ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 910/17988/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
позивача - Тарновецького П. Я.,
відповідача - Уколова О. Л.,
третьої особи - не з`явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Китчер-Солюшн"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 (судді: Станік С. Р. - головуючий, Дикунська С. Я., Тищенко О. В.) і рішення Господарського суду міста Києва від 19.05.2020 (суддя Ващенко Т. М.) у справі
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Китчер-Солюшн"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача,- Товариство з обмеженою відповідальністю "Дампір",
про визнання недійсним договору поруки,
В С Т А Н О В И В:
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У грудні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Китчер-Солюшн" (далі - ТОВ "Китчер-Солюшн") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про визнання недійсним договору поруки від 04.11.2016 № 4Д13501Д/П, укладеного між сторонами у справі.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір укладений під впливом обману з боку відповідача, що є підставою для визнання його недійсним з огляду на положення статті 230 Цивільного кодексу України.
1.2. АТ КБ "ПриватБанк" у відзиві на позовну заяву, заперечуючи проти її задоволення, наголосило на безпідставності та необґрунтованості заявлених позовних вимог та відсутності правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.05.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020, у позові відмовлено.
Суди дійшли висновку про недоведеність позивачем у наведеному випадку обставин, з якими положення статті 230 Цивільного кодексу України пов`язують визнання недійсним договору.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ТОВ "Китчер-Солюшн" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.12.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.05.2020 у справі, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження є пункти 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо питання про застосування положень частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, а також те, що суди не дослідили зібраних у справі доказів.
3.2. У відзиві на касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" просило залишити без змін оскаржені судові акти та відмовити у задоволенні касаційної скарги, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника, наведених у касаційній скарзі, та недоведеність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ТОВ "Китчер-Солюшн", відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу в частині підстави, передбаченої у пункті 4 цієї норми, - залишити без задоволення з таких підстав.
4.2. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
Як уже зазначалося, скаржник у касаційній скарзі посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), проте такі обставини у наведеному випадку не підтвердилися, тому Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у цій справі, відкритого на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.
4.3. Як установили господарські суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 04.11.2016 між Публічним акціонерним товариством "Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ "КБ "ПриватБанк"), найменування якого змінено на АТ КБ "ПриватБанк" (банк), і ТОВ "Китчер-Солюшн" (позичальник) було укладено кредитний договір № 4К16107Г, за умовами якого позивач отримав кредит у сумі 3 377 124 343,86 грн для фінансування своєї поточної діяльності.
Водночас 04.11.2016 між ТОВ "Китчер-Солюшн" (поручитель) і ПАТ "КБ "ПриватБанк" (кредитор) укладено договір поруки № 4Д13501Д/П, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Дампір" (далі - ТОВ "Дампір") (боржник) зобов`язань за кредитними договорами від 16.08.2013 № 4Д13501Д, від 19.08.2013 № 4Д13502Д, від 20.08.2013 № 4Д13492И, від 20.01.2014 № 4Д14025И.
Позивач на обґрунтування позову послався на те, що відповідач як недобросовісна сторона правочину навмисно, з метою виконання плану трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля АТ КБ "ПриватБанк", ініційованої Національним банком України, увів в оману позивача про існування у відповідача договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями попередніх боржників, у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладення з відповідачем пов`язаних між собою кредитного договору та оспорюваного договору поруки. Позивач зазначав, що його дії з отримання кредитних коштів за кредитним договором були спрямовані на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників банку в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфеля банку, ініційованого Національним банком України; така діяльність позивача (укладення кредитного договору та договору поруки) була спрямована на отримання прибутку від реалізації таких активів або набуття права власності на них; позивач сплачував АТ КБ "ПриватБанк" грошові кошти в рахунок погашення заборгованості боржників за кредитними договорами, проте банк зобов`язання щодо передачі позивачеві документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання боржника ТОВ "Дампір", не виконав; відповідач використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та оспорюваний договір поруки з метою реалізації плану трансформації та ввів позивача в оману щодо істотних умов договору (якби позивач знав про відсутність забезпечення, він не уклав би з відповідачем оспорюваний договір).
4.4. Звертаючись із позовом до суду у цій справі як на підставу для визнання недійсним договору поруки від 04.11.2016, позивач посилався на те, що такий договір укладено з порушенням чинного законодавства, а саме - його укладено під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання недійсним такого договору на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.
4.5. Згідно із частиною 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Підставою для визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
У частинах 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Водночас за змістом частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина 1 статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Згідно із частиною 1 статті 229 Цивільного кодексу України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
4.6. Попередні судові інстанції під час вирішення цього спору дослідили обставини справи та наявні у ній докази, надали оцінку доводам та аргументам обох сторін, урахували наведені положення законодавства та визнали недоведеними позивачем обставини, які би свідчили про введення його в оману відповідачем, сам факт обману, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, тому дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.
Під час вирішення цього спору господарські суди попередніх інстанцій установили, що:
- відповідно до протоколу від 03.11.2016 № 03-11/2 загальних зборів учасників ТОВ "Китчер-Солюшн", а саме щодо першого питання порядку денного було вирішено укласти кредитний договір з ПАТ "КБ "ПриватБанк" з лімітом 3 700 000 000,00 грн;
- жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у виді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого як забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфеля банку;
- згідно з техніко-економічним обґрунтуванням повернення кредитних коштів від 01.11.2016 та заявкою на отримання кредиту від цієї ж дати метою кредитування позивач зазначив фінансування поточної діяльності;
- жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами зазначені документи не містять, так само як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку (в тому числі за оспорюваним договором);
- за змістом пункту А.2 кредитного договору № 4К16107Г метою кредитування зазначено фінансування поточної діяльності;
- жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, на які позивач посилається на обґрунтування свого позову.
Отже, суди дійшли висновку, що кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача та зазначили, що укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання позивачем кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, у зв`язку з чим суди відхилили за необґрунтованістю твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договору поруки було спрямовано на отримання прибутку.
Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень, застосування судами положень частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України відбулося з таким розумінням цієї норми: "Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю".