УХВАЛА
23 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 1-16/2003
провадження № 13-11зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідачаГригор`євої І. В.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вироку Апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2003 року та ухвали Верховного Суду України від 18 листопада 2003 року і
встановила:
Як убачається з матеріалів провадження за заявою, вироком Апеляційного суду Чернігівської області від 8 серпня 2003 року, з урахуванням ухвали Новгород-Сіверського районного суду Чернігівської області від 11 квітня 2017 року (про приведення вироку у відповідність до нового кримінального закону), ОСОБА_1 було засуджено за ч. 3 ст. 15 і ч. 1 ст. 152, ч. 2 ст. 15 і пунктами 1, 9 ч. 2 ст. 115, п. 9 ч. 2 ст. 115 Кримінального кодексу України до покарання у виді довічного позбавлення волі. Зазначений вирок Верховний Суд України своєю ухвалою від 18 листопада 2003 року залишив без зміни.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 грудня 2020 року в справі "Лопата та інші проти України" (заяви № 84210/17 та 23 інших, у тому числі ОСОБА_1 ) констатував порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення. ЄСПЛ також постановив, що факт визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Посилаючись на вказане рішення ЄСПЛ, ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) із заявою про перегляд за виключними обставинами рішень національних судів. На думку заявника, констатоване порушення Конвенції є підставою для зміни оскаржених рішень, зменшення покарання до позбавлення волі на певний строк. Також ОСОБА_1 зазначає, що довічне ув`язнення є неправомірним з огляду на відсутність остаточного строку його закінчення, а те, що в Україні немає законодавчого механізму скорочення довічного позбавлення волі, з урахуванням прямої дії Конституції України, не перешкоджає звільненню заявника від подальшого відбування покарання.
Перевіривши заяву, Велика Палата дійшла висновку, що у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 має бути відмовлено з огляду на таке.
ЄСПЛ у рішенні "Лопата та інші проти України", констатуючи порушення ст. 3 Конвенції стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування цього виду покарання до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів, таких як убивство. Однак у європейській пенітенціарній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для додержання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація. Водночас ЄСПЛ відхилив решту доводів заявників і постановив, що визнання факту існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи, яке ОСОБА_1 зазначає як підставу для перегляду, ЄСПЛ указав на системну проблему в українському законодавстві, яку належить подолати заходами загального характеру - шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини, а саме шляхом запровадження в Україні процедур, які б на законодавчому рівні забезпечували у перспективі можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі.
Удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, унесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, у тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер констатованого порушення Конвенції свідчать про те, що не було додержано такого права заявника, яке наразі неможливо відновити у вигляді того ж стану чи становища, що існували до порушення Конвенції. У таких випадках, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.
Рішення ЄСПЛ, ухвалене на користь ОСОБА_1 та 23 інших осіб, не містить вказівок на те, що в основі констатованих щодо заявника порушень Конвенції лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні, або що ці порушення були спричинені рішеннями, ухваленими в межах кримінальної справи, які й надалі зумовлюють шкідливі наслідки і не можуть бути усунуті іншим способом, як під час повторного розгляду справи.