. Б. Хмельницького, скоїв наїзд на малолітнього пішохода ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, який перетинав проїжджу частину зліва-направо відносно руху автомобіля.У результаті ДТП ОСОБА_3 отримав тяжкі тілесні ушкодження. Порушення водієм ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР знаходяться в прямому причинному зв`язку з наслідками, що настали.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала, а також позиції інших учасників кримінального провадження
У касаційній скарзі захисник Шпільов С. І., посилаючись на істотне порушення кримінального процесуального закону, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення та закрити кримінальне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник фактично посилається на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження. Вказує на те, що в суді не було встановлено достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину. Звертає увагу на те, що місцевий суд не врахував наявність у діях потерпілого порушень ПДР, що і стали, на думку захисника, причиною ДТП. Зазначає про те, що місцевий суд в основу вироку поклав неналежні та недопустимі докази, а саме висновок судової автотехнічної експертизи № 1/19-213 від 27 червня 2017 року та висновок судової автотехнічної експертизи № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року, протоколи проведення слідчих експериментів від 16 червня 2017 року та від 09 квітня 2019 року. Також захисник зазначає про порушення вимог ч. 11 ст. 290 КПК України, оскільки додаткові матеріали - копія свідоцтва про інвалідність ОСОБА_3 та копія довідки з лікувальної установи м. Красний Лиман Донецької області, які містяться у матеріалах провадження, не були відкриті стороні захисту. Наголошує, що місцевий суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про допит потерпілого ОСОБА_3, експертів ОСОБА_4 та ОСОБА_5, у зв`язку із чим цей суд порушив принципи повного, всебічного та об`єктивного розгляду провадження. Одночасно вказує про порушення правазасудженого ОСОБА_1 на справедливий розгляд провадження у розумні строки, оскільки це кримінальне провадження тривалий час не розглядалось місцевим судом. Також захисник не погоджується з розмірами матеріальної та моральної шкоди, які були стягнуті з ОСОБА_1 на користь потерпілої ОСОБА_2 . Зазначає, що суд апеляційної інстанції не звернув належної уваги на допущені місцевим судом порушення, також всупереч ч. 3 ст. 404 КПК України взагалі не розглянув заявленого клопотання про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 .
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, посилаючись на істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого через суворість, просить скасувати постановлені у кримінальному провадженні судові рішення щодо нього і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, зазначає, що в його діях відсутній склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України, оскільки місцевий суд не перевірив наявність причинного зв`язку між допущеними порушеннями ПДР і наслідками, що настали. Крім того, вказує на те, що він не порушував ПДР, оскільки саме потерпілий вибіг на проїзну частину на заборонений сигнал світлофора. Зазначає, що кримінальне провадження було розглянуто в суді першої інстанції без участі потерпілого ОСОБА_3 та з порушенням правил територіальної підсудності, у зв`язку із чим з огляду на положення пунктів 5, 6 частини 2 статті 412 КПК України судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню. Одночасно вказує на те, що місцевий суд при призначенні йому покарання не врахував усіх обставин кримінального провадження (створення потерпілим небезпеки для дорожнього руху), даних про його особу та безпідставно призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки, що, на його думку, є явно несправедливим через суворість. Також, на думку засудженого, необґрунтованими та безпідставними є розміри матеріальної та моральної шкоди, стягнуті з нього на користь потерпілої. При цьому апеляційний суд, як вважає засуджений, не звернув належної уваги на допущені місцевим судом порушення та повторно не дослідив докази у цьому кримінальному провадженні, у зв`язку із чим його ухвала не відповідає вимогам статей 404, 419 КПК України.
