ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20)
за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року, ухвалене суддею Сальниковою Н. М., та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року, постановлену у складі колегії суддів Барановської Л. В., Панченка М. М., Побірченко Т. І.
У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк», банк) про визнання договору поруки припиненим та про визнання договору поруки частково недійсним.
Позов обґрунтовувала тим, що 01 грудня 2007 року між банком та Приватним малим підприємством «Виробничо-комерційна фірма «Влад» (далі - ПМП «ВКФ «Влад») був укладений договір банківського рахунку № 693/Ю01.1-83, а 05 грудня 2007 року - додаткова угода № 1 про надання овердрафту в сумі 243 140 грн з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року (далі - кредитний договір).
11 листопада 2008 року на забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та нею як поручителем був укладений договір поруки № 06-09/2383 (далі - договір поруки), відповідно до якого поручитель зобов`язався перед банком у повному обсязі солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором.
Зазначала, що 30 жовтня 2009 року банк звертався до суду з позовом до поручителів про повернення простроченої заборгованості за кредитним договором. При цьому кінцевим терміном, до якого мала бути повністю погашена заборгованість, є 04 грудня 2008 року, тому порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя.
У зв`язку із цим ОСОБА_1 просила визнати припиненим договір поруки, а також просила визнати цей договір недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено у пункті 5.2 договору поруки.
03 березня 2016 року рішенням Голосіївського районного суду міста Києва позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано припиненою поруку за договором № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року, укладеним між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ СР «Укрсоцбанк»), ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 . Відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання договору поруки № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року частково недійсним в частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено у пункті 5.2 договору поруки. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
27 липня 2016 року ухвалою Апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу представника ПАТ «Укрсоцбанк» відхилено, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року залишено без змін.
Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов частково, керувалися тим, що строк повернення заборгованості встановлено до 04 грудня 2008 року або в інший термін погашення у випадках, передбачених кредитним договором. Проте сторонами договору інший термін погашення заборгованості не узгоджено, порука має акцесорний характер та припинилася після припинення забезпеченого нею зобов`язання. Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. Тому немає підстав для задоволення позовних вимог про визнання договору поруки недійсним у частині укладення третейської угоди у формі третейського застереження, яке викладено в пункті 5.2 договору поруки, адже на час виникнення спірних правовідносин закон не містив заборони на укладення третейської угоди.
У серпні 2016 року ПАТ «Укрсоцбанк» в касаційному порядку оскаржило вказані судові рішення в частині визнання договору поруки припиненим.
26 січня 2021 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 03 березня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 27 липня 2016 року в частині задоволення позовної вимоги про визнання припиненою поруку за договором № 06-09/2383 від 11 листопада 2008 року, укладеним між АКБ СР «Укрсоцбанк», ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 - скасовано. У позові в зазначеній частині відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою, у зв`язку із чим відступила від правового висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), згідно з яким наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості саме по собі свідчить про закінчення строку дії договору; на правовідносини, які виникають після ухвалення рішення про стягнення заборгованості, порука не поширюється, якщо інше не встановлене договором поруки.
Вважала, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість.
Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює зміст відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишається незмінним, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, внаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати.
Саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.
Належному способу захисту такого інтересу відповідає вимога про визнання відсутності права першої особи (і кореспондуючого обов`язку другої) на підставі пункту 1 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.
Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, в минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту є спосіб, спрямований на захист порушених прав позивача, а не спосіб захисту його інтересів, спрямований на усунення правової невизначеності, яка існувала в минулому.
Зокрема, якщо судом розглядається справа про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права у цьому провадженні, доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання.
Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з указаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.
Аналогічно, після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, із тих підстав, що порука припинилася.
Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.
У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.
Ухвалення судом рішення у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.
Ефективність позовної вимоги про визнання відсутності права чи про визнання права припиненим має оцінюватися виходячи з обставин справи, залежно від того, чи приведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Суди попередніх інстанцій не врахували, що настання строку повернення заборгованості не тягне припинення зобов`язання. Висновок про припинення забезпеченого порукою зобов`язання суди не обґрунтували.
Позивач не довів, а суди не встановили, що відповідач вважає наявними будь-які свої права, крім тих, за захистом яких 30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості до ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_1 мала захищати свій інтерес під час судового розгляду у справі за зазначеними позовними вимогами, а не ініціювати окрему судову справу, звернувши при цьому увагу на важливість дотримання принципу процесуальної економії, відповідно до якого штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим та принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи.
У цій справі позивач не довів наявності окремого спору, а отже, і наявності свого правомірного інтересу в правовій визначеності. Натомість у діях позивача вбачається прагнення переглянути в межах цієї справи судові рішення, прийняті в іншій справі - № 2-262/11, що є неприпустимим.
Із такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Суди встановили, що 01 грудня 2007 року між АКБ СР «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ПМП «ВКФ «Влад» укладено кредитний договір з кінцевим терміном погашення заборгованості до 04 грудня 2008 року.
11 листопада 2008 року на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 06-09/2383, відповідно до якого поручитель зобов`язався перед банком солідарно відповідати за виконання ПМП «ВКФ «Влад» зобов`язань щодо повернення овердрафту, сплати відсотків за користування овердрафтом та інших платежів у розмірі та у випадках, передбачених кредитним договором.
05 грудня 2007 року на забезпечення виконання ПМП «ВКФ «Влад» своїх зобов`язань за кредитним договором між банком, ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 07-15/1633.
30 жовтня 2009 року АКБ СР «Укрсоцбанк» звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості з ПМП «ВКФ «Влад» та поручителів ОСОБА_2 та ОСОБА_1
24 березня 2011 року заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси у справі № 2-262/11 позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. З ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто солідарно заборгованість за додатковою угодою № 1 про надання овердрафту від 05 грудня 2007 року по договору банківського рахунку № 693/Ю01.1-83 від 01 грудня 2007 року в сумі 375 224,15 грн, що складається із: заборгованості за кредитом - 268 395,55 грн, заборгованості за відсотками - 97 025,84 грн, пені за прострочення сплати відсотків по кредиту - 1630,08 грн, інфляційних витрат за неповернутою сумою кредиту та відсотків за кредитом - 8172,68 грн.
Рішення мотивоване тим, що за порушення боржником зобов`язань за договором кредитупоручителі несуть солідарну відповідальність з позичальником та відповідають перед банком у тому ж обсязі, що і позичальник.
13 листопада 2013 року ухвалою Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 відхилено. Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року залишено без змін.
23 жовтня 2015 року рішенням Приморського районного суду міста Одеси відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_2 до АКБ СР «Укрсоцбанк», третя особа - ПМП «ВКФ «Влад», про визнання договору поруки припиненим та визнання договору поруки частково недійсним.
01 лютого 2016 року рішенням Апеляційного суду Одеської області апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 23 жовтня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення - про часткове задоволення позову. Визнано припиненою поруку за договором № 07-15/1633 від 05 грудня 2007 року, укладеним між АКБ СР «Укрсоцбанк», ПМП «ВКФ «Влад» та ОСОБА_2 , та відмовлено у вимозі про визнання договору поруки частково недійсним.
За змістом вказаного судового рішення поруку ОСОБА_2 визнано припиненою на підставі частини четвертої статті 559 ЦК України, оскільки кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання зобов`язання не пред`явив вимоги до поручителя, при цьому суд виходив з того, що умовами додаткових угод до кредитного договору та забезпечувальних договорів встановлено строк повернення заборгованості - 04 грудня 2008 року.
Зазначене судове рішення стало підставою для звернення ОСОБА_2 до суду із заявою про перегляд рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 24 березня 2011 року за нововиявленими обставинами.
21 квітня 2016 року рішенням Суворовського районного суду м. Одеси, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 12 жовтня 2017 року та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 березня 2020 року, заяву представника ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення за нововиявленими обставинами задоволено. Скасовано заочне рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 24 березня 2011 року. Позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за додатковою угодою № 1 про надання овердрафту від 05 грудня 2007 року по договору банківського рахунку № 693/Ю01.1-83 від 01 грудня 2007 року в сумі 375 224,15 грн, яка складається з заборгованості за кредитом в сумі 268 395,55 грн, заборгованості за відсотками - 97 025,84 грн, пені за прострочення відсотків по кредиту - 1630,08 грн, інфляційних витрат за неповернутою сумою кредиту та відсотків за кредитом - 8172,68 грн; стягнуто понесені судові витрати в сумі 910 грн, а всього стягнуто 376 134,15 грн. У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Отже, на час звернення ОСОБА_1 з цим позовом щодо позичальника провадження у справі про стягнення заборгованості було закрите, а на час перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку щодо іншого поручителя - відмовлено в позові у зв`язку з переглядом рішення за нововиявленою обставиною, якою було рішення суду про визнання поруки ОСОБА_2 припиненою.
ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, просила, зокрема, визнати припиненим договір поруки, посилаючись на частину четверту статті 559 ЦК України та на те, що 30 жовтня 2009 року банк звертався до суду із позовом до поручителів про повернення простроченої заборгованості, тоді як кінцевим терміном повернення коштів є 04 грудня 2008 року, а отже, порука була припинена у зв`язку з недотриманням банком строку звернення до суду з вимогами до поручителя, що не було враховано судом при стягненні заборгованості за договором.
Спірні правовідносини урегульовані ЦК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).
Виконання зобов`язання може забезпечуватися порукою (частина перша статті 546 ЦК України).
Частинами першою, другою статті 553 ЦК України визначено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі.
Відповідно до частин першої, другої статті 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Тобто порука є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань, а тому такі правочини щодо встановлення забезпечення матимуть юридичне значення тільки тоді, коли мають юридичну силу основні зобов`язання.
Частиною четвертою статті 559 ЦК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.
Пунктом 1.4 додаткової угоди № 1 до договору банківського рахунку від 01 грудня 2007 року передбачено кінцевий термін, до якого здійснюється надання овердрафту та має бути повністю погашена заборгованість за наданим овердрафтом, а саме 04 грудня 2008 року.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що закон не пов`язує припинення поруки з прийняттям судом рішення про стягнення з боржника або поручителя боргу за зобов`язанням, забезпеченим порукою, у зв`язку із чим відступила від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрун