Постанова
Іменем України
03 березня 2021 року
м. Київ
справа № 188/530/18
провадження № 61-14443св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС",
третя особа - приватний нотаріус Петропавлівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Свириденко Людмила Василівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС" на постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "НІБАС" (далі - ТОВ "Агрофірма "НІБАС") про визнання договору міни недійсним, посилаючись на те, що 12 листопада 1999 року між нею та відповідачем було укладено договір міни, згідно з яким вона обміняла належне їй право на земельну ділянку в колективному сільськогосподарському підприємстві "Прогрес" (далі - КСП "Прогрес"), а відповідач зобов`язався передавати їй щорічно 1 тонну пшениці 3-го класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тонни пшениці протягом двадцяти років з моменту укладення договору. В разі її смерті право на одержання належної їй за договором сільськогосподарської продукції переходить до її спадкоємців на тих же умовах. Сторонами правочину був порушений порядок відчуження земельної ділянки, оскільки він суперечить вимогам чинного на час укладення договору законодавства. Вона не мала наміру відчужувати належну їй ділянку, в тому числі й шляхом її обміну, а лише бажала передати її в оренду. Тобто внаслідок недобросовісних дій відповідача щодо умов укладеного договору та формального підходу третьої особи до його нотаріального посвідчення вона залишилася без своєї власності. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір міни земельної ділянки від 12 листопада 1999 року серії АВА № 754003, укладений між нею та ТОВ "Агрофірма "НІБАС", зареєстрований приватним нотаріусом за № 1048.
Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року у складі судді Бурди П. О. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорюваний договір відповідає вимогам чинного на час його укладення законодавства, а позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження введення її в оману відповідачем щодо правової природи правочину.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року скасовано. В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено з інших підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд виходив з того, що суд неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права, а саме не залучив до участі у справі всіх осіб, права та інтереси яких можуть бути порушені судовим рішенням, зокрема власника спірної земельної ділянки - КСП "Прогрес" та розпорядника землі - Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У липні 2019 року ТОВ "Агрофірма "НІБАС" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 червня 2019 року, а рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 11 жовтня 2018 року залишити в силі.
Касаційна скарга мотивована тим, що згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань КСП "Прогрес" ліквідоване ще у 2005 році, тобто вказана особа не могла і не може бути залучена до участі у справі, оскільки учасниками справи можуть бути лише ті особи, які існують на час її розгляду. Треті особи можуть вступати у справу в разі, коли судове рішення може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Проте судові рішення в цій справі жодним чином не впливають на права та обов`язки Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, а тому висновки суду апеляційної інстанції про необхідність залучення його до участі у справі є неправильними. Зазначивши в оскаржуваній постанові про можливість подання повторного позову, апеляційний суд порушив норми цивільного процесуального законодавства України, які виключають можливість повторного розгляду справи між тими ж самими сторонами та про той же предмет спору.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області.
20 серпня 2019 року справа № 188/530/18 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Судами встановлено, що згідно із сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127192, виданим 20 травня 1997 року Петропавлівською районною державною адміністрацією Дніпропетровської області, ОСОБА_1 належить право на земельну частку (пай) у землі, яка перебуває в колективній власності КСП "Прогрес", розміром 6,77 в умовних кадастрових гектарах.
12 листопада 1999 року між сторонами у справі було укладено нотаріально посвідчений договір міни, за яким ОСОБА_1 обміняла право на земельну частку (пай) в КСП "Прогрес", належне їй на підставі сертифіката серії ДП № 0127192, а ТОВ "Агрофірма НІБАС" зобов`язалося передавати ОСОБА_1 щорічно 1 тонну пшениці 3-го класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тонни пшениці протягом двадцяти років з моменту укладення договору. В разі смерті ОСОБА_1 право на одержання належної їй за договором сільськогосподарської продукції переходить до її спадкоємців на тих же умовах. Спірна земельна ділянка знаходиться на території КСП "Прогрес" в смт Петропавлівка Дніпропетровської області. Розмір земельної ділянки становить 6,77 в умовних кадастрових гектарах. Право на земельну частку (пай) переходить до відповідача з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від прав і претензій третіх осіб. Відповідач, одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі має право на виділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю. Цей договір після підписання сторонами і нотаріального посвідчення підлягає реєстрації в районній державній адміністрації в Петропавлівському районі Дніпропетровської області з внесенням відповідних змін в Книзі реєстрації сертифікатів. Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення.
У березні 2018 року позивач направила претензію відповідачу, в якій просила розірвати договір міни та припинити обробіток земельної ділянки.
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Оскільки договір міни було укладено в 1999 році, то спір про визнання його недійсним повинен вирішуватися на підставі норм, які були чинними в той час.
Згідно зі статтею 241 Цивільного кодексу Української РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.
До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін (стаття 242 ЦК Української РСР).
Статтею 153 ЦК Української РСР передбачено, що договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однією з сторін повинно бути досягнуто згоди.
За змістом статті 86 ЦК Української РСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Відповідно до статті 4 Закону України від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ "Про власність" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 697-ХІІ) власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.