Позиції учасників судового провадження в судовому засіданні суду касаційної інстанції
Прокурор, висловивши свої доводи проти задоволення касаційної скарги, просив постановлені у кримінальному провадженні судові рішення залишити без зміни.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
При цьому він наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також правильності правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень є лише істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
Тобто касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, на які є посилання в касаційних скаргах захисника Шпільова С. І. та засудженого ОСОБА_1, оскільки такі обставини, що були предметом оцінки судів першої та апеляційної інстанцій, перегляду відповідно до вимог ст. 438 КПК України у касаційному порядку не підлягають.
При розгляді касаційної скарги суд касаційної інстанції виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій.
Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який, перевіряючи обґрунтованість доводів апеляційної скарги захисника ОСОБА_1 - адвоката Шпільова С. І. на підставах неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неправильної юридичної оцінки дій його підзахисного, у своєму рішенні навів докладні мотиви і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну оцінку вчиненому.
За фактичних обставин кримінального провадження, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, висновок місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_1, який керував транспортним засобом, у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, колегія суддів касаційного суду вважає правильним і таким, що підтверджується сукупністю зібраних доказів, перевірених у судовому засіданні в установленому кримінальним процесуальним законом порядку та належно оцінених у судовому рішенні судом у їх сукупності з точки зору достатності та взаємозв`язку.
Доводи захисника Шпільова С. І. та засудженого ОСОБА_1 про недоведеність винності останнього у вчиненні інкримінованого йому злочину та про відсутність у його діях складу цього злочину належним чином перевірялися місцевим та апеляційним судами та обґрунтовано визнані такими, що суперечать дослідженим у судовому засіданні доказам.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що в ході судового провадження засуджений ОСОБА_1, не заперечуючи факту здійснення ним зіткнення з малолітнім ОСОБА_3, пояснив, що він на своєму автомобілі рухався на дозволений сигнал світлофора та мав намір здійснити поворот. Коли він проїхав пішохідний перехід, що перебував в зоні дії світлофорів, то на відстані приблизно 2 м від лівої передньої частини автомобіля побачив ОСОБА_3, який біг з невеликим кутом у його сторону. Хлопчик наближався швидко, тому він почав змінювати рух праворуч, але хлопчик прискорився, став бігти перпендикулярно автомобілю і вдарився об його ліве крило. Удар був ковзний. Перед контактом він встиг натиснути на гальма.
Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту - це дія або бездіяльність особи, яка керує транспортним засобом, пов`язана з порушенням однієї або кількох вимог ПДР або інших нормативних актів, що регламентують безпеку дорожнього руху чи експлуатацію транспорту.
Об`єктивна сторона складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, включає три обов`язкові ознаки: а) суспільно небезпечне діяння (порушення правил безпеки дорожнього руху); б) суспільно небезпечні наслідки (спричинення потерпілому середньої тяжкості, тяжких тілесних ушкоджень або заподіяння смерті); в) причинний зв`язок між діянням і наслідками.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.
При цьому належить враховувати, що злочин, передбачений ст. 286 КК України, є злочином із так званим матеріальним складом, і обов`язковою ознакою його об`єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння (дію чи бездіяльність), є не будь-які з допущених особою порушення правил дорожнього руху, а лише ті з них, які спричиняють (викликають, породжують) суспільно небезпечні наслідки, передбачені в частинах 1, 2 або 3 статті 286 КК України, тобто тільки такі порушення правил дорожнього руху, які є причиною настання цих наслідків, і перебувають із ними у причинному зв`язку.
Як установили суди першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 керуючи технічно справним автомобілем марки "Honda CR-V", рухаючись зі швидкістю близько 50-55 км/год, у порушення вимог пункту 12.3 ПДР, не стежив за дорожньою обстановкою та відповідно своєчасно не реагував на її зміну, діючи з необережності, проявляючи злочинну самовпевненість, легковажно розраховуючи на відвернення ДТП, належним чином не переконавшись, що його подальший рух не створить перешкод або небезпеки іншим учасникам руху, внаслідок чого скоїв наїзд на малолітнього пішохода ОСОБА_3, який перетинав проїжджу частину зліва-направо відносно руху автомобіля під керуванням ОСОБА_1 . У результаті ДТП ОСОБА_3 отримав тяжкі тілесні ушкодження. Порушення водієм ОСОБА_1 пункту 12.3 ПДР знаходяться в прямому причинному зв`язку з наслідками, що настали.
Такий висновок достатньо вмотивований і ґрунтується на доказах, які були предметом дослідження суду першої інстанції, зокрема на показаннях потерпілої ОСОБА_2 та свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, експерта ОСОБА_11 та даних, що містяться у протоколі огляду місця ДТП від 20 травня 2017 року, протоколі огляду транспортного засобу від 20 травня 2017 року, протоколі додаткового огляду транспортного засобу від 08 червня 2017 року, протоколах проведення слідчих експериментів від 16 червня 2017 року та від 09 квітня 2019 року, висновку судово-медичної експертизи № 61 від 22 червня 2017 року, висновку судово-автотехнічної експертизи № 2/19-157 від 05 липня 2017 року, висновках судово-автотехнічних експертиз № 1/19-213 від 27 червня 2017 року та № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року.
Відповідно до висновків судово-автотехнічних експертиз № 1/19-213 від 27 червня 2017 року та № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року, водій ОСОБА_1 мав технічну можливість уникнути даної дорожньо-транспортної події.
Згідно з висновком судово-автотехнічної експертизи № 1/19-213 від 27 червня 2017 року водієві ОСОБА_1 у разі виникнення небезпеки для руху у вигляді малолітнього пішохода ОСОБА_3, який виходив на проїзну частину проспекта Ломоносова, і яку водій об`єктивно спроможний виявити, необхідно було негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу, тобто слід було діяти відповідно до вимог п. 12.3 ПДР.
У судовому засіданні експерт ОСОБА_11 підтвердив зазначені висновки та пояснив, що дії ОСОБА_1 не відповідали вимогам ПДР, при цьому останній мав можливість вчасно виявити пішохода та зупинитись.
Як видно з висновку судово-автотехнічної експертизи № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року, небезпека для руху водія автомобіля "Honda CR-V" під керуванням ОСОБА_1 настала з моменту виходу пішохода на проїзну частину, тобто з моменту перетину границі узбіччя та проїзної частини. Також, відповідно до цього висновку, пішохід, який рухався зліва-направо у напрямку смуги руху автомобіля "Honda CR-V", є небезпекою для руху водія ОСОБА_1, що вимагає від останнього застосування виключно гальмування транспортного засобу.
Отже, дії ОСОБА_1 перебувають у причинному зв`язку з настанням даної ДТП.
Крім того, сторона захисту та засуджений, наводячи доводи касаційної скарги про невстановлення судом причинного зв`язку між діянням малолітнього ОСОБА_3, подією ДТП та настанням наслідків, посилаються на позиції, вкладені в постанові Пленума Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 14 та у постанові Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року (справа № 163/1753/17, провадження № 51 - 3182 км 19).
Дані позиції зводяться до того, що у випадку ДТП за участю декількох водіїв для вирішення питання про наявність чи відсутність в їхніх діях складу кримінального правопорушення, передбаченого відповідними частинами статті 286 КК України, необхідно встановити причинний зв`язок між діяннями (порушенням правил безпеки дорожнього руху) кожного з них та наслідками, що настали, дослідити характер та черговість порушень, які вчинив кожен із водіїв, хто з них створив небезпечну дорожню обстановку (аварійну ситуацію), тобто з`ясувати ступінь участі кожного у спричиненні злочинного наслідку. При цьому виключається кримінальна відповідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, яка керувала транспортним засобом.
Проте у провадженні, що розглядається, ДТП сталася за участю водія та пішохода, що є відмінним від ДТП за участю декількох водіїв. Тому посилання сторони захисту та засудженого на вказані постанови є недоречними.
Також недоречними є посилання захисника на постанову Верховного Суду від 20 листопада 2019 року (справа № 296/2509/16-ц, провадження № 61 - 34163 св 19), оскільки у вказаній постанові вирішувалось питання про законність рішень попередніх інстанції щодо часткового задоволення цивільного позову водія до пішохода про стягнення з останнього на користь водія матеріальних збитків. При цьому, як вбачається із вказаної постанови водій не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода, що є відмінним у провадженні, яке розглядається.
Крім того, колегія суддів не може погодитися з викладеними у касаційних скаргах доводами про те, що протиправність дій потерпілого пішохода виключає винуватість засудженого ОСОБА_1 .
Той факт, що внаслідок грубого порушення ПДР потерпілий створив небезпеку для дорожнього руху, не викликає сумніву. Однак, незалежно від причин виникнення небезпеки для руху або перешкоди, водій зобов`язаний був виконати вимогу п. 12.3 ПДР і негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди. Про це свідчать і висновки судово-автотехнічних експертиз № 1/19-213 від 27 червня 2017 року та № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року, у яких чітко зазначено, що саме водій ОСОБА_1 повинен був діяти відповідно до п. 12.3 ПДР та мав технічну можливість запобігти ДТП. Таким чином, перебування пішохода на проїзній частині дороги, не звільняє водія від виконання вимог зазначеного пункту ПДР.
Будь-яких даних, які б ставили під сумнів достовірність наявних у провадженні доказів, показань потерпілої чи свідків, які є послідовними та узгодженими між собою, перевіркою матеріалів провадження не встановлено.
Також відсутні у матеріалах провадження будь-які дані, які б підтвердили посилання захисника щодо фальсифікації доказів у цьому кримінальному провадженні.
Таким чином, доводи касаційних скарг сторони захисту та засудженого про недоведеність винності останнього у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, та про відсутність у його діях складу цього злочину є безпідставними.
Що стосується доводів захисника про недопустимість окремих письмових доказів, то суд касаційної інстанції дійшов наступного висновку.
За статтями 86, 87 КПК України доказ визнається допустимим, якщо його отримано у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використано при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може послатися суд при ухваленні судового рішення. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та іншими законами України, у тому числі внаслідок порушення права особи на захист та шляхом реалізації органами досудового розслідування чи прокуратури своїх повноважень, не передбачених КПК України, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень.
Твердження захисника про те, що протоколи проведення слідчих експериментів від 16 червня 2017 року та від 09 квітня 2019 року сфальсифіковані, оскільки зазначені слідчі дії були проведені одночасно, є необґрунтованими.
Як вбачається з матеріалів провадження, слідчий експеримент за участю свідка ОСОБА_9 було проведено 16 червня 2017 року. При цьому будь-яких інших слідчих дій у цей день не було здійснено, що підтверджено матеріалами провадження.
Крім того, як вбачається із наявних у провадженні протоколів проведення слідчих експериментів, вказана слідча дія за участю свідка ОСОБА_10 була проведена 09 квітня 2019 року з 15:25 до 15:55, а за участю обвинуваченого ОСОБА_1 у цей же день з 16:05 до 18:00.
Таким чином, слідчі дії за участю свідків ОСОБА_9, ОСОБА_10 та обвинуваченого ОСОБА_1 були проведені у різний час.
Крім того, необґрунтованими є доводи захисника про те, що експерт ОСОБА_4 був зацікавлений у результатах експертизи, оскільки він безпідставно брав участь у слідчому експерименті, який було проведено 09 квітня 2019 року за участю, зокрема, слідчого Зубченка О. І. та прокурора Ганночки В. В.
Згідно із ч. 2 ст. 240 КПК України за необхідності слідчий експеримент може проводитися за участю спеціаліста.
