Постанова
Іменем України
16 березня 2021 року
м. Київ
справа № 127/6408/17
провадження № 61-8418св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,
третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Ковальчука О. В., Якименко М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами, стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи.
На обґрунтування позовних вимог зазначив, що мати позивача - ОСОБА_3 є власником будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 на підставі договору довічного утримання від 11 червня 2003 року, який до цього належав його дідові та бабі ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ).
У вказаному будинку позивач постійно проживав з дня народження, а з 1993 року зазначене житло було постійним та єдиним місцем проживання його сім`ї: дружини та двох їхніх дітей.
На початку 70-х років, після одруження його батьків, дід та баба виділили їм для проживання кімнату у будинку та було здійснено невелику прибудову А-1. В зв`язку з чим, ця частина будинку була відокремлена, мала ізольований вихід.
В 1993 році ОСОБА_3 (мати позивача) зі своєю сім`єю (вітчим та їх спільний син) переїхали жити в отриману квартиру по АДРЕСА_2, залишивши будинок. Позивач до 2000 року був прописаний в цій квартирі, оскільки як член сім`ї був вписаний в ордер на отримання квартири, проте залишився проживати у спірному будинку.
Зазначає, що з 1993 року в даному будинку фактично постійно проживали: його сім`я, його дід та баба.
У 2003 році ОСОБА_3 (мати позивача) уклала з дідом та бабою договір довічного утримання та стала власником будинку.
В подальшому за її згодою та під її контролем, за участю та під контролем її чоловіка - ОСОБА_7, в 2000 році позивач за власні кошти провів водопровід до будинку, а в період з 2004 до 2008 роки позивачем за його кошти та при особистій участі було проведено низку будівельних та ремонтних робіт, після яких будинок становить дві відокремлені частини (квартири) в будинку на два окремих входи.
Позивач з сім`єю постійно проживав в частині будинку, яка складалася із прибудови А-2 та кімнати № 2-5, а в іншій частині будинку проживали дід та баба, а після їх смерті - квартиранти.
Позивач дізнався, що у 2015 році його мати - ОСОБА_3 належно оформила прибудову А-2, яка становить 17/25 частки, а "стару" частину будинку - 8/25 частки подарувала відповідачу ОСОБА_4 .
Вважає, що з часу оформлення прибудови, яку збудував позивач ОСОБА_1, у нього виникло право вимоги щодо визнання права власності на частину будинку.
Вважає, що договір дарування від 30 жовтня 2015 року, згідно з яким відповідач ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 є недійсним, оскільки договір порушує права його неповнолітнього сина ОСОБА_2, який проживав в кімнаті 2-5 будинку на момент дарування, а спірний договір укладений без попереднього дозволу органів опіки та піклування.
З урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив суд: визнати недійсним договір дарування від 30 жовтня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І. А., зареєстрованого в реєстрі за № 669, згідно якого ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 68/100 частки будинку з господарськими спорудами по АДРЕСА_3, що складається із прибудови літ. "А2" (приміщення № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4); стягнути з ОСОБА_3 на його користь понесені витрати на будівельно-ремонтні роботи в будинку по АДРЕСА_1 : приміщенні № 1-1, № 1-2, № 1-3 - 48 859,20 грн; в приміщенні № 2-5 - 45 810,80 грн, а всього - 157 880,20 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року позов задоволено частково.
Визнано недійсним договір дарування від 30 жовтня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Поповою І. А., зареєстрований в реєстрі № 669, згідно з яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований по АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 68/100 частки будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1, що складається із прибудови літ. "А2" (приміщення № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4).
У задоволенні решти позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вимоги позову в частині визнання права власності на 68/100 частки будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 є обґрунтованими, оскільки саме ОСОБА_1 в 2004 році побудував прибудову А-2, площею 46 кв.м, яку облаштовував (оздоблював) до 2008 року, а власник будинку схвалювала і погоджувалася з діями сина до моменту реєстрації права власності на прибудову в 2015 році. Вимога позову про відшкодування матеріальної компенсації за виконання ним ремонтних робіт у будинку не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не доведено своє право на таке відшкодування.
Також, суд першої інстанції прийшов до висновку про задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування від 30 жовтня 2015 року, оскільки попередній дозвіл органів опіки та піклування на укладення такого договору відсутній.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 31 січня 2020 року про визнання недійсним договору дарування та про визнання права власності на частку будинку з господарськими будівлями та спорудами скасоване, ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову в цій частині вимог.
У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 на час розбудови не був членом сім`ї власника будинку, а право на забудову чужої земельної ділянки у нього у встановленому законом порядку не виникло.
Також апеляційний суд зазначив, що оскільки ОСОБА_3 є бабою неповнолітнього ОСОБА_2, тому для укладення оспорюваного договору дарування частки житлового будинку згода органу опіки і піклування не потребувалася.
Рішення суду першої інстанції в частині стягнення понесених витрат на будівельно-ремонтні роботи в будинку не оскаржувалось сторонами, а тому, відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України в апеляційному порядку не переглядалось.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
25 травня 2020 року ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_2, подав до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 12 травня 2020 року.
В касаційній скарзі заявник просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалена постанова без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
30 червня 2020 року від ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, який діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, в якому відповідачка просить суд касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
15 червня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Встановлено, що згідно договору довічного утримання від 11 червня 2003 року ОСОБА_5 передав у власність ОСОБА_3 належний йому на праві особистої приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями за АДРЕСА_1, взамін чого ОСОБА_3 зобов`язалася надавати ОСОБА_5 довічно матеріальне забезпечення.
Відповідно до пункту 3 вказаного договору, житловий будинок з житловою площею 40,0 кв.м означений на плані літерою "А", сіни "а", прибудова "А1", два ганки, огорожа "№1-3", погріб "В", сарай "Б", вбиральня "Ж".
На підставі договору довічного утримання від 11 червня 2003 року № 1-1055 за ОСОБА_3 зареєстровано право власності.
Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку серії ВН від 25 грудня 2003 року № 137228, ОСОБА_3 є власником земельної ділянки площею 0,773 га по АДРЕСА_1 з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Після укладання договору довічного утримання розбудова будинку тривала, внаслідок чого з`явилась ще одна добудова до будинку - прибудова "А-2".
Висновком експерта № 429 за результатами проведення оціночно-будівельної експертизи та будівельно-технічної експертизи від 07 грудня 2018 року встановлено, що у спірному будинку замість прибудови "А-1", яка складалася з двох приміщень площею 14,7 кв.м, побудована прибудова "А-2" площею 46 кв.м, що складається з приміщень № 2-1; № 2-2; № 2-3; № 2-4.
01 квітня 2015 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на весь житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , загальною площею 89,4 кв.м, житловою 50,4 кв.м, право власності на яке зареєстровано в державному реєстрі 01 квітня 2015 року.
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень площа прибудови "А-2" ввійшла в площу житлового будинку і надалі позначалася під однією літерою "А".
Відповідно до договору дарування від 30 жовтня 2015 року, ОСОБА_3 передала безоплатно у власність ОСОБА_4 8/25 часток житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1, а саме приміщення в житловому будинку літ "А": кухня 1-1 площею 11,9 кв.м, кімната 1-2 площею 16,5 кв.м, кімната 2-5 площею 15,0 кв.м, загальною площею 43,4, в тому числі житловою 31,5 кв.м, сарай літ. "Б", погріб літ "В", убиральня літ. "Ж", навіс літ. "Е", ворота з хвірткою №1, огорожа №2,3, вигрібна яма № 4.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За змістом статей 15 та 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб відповідно до викладеної у позові вимоги, який не суперечить закону.