Постанова
Іменем України
22 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 522/4512/14-ц
провадження № 61-20578св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачка - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Дрішлюка А. І., Драгомарецького М. М., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У березні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
На обґрунтування позовних вимог посилався на таке.28 листопада 2003 року ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 в борг грошові кошти у розмірі 45 000 дол. США строком до 28 січня 2004 року. Передачу грошових коштів було оформлено розпискою у присутності свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Він неодноразово звертався до відповідачки з вимогою про повернення коштів, проте вона грошові кошти не повернула.
З урахуванням наведеного позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь грошові кошти у розмірі 422 455,50 грн та три відсотки річних за весь час прострочення виконання зобов`язання в сумі 114 062,98 грн.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 743 444,46 грн, яка складається з суми боргу у розмірі 585 389,34 грн та відсотків за прострочення виконання зобов`язання у розмірі 158 055,12 грн.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16 вересня 2015 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено у зв`язку з пропуском позовної давності.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2016 року заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2014 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 16 вересня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пред`явив позов після спливу позовної давності, про застосування наслідків якої було заявлено відповідачкою.
Постановою Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову.
Поновлено ОСОБА_1 строк позовної давності на звернення до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики в сумі 595 389,34 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 три відсотки річних за час прострочення виконання зобов`язання в сумі 52 685,04 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з наявності поважних причин пропуску позовної давності на звернення до суду з цим позовом з огляду на діагностоване захворювання позивача. Оскільки позичальник належним чином та у встановлений строк не виконала свої зобов`язання, внаслідок чого утворилась заборгованість за договором позики, яка підлягає стягненню з позичальника.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила постанову Одеського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року скасувати, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 лютого 2018 року залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що перебіг позовної давності розпочався з 29 січня 2004 року, проте позивач, звернувся до суду за захистом порушеного права тільки 18 березня 2014 року, тобто після спливу позовної давності, про наслідки застосування чого було заявлено відповідачкою. Апеляційний суд не взяв до уваги, що позивачем не доведено поважності причини, з якої він не звертався до суду за вирішенням спору упродовж десяти років, а характер захворювання позивача та подані позивачем докази не свідчать про наявність вагомих перешкод для пред`явлення позову у межах позовної давності.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 28 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Суди встановили, що 28 листопада 2003 року ОСОБА_2 взяла в борг у ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 45 000 дол. США строком на два місяці (з 28 листопада 2003 року до 28 січня 2004 року), про що свідчить наявна в матеріалах справи копія розписки (т. 1, а. с. 5). Факт укладення розписки стороною відповідачки не оспорювався. Водночас вказані грошові кошти у визначений строк позичальник не повернула, в результаті чого утворилася заборгованість.
Частинами першою, другою статті 207 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики позикодавець передає позичальникові у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином.
Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Сторонами визнається факт укладення договору позики та отримання відповідачкою спірної суми коштів.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно з вимогами статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.