Як вбачається із протоколу вказаної слідчої дії експерт-автотехнік Донецького науково-дослідного інституту судових експертів (далі - Донецький НДІСЕ) ОСОБА_4 був присутній під час цього слідчого експерименту у якості спеціаліста, якому було роз`яснено його права згідно частин 4, 5 ст. 71 КПК України, про що свідчить підпис останнього.
До того ж, як убачається із протоколу вказаного слідчого експерименту, ОСОБА_4 будь-яких зауважень та доповнень до нього не робив, а тільки посвідчив його, тобто підписав, а тому участь останнього не призвела до отримання необ`єктивних результатів проведення зазначеної слідчої дії.
Враховуючи наведене, колегія суддів касаційного суду дійшла висновку, що проведений 09 квітня 2019 року слідчий експеримент було здійснено відповідно до вимог ст. 240 КПК України, при цьому участь у цій слідчий дії, зокрема слідчого Зубченка О. І., прокурора Ганночки В. В. та експерта ОСОБА_4 не свідчить про зацікавленість вказаних осіб у результатах експертизи, проведеною експертом Бондаренком С. Б., на що вказує захисник у своїй скарзі, оскільки вказані особи будь-яких зауважень та доповнень до протоколу цієї слідчої дії не робили.
Що стосується доводів захисника про те, що слідчі експерименти від 16 червня 2017 року та від 09 квітня 2019 року не відповідали відтворенню дій, обстановці та обставинам ДТП, що мало місце 20 травня 2017 року за участі автомобіля під керуванням ОСОБА_1, то суд касаційної інстанції дійшов наступного висновку.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що слідчий експеримент від 16 червня 2017 року було проведено відповідно до положень ст. 240 КПК України за участю свідка ОСОБА_9, малолітнього статиста та його вітчима, а також за участю двох незаінтересованих осіб (понятих). Хід і результати проведення цієї процесуальної дії фіксувався, про що вказано у протоколі, який після ознайомлення з його змістом підписали всі особи, які брали участь у слідчій дії. Зауважень від учасників цього експерименту про порушення вимог КПК України при проведенні слідчого експерименту, зокрема і щодо невідповідності дорожньої обстановки та погодних умов, які були на момент вчинення ДТП за участі автомобіля під керуванням ОСОБА_1, не було (т. 2, а. к. п. 153-157).
Крім того вихідні дані, вказані у слідчому експерименті від 09 квітня 2019 року за участю обвинуваченого ОСОБА_1, не вплинули на висновки експерта ОСОБА_5 № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року, оскільки покази водія ОСОБА_1, які були надані ним під час слідчого експерименту, були визнані експертом неспроможними з технічної точки зору.
Таким чином, ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що вказані протоколи проведення слідчих експериментів від 16 червня 2017 року та від 09 квітня 2019 року було отримано в порядку, встановленому процесуальним законом.
Не знайшли свого підтвердження й доводи сторони захисту про незаконність висновків судово-автотехнічних експертиз № 1/19-213 від 27 червня 2017 року та № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року.
Твердження захисника про те, що відповідно до Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, яка була затверджена наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2012 року №1950/5) (далі - Інструкція від 26 грудня 2012 року № 1950/5), експерти у цьому провадженні не мали права самостійно обирати методику, не знайшли свого підтвердження, оскільки пунктом 1.4 розділу І Загальних положень зазначеної Інструкції від 26 грудня 2012 року №1950/5 встановлено, що під час проведення експертиз (експертних досліджень) з метою виконання певного експертного завдання експертами застосовуються відповідні методи дослідження, методики проведення судових експертиз, а також нормативно-правові акти та нормативні документи (міжнародні, національні та галузеві стандарти, технічні умови, правила, норми, положення, інструкції, рекомендації, переліки, настановчі документи Держспоживстандарту України), а також чинні республіканські стандарти колишньої УРСР та державні класифікатори, галузеві стандарти та технічні умови колишнього СРСР, науково-технічна, довідкова література, програмні продукти тощо. Визначення способу проведення експертизи (вибір певних методик, (методів дослідження)) належить до компетенції експерта.
Крім того, згідно з пунктом 1.8 розділу І Загальних положень Інструкції від 26 грудня 2012 року № 1950/5 підставою для проведення експертизи відповідно до чинного законодавства є процесуальний документ про призначення експертизи, складений уповноваженою на те особою (органом), або договір з експертом чи експертною установою, укладений за письмовим зверненням особи у випадках, передбачених законом, в якому обов`язково зазначаються її реквізити, номер справи або кримінального провадження або посилання на статтю закону, якою передбачено надання висновку експерта, перелік питань, що підлягають вирішенню, а також об`єкти, що підлягають дослідженню.
При цьому підставою для проведення експертизи № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року було рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області у формі ухвали від 21 травня 2019 року про призначення судово-автотехнічної експертизи, яка міститься у матеріалах провадження (а. к. п. 128, т. 2).
Крім того, як вбачається із вказаного висновку судово-автотехнічної експертизи № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року, виконання цієї експертизи було доручено старшому судовому експерту лабораторії інженерно-транспортних досліджень Донецького НДІСЕ - Бондаренку С. Б.
Таким чином, доводи захисника про те, що експерт ОСОБА_5 провів експертизу не маючи на те законних підстав, тобто у порушенні положень Інструкції від 26 грудня 2012 року № 1950/5, є необґрунтованими.
Також колегія суддів звертає увагу на доводи захисника про те, що експерт ОСОБА_5 у своєму висновку вказав неправильний напрямок руху свідка ОСОБА_9, та приходить до того, що експерт допустив описку та неправильно зазначив назву вулиць, що на його висновки не вплинуло.
Враховуючи наведене, підстав вважати висновки судово-автотехнічних експертиз № 1/19-213 від 27 червня 2017 року та № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року недопустимими доказами у колегії суддів касаційного суду також немає.
Безпідставними є і доводи засудженого в касаційній скарзі про порушення правил територіальної підсудності при розгляді цього провадження.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, інкримінований ОСОБА_1 злочин був вчинений на території м. Костянтинівка Донецької області та досудове розслідування у провадженні проводилось Головним управлінням Національної поліції в Донецькій області, тому після завершення досудового розслідування у кримінальному провадженні обвинувальний акт за обвинуваченням ОСОБА_1 був скерований для розгляду до Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області, у межах територіальної юрисдикції якого і було вчинено вказане кримінальне правопорушення.
Враховуючи наведене, колегія суддів касаційного суду не вбачає порушення положень ст. 32 КПК України при розгляді провадження Костянтинівським міськрайонним судом Донецької області.
Також не можна погодитись і з обґрунтованістю доводів касаційної скарги захисника про порушення вимог ч. 11 ст. 290 КПК України через невідкриття їм додаткових матеріалів, а саме копії свідоцтва про інвалідність ОСОБА_3 та копії довідки з лікувальної установи м. Красний Лиман Донецької області.
Так, як вбачається із матеріалів провадження, місцевий суд не посилався на ці докази в обґрунтування свого вироку.
За таких обставин колегія суддів касаційного суду не бачить необхідності розглядати абстрактно питання допустимості вказаних доказів з огляду на п. 1 ч. 3 ст. 87 КПК України, оскільки ці докази не вплинули і не могли вплинути на висновки суду.
При цьому місцевий суд в основу свого вироку щодо наявності тілесних ушкоджень у ОСОБА_3 після настання ДТП поклав висновок судово-медичної експертизи № 61 від 22 червня 2017 року, відповідно до якого у ОСОБА_3 малися численні ушкодження, що відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, як небезпечні для життя.
Перевіряючи доводи, викладені у касаційних скаргах захисника та засудженого про те, що місцевий суд безпідставно відмовив у задоволенні їх клопотання про допит потерпілого ОСОБА_3, слідчого Зубченка О. І., експертів ОСОБА_4 та ОСОБА_5, колегія суддів касаційного суду дійшла такого висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 356 КПК України за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого або за власною ініціативою суд має право викликати експерта для допиту для роз`яснення висновку.
