Постанова
Іменем України
22 березня 2021 року
м. Київ
справа № 761/7193/15-ц
провадження № 61-4874св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Звєрькова Наталія Володимирівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання від 08 грудня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
В обґрунтування позову посилався на те, що 08 грудня 2014 року за договором довічного утримання його батько ОСОБА_4 передав у власність відповідача квартиру АДРЕСА_1, а остання взамін на отримане майно зобов`язалася надавати ОСОБА_4 довічне утримання.
Позивач зазначав, що при укладенні договору ОСОБА_2 скористалася безпорадністю та довірою людини похилого віку ( ОСОБА_4 ), у зв`язку з чим із своїх корисливих мотивів 22 листопада 2014 року уклала з останнім шлюб, а 08 грудня 2014 року - договір довічного утримання; не виконувала взяті на себе обов`язки, як дружини, так і набувача за договором довічного утримання.
Крім того, як на підставу визнання договору довічного утримання недійсним, позивач посилався на те, що такий договір укладено на момент, коли ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними через стан здоров`я.
Також вказував на те, що договір довічного утримання суперечить положенням статей 744, 747 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки укладений без його згоди як співвласника спірної квартири.
Відповідач позов не визнала та подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1, в якому просила усунути їй перешкоди в користуванні 1/2 частиною квартири АДРЕСА_1, вселити її до квартири та зобов`язати ОСОБА_1 надати комплект ключів від квартири.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовувала тим, що договір довічного утримання між нею та ОСОБА_4 укладено з дотриманням чинного на той час законодавства. З моменту нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації права власності у неї виникло право власності на 1/2 частину спірної квартири, про що міститься запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Однак ОСОБА_1 чинить перешкоди у користуванні належним їй на праві власності майном, зокрема змінив замки на вхідних дверях квартири та не допускає до квартири, що підтверджується письмовими зверненнями до правоохоронних органів.
Крім того, посилаючись на те, що внаслідок таких дій ОСОБА_1 вона зазнала душевних страждань, зокрема втратила душевний спокій, нормальний сон, вважала, що наявні підстави для відшкодування моральної шкоди, яку вона оцінює в 10 000,00 грн.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Вселено ОСОБА_2 до квартири АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_1 надати ОСОБА_2 протягом одного місяця з часу набрання рішенням суду законної сили комплект ключів від вхідних дверей до квартири АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у відшкодування моральної шкоди 1 000,00 грн; судовий збір у розмірі 243,60 грн. У решті вимог зустрічного позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні первісних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для визнання договору довічного утримання недійсним.
При прийнятті рішення про часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що згідно з вимогами статті 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за зустрічним позовом за власним розсудом обирає спосіб захисту. Заявляючи вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю, а саме 1/2 частини квартири з боку іншого співвласника - ОСОБА_1, позивач за зустрічним позовом в силу статті 12 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) зобов`язана довести, що між співвласниками встановлено порядок користування спірною квартирою, проте такий порядок співвласниками встановлено не було, як і не було зазначено відповідачем, у який спосіб вона просить захистити її порушене право, а тому в цій частині зустрічний позов, на думку суду першої інстанції, не підлягає задоволенню.
Судом першої інстанції встановлено, і це підтвердив у судовому засіданні ОСОБА_1, що ключі від вхідних дверей після заміни замків до спірної квартири має лише він, і останній вважає, що, оскільки у судовому порядку оскаржується договір, то позивач за зустрічним позовом не може мати доступу до спірної квартири. Враховуючи зазначені обставини, суд першої інстанції дійшов висновку, що з метою захисту прав позивача за зустрічним позовом слід зобов`язати відповідача за зустрічним позовом надати ОСОБА_2 протягом одного місяця з часу набрання рішенням суду законної сили комплект ключів від вхідних дверей до спірної квартири.
З урахуванням положень статті 155 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), статей 29, 358 ЦК України суд першої інстанції дійшов висновку, що також підлягають задоволенню вимоги позивача за зустрічним позовом про вселення її до спірної квартири.
Ураховуючи статті 23, 1167 ЦК України, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України у постанові від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача за зустрічним позовом про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню у розмірі 1 000,00 грн, з урахуванням того, що співвласник ОСОБА_1 без відповідних правових підстав тривалий час не надавав доступу ОСОБА_2, як співвласнику до спірної квартири, що спричинило в неї душевні страждання та заподіяло моральну шкоду.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком, що відсутні правові підстави для визнання договору довічного утримання недійсним як з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, так і з тих підстав, що правочин укладено без згоди співвласника, оскільки не визначено частки у спільному майні та не встановлено порядок користування відчужуваною квартирою.
Викладені у апеляційній скарзі доводи щодо помилковості висновків суду першої інстанції, за переконанням колегії суддів апеляційного суду, не підтвердилися під час перегляду справи апеляційним судом, фактично доводи апеляційної скарги за своїм змістом є доводами позовної заяви, яким суд першої інстанції надав належну правову оцінку.
Окрім цього, колегія суддів зазначила, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову відмовити, проте апеляційна скарга позивача не містить доводів щодо незгоди з рішенням суду першої інстанції в частині задоволених зустрічних позовних вимог.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 02 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник зазначає, що судами неправильно застосовано статті 356-358, 369, 744, 747 ЦК України не враховано висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 522/17826/16-ц та від 06 листопада 2019 року у справі № 554/12806/15-ц, зокрема щодо того, що відсутність нотаріально посвідченої згоди на укладення правочину позбавляє співвласника необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном; спірна квартира видана ОСОБА_4 та позивачу в спільну сумісну, а не часткову, власність; судами необґрунтовано не задоволено клопотання про призначення судово-технічної експертизи давності свідоцтва про право власності на житло та дописів "1/2" навпроти осіб, якими приватизується спірна квартира, оскільки існує ймовірність, що зазначені дописи здійснені після подання заяви, видачі розпорядження від 24 березня 1993 року № 1193 (в якому не зазначено про передачу квартири в спільну часткову власність).
У квітні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, в якому відповідач зазначає про необґрунтованість касаційної скарги, тому просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Станом на дату розгляду справи відзиву на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 до Верховного Суду від третьої особи не надходило.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 761/7193/15-ц із Шевченківського районного суду м. Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2020 року матеріали справи № 761/7193/15-ц надійшли до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанційустановлено, що у березні 1993 року ОСОБА_4 звернувся до органів приватизації із заявою про передачу в особисту (спільну, сумісну, часткову) власність нерухоме майно у такому співвідношенні: ОСОБА_4 - 1/2 та ОСОБА_1 - 1/2.
Згідно з розпорядженням органу приватизації від 24 березня 1993 року № 1193 на прохання ОСОБА_4 передано у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право власності від 25 березня 1993 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_4 та ОСОБА_1, а саме по 1/2 частині кожному.
22 листопада 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено шлюб.
08 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Звєрьковою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 3406.
Пунктом 1 договору довічного утримання передбачено, що ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_2 належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме: 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та гараж № НОМЕР_1, розташований на території АДРЕСА_2, а ОСОБА_2, у свою чергу, зобов`язалася надавати ОСОБА_4 довічно матеріальне забезпечення, а також усі види догляду.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, про що відділом реєстрації смерті у м. Києві складено відповідний актовий запис № 3385.
Як убачається зі змісту первісної позовної заяви, дійсність договору від 08 грудня 2014 року, за умовами якого ОСОБА_2 набула у власність 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, оспорюється ОСОБА_1 з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, як правочину, який вчинено фізичною особою у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Також дійсність договору від 08 грудня 2014 року оспорюється позивачем з тих підстав, що всупереч статтям 744, 747 ЦК України за правочином відчужена ціла квартира, тоді як, на думку ОСОБА_1, квартира на праві спільної сумісної власності була зареєстрована за ним та його батьком - ОСОБА_4 без виділення часток та визначеного порядку користування цим майном.
Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1, як на підставу того, що ОСОБА_4 в момент укладення оспорюваного договору не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, вказував, що у червні 1951 року, перебуваючи на військовій службі, ОСОБА_4 переніс епідемічний цереброспіральний менінгіт, у зв`язку з чим був демобілізований зі служби. Починаючи з 1961 року, його стан погіршився, з`явились стійкі головні болі, шум в голові, зжимаючі болі в районі серця, пізніше настали припадки із втратою свідомості. У 1988 році ОСОБА_4 консультувався у Науково-дослідному інституті нейрохірургії з приводу остаточних явищ перенесеної закритої черепно-мозкової травми, перенесеного менінгіто-енцифаліту та розладу кровообігу в лівій частині мозку з тривалими розладами рухів в хребті, правій руці та нозі. З цього часу ОСОБА_4 дуже часто проходив стаціонарне лікування. На момент укладення оспорюваного правочину мав діагноз від невропатолога - вестибулярний синдром на тлі церебросклероз.
Позивач також вказував, що ОСОБА_2 скористалась безпорадністю та довірою людини похилого віку, зі своїх корисливих мотивів 22 листопада 2014 року уклала шлюб з ОСОБА_4, а 08 грудня 2014 року - договір довічного утримання. Позивач вважав, що за вказаних обставин договір довічного утримання укладений виключно, виходячи з волі відповідача, а не волі ОСОБА_4, оскільки останній перебував у тяжкому стані, не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2016 року призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої постановлено питання, чи міг ОСОБА_4, 1930 року народження, на момент укладення договору довічного утримання від 08 грудня 2014 року усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Згідно з Висновком судово-психіатричного експерта від 03 серпня 2018 року № 513 ОСОБА_4, 1930 року народження, на момент укладення договору довічного утримання (догляду) від 08 грудня 2014 року виявляв ознаки органічного ураження головного мозку поєднаного (судинно-інфекційно-травматичного) ґенезу з інтелектуально-мнестичними та емоційно-вольовими розладами (F 07.8, згідно з МКХ-10); за своїм психічним станом у той період часу усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.
При проведенні зазначеної експертизи судовими експертами враховані не тільки витребувані судом медичні картки, історії хвороби, медична документація щодо встановлення групи інвалідності померлому ОСОБА_4, а і показання допитаних у судових засіданнях за заявами сторін свідків.