Як вбачається із технічного запису судового засідання від 30 січня 2020 року, сторона захисту та засуджений заявили клопотання про допит експерта ОСОБА_4, який брав участь у проведенні 09 квітня 2019 року слідчого експерименту, та експерта ОСОБА_5, який проводив експертизу № 3175-3176 від 16 вересня 2019 року. При цьому захисник, по суті, навів підстави для виклику експерта ОСОБА_5, а саме надання цим експертом додаткових пояснень щодо вихідних даних, взятих до уваги експертом при наданні експертних висновків та щодо використання ним певних методів дослідження. Будь-яких підстав для виклику експерта ОСОБА_4 сторона захисту не навела.
Разом із цим місцевий суд розглянув клопотання сторони захисту та відповідно до вимог ст. 356 КПК України відмовив у задоволенні вказаних клопотань, оскільки вони не стосувалися роз`яснення висновків експертів.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що експерт ОСОБА_4 не складав висновків судово-автотехнічних експертиз у провадженні щодо ОСОБА_1 .
Також місцевий суд обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про допит малолітнього ОСОБА_3 у судовому засіданні, оскільки, як вбачається із матеріалів провадження, останній не мав можливість давати покази в суді, внаслідок тяжкого стану здоров`я.
При цьому з матеріалів провадження видно, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 55 КПК України потерпілою у цьому провадженні було визнано матір малолітнього ОСОБА_3 - ОСОБА_2, яка звернулася із відповідною заявою (а. к. п. 67, т. 2). Крім того, потерпіла була допитана під час досудового розслідування та брала участь у розгляді провадження по суті пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення в суді першої інстанції, а тому доводи засудженого про те, що кримінальне провадження було розглянуто в суді першої інстанції без участі потерпілого ОСОБА_3, є необґрунтованими.
Безпідставними також виявилися і доводи захисника про порушення права засудженого ОСОБА_1 на справедливий розгляд провадження у розумні строки, а саме через тривалий розгляд провадження місцевим судом, оскільки, як вбачається із матеріалів провадження, розгляд цього провадження відкладався лише на підставах участі головуючого судді в іншому провадженні або за клопотаннями учасників провадження. При цьому колегія суддів, перевіряючи вказані доводи бере до уваги конкретні обставин цього провадження, а саме його складність, призначення під час судового розгляду додаткових слідчих експериментів та експертиз, а тому не вбачає порушення права засудженого ОСОБА_1 на справедливий розгляд провадження у розумні строки.
Перевіряючи доводи касаційних скарг захисника та засудженого про неправильне вирішення судом першої інстанції цивільного позову потерпілої ОСОБА_2, колегія суддів касаційного суду дійшла наступного висновку.
Частина 1 ст. 1167 ЦК України визначає загальні підстави відшкодування моральної шкоди: моральна шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, котра її завдала, за наявності її вини у заподіянні такої шкоди.
Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи в результаті яких дій (бездіяльності) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
При цьому, як видно з вироку суду першої інстанції, визначаючи розмір моральної шкоди, суд урахував тяжкість наслідків вчиненого кримінального правопорушення, характер і обсяг моральних та фізичних страждань, яких зазнала потерпіла мати малолітнього ОСОБА_3 - ОСОБА_2, тяжкість вимушених змін у її життєвих обставинах.
Ураховуючи наведене, керуючись засадами виваженості та розумності, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та справедливого висновку про необхідність стягнення з ОСОБА_1 250 000 грн на користь потерпілої ОСОБА_2 у рахунок відшкодування моральної шкоди, з чим погоджується і колегія суддів касаційного суду.
Також колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про стягнення з ОСОБА_1 на користь потерпілої ОСОБА_2 9 759.63 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди.
Разом із цим перевіряючи матеріали провадження було встановлено, що місцевий суд, частково задовольняючи позов потерпілої, врахував надані нею документи, які містяться у матеріалах провадження, при цьому суд взяв до уваги лише підтверджені витрати потерпілою, а тому обґрунтовано стягнув вказану суму в рахунок відшкодування матеріальної шкоди.
Таким чином, доводи захисника та засудженого про неправильне вирішення судом першої інстанції цивільного позову ОСОБА_2 та про відсутність доказів, які підтверджували факт понесення затрат потерпілою ОСОБА_2, є безпідставними.
Доводи засудженого про невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі через суворість колегія суддів касаційного суду вважає також безпідставними.
За ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, як засудженими, так і іншими особами.
Відповідно до вимог ст. 65 зазначеного Кодексу суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного, а також обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження скоєння нових кримінальних правопорушень.
При призначенні ОСОБА_1 покарання за кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 286 КК України, суд першої інстанції врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину та дані про особу засудженого, який раніше не судимий, на обліку в лікарів психіатра та нарколога не перебуває, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно.
Також місцевий суд врахував відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання засудженому.
Крім того, місцевий суд врахував, що внаслідок злочинної недбалості ОСОБА_1, що мало місце у громадському місці, наступили тяжкі наслідки - спричинення малолітньому ОСОБА_3 тяжких тілесних ушкоджень
На підставі цих даних у їх сукупності суд першої інстанції призначив ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з додатковим покаранням у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
З урахуванням наведених обставин, які мають значення для визначення справедливого виду та розміру покарання винній особі, покарання визначене місцевим судом, є справедливим і відповідає вимогам ст. 65 КК України щодо мети покарання.
При цьому підстав вважати це покарання несправедливим унаслідок суворості, підстав для його пом`якшення колегія суддів касаційного суду не вбачає, навіть з урахуванням доводів засудженого, наведених у його касаційній скарзі.
Крім того, колегія суддів касаційного суду звертає увагу на те, що шкода ОСОБА_1 не відшкодована, окрім 300 грн, які він передав у лікарні, безпосередньо після скоєння ДТП.
Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні апеляційної скарги захисника, навів в ухвалі докладні мотиви прийнятого рішення і підстави, на яких цю скаргу визнав необґрунтованою. Ухвала апеляційного суду належним чином вмотивована та відповідає вимогам ст. 419 КПК України.
Що стосується доводів у касаційних скаргах про те, що заявлене захисником клопотання про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні
в порушення ч. 3 ст. 404 КПК України залишилося нерозглянутим, слід зазначити таке.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції зобов`язаний за клопотанням учасників судового провадження повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, захисник в апеляційній скарзі просив повторно дослідити докази про які зазначив у своїй скарзі.
Водночас у касаційних скаргах ані захисник, ані засуджений не навели будь-яких обставин, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України, які б могли бути підставою для повторного дослідження обставин, встановлених під час кримінального провадження.
До того ж і захисник, і засуджений, які були присутні в судовому засіданні
в апеляційному суді, жодних заяв чи клопотань про повторне дослідження доказів у кримінальному провадженні під час апеляційного розгляду не заявляли, про що свідчить звукозапис від 30 липня 2020 року, зафіксований на технічному носії інформації.
За встановлених обставин невирішення судом апеляційної інстанції клопотання про повторне дослідження доказів не є тим істотним порушенням кримінального процесуального закону, яке б могло бути підставою для скасування судового рішення.
Також не є істотним порушенням кримінального процесуального закону, яке б могло бути підставою для скасування судового рішення, направлення апеляційним судом ОСОБА_1 повного тексту оскаржуваної ухвали лише через 10 днів після її оголошення.
Таким чином, апеляційний розгляд провадження в цілому проведено
з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які були би безумовними підставами для скасування чи зміни судових рішень, колегією суддів не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційних скарг засудженого та його захисника відсутні.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд