ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25 лютого 2021 року
м. Київ
Справа № 910/800/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Мамалуя О. О., Студенця В. І.,
за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху"
та Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Щербакова С. О.
від 23 липня 2020 року
та постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Дикунської С. Я., Агрикової О. В., Шаптали Є. Ю.
від 27 жовтня 2020 року
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко"
до 1) Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів,
2) Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху"
про визнання недійсним договору про управління активами
за участю представників:
позивача: Островської Ю. В.
відповідача-1: Савулія В. О.
відповідача-2: Рикової Н. В.
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог.
У січні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, та Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" про визнання недійсним договору управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, та Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху".
Позовні вимоги мотивовані тим, що майно, яке є предметом спірного договору, належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко", а укладення цього договору за відсутності його згоди як дійсного власника майна, порушує майнові права Товариства.
Як на підстави недійсності спірного правочину позивач послався на те, що договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року був укладений з недодержанням частин першої та другої статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки
- договір суперечить частині першій статті 1029 Цивільного кодексу України, частині шостій статті 100 Кримінального процесуального кодексу України та статті 21 Закону України "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", оскільки в управління відповідача-2 було передано майно відповідачем-1, який не є власником цього майна та не має необхідної правоздатності на вчинення таких дій, без згоди дійсного власника майна;
- договір був укладений особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки був укладений за результатом проведення відповідачем-1 процедури публічних закупівель, що відбулася з порушенням порядку її проведення, з (відповідача-2) як переможцем закупівлі (управителем майном), який не відповідав встановленим тендерною документацією кваліфікаційним вимогам та не мав необхідного досвіду управління таким майном.
2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" є власником наступного нерухомого майна: об`єкт нерухомого майна - будівля № 3 (літера "В"), у тому числі площа котельні - 63,9 кв.м, загальною площею 1516,7 кв.м, будівля № 1 (літера "А"), у тому числі приміщення центру обробки даних "Парковий", площею 2562,6 кв.м, конгресно-виставковий центр з підземним паркінгом, площею 15 440,7 кв.м, загальною площею 20107, 6 кв.м, дизельна електростанція (літера "Г") загальною площею 233,5 кв.м, будівля № 2 (літера "Б") загальною площею 395 кв.м, які знаходяться за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16а на земельних ділянках: площею 2,0722 га (кадастровий номер 8000000000:82:007:0032), 0,1117 га (кадастровий номер 8000000000:82:006:0088), на яке в рамках кримінального провадження № 42016100000001070 накладений арешт (заборона розпорядження майном та його відчуження).
Голосіївський районний суд міста Києва ухвалою від 20 серпня 2018 року у справі № 752/16869/18 передав Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, в управління у порядку та на умовах, визначених статтями 1, 9, 19, 21 Закону України "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", зазначене вище майно та земельні ділянки, які знаходяться за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16а, власником яких є Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко".
11 жовтня 2018 року тендерний комітет Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, прийняв рішення, оформлене протоколом № 199, про визнання Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" переможцем (управителем) для управління арештованими активами, переданими Агентству на підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 20 серпня 2018 року у справі № 752/16869/18, та про укладення відповідного договору.
18 жовтня 2018 року між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, (установник управління) та Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху" (управитель) був укладений договір управління майном (активами) (далі по тексту - договір, спірний договір, спірний правочин), відповідно до якого Установник управління передає Управителеві на строк, визначений у пункті 1.3. розділу 1 цього договору, нерухоме майно (далі - актив/активи) в управління, а Управитель приймає в управління об`єкти нерухомого майна та зобов`язується за плату здійснювати від свого імені управління цими активами, що знаходяться за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16а, а саме:
1) земельну ділянку, площею 2,0722 га (кадастровий номер 8000000000:82:007:0032);
2) земельну ділянку, площею 0,1117 га (кадастровий номер 8000000000:82:006:0088);
3) нерухоме майно: будівлю № 3 (літера "В"), загальною площею 1516,7 кв. м (у тому числі котельню, площею 63,9 кв. м); будівлю № 1 (літера "А"), загальною площею 20 107, 6 кв. м (у тому числі: приміщення центру обробки даних "Парковий", площею 2562,6 кв. м, конгресно-виставковий центр з підземним паркінгом, площею 15 440,7 кв. м, дизельну електростанцію (літера "Г"), загальною площею 233,5 кв. м) (реєстраційний номер нерухомого майна 127097680000);
4) нерухоме майно: будівлю № 2 (літера Б), загальною площею 395 кв. м (реєстраційний номер нерухомого майна 22239980000),
ринковою вартістю згідно зі звітом про незалежну оцінку майна 987 002 317, 00 грн (далі - Активи).
Відповідно до пункту 1.2. договору строк управління активами: з дня укладення цього договору до дня находження у письмовій формі повідомлення від Установника управління про припинення цього договору у разі скасування арешту прийнятих в управління активів або їх конфіскації, спеціальної конфіскації, іншого судового рішення про їх стягнення в дохід держави; або до іншого строку у разі настання випадків визначених у розділі 6 цього договору; або до 18 червня 2020 року.
Цей договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та нотаріального посвідчення цього договору та діє до 18 червня 2020 року, якщо інше не передбачено чинним законодавством України або цим договором, проте в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором (пункт 6.1. договору).
У січні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" про визнання недійсним договору управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху".
Як на підстави недійсності спірного правочину позивач послався на те, що договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року був укладений з недодержанням частин першої та другої статті 203 Цивільного кодексу України.
3. Короткий зміст оскаржуваних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.
Господарський суд міста Києва рішенням від 23 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2020 року, позовні вимоги задовольнив: визнав недійсним договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладений між відповідачами. Стягнув з кожного відповідача на користь позивача по 960,50 грн судового збору.
Суди попередніх інстанцій виходили з того, що:
- спірний договір суперечить пункту 4 частини першої статті 10 Закону України "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", оскільки оцінка майна, що є предметом договору, була здійснена не Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, а Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху". Проте, за висновком судів, це порушення не вплинуло на правомірність передачі цього майна в управління та не є підставою для визнання спірного договору недійсним;
- спірний договір був укладений за результатом проведеної процедури публічної закупівлі з метою обрання управителя майна, проте ця процедура відбулася з порушенням порядку її проведення, зокрема з порушенням: частини першої статті 2 Закону України "Про публічні закупівлі", оскільки кошторис відповідача-1 не передбачав видатків з Державного бюджету України на укладення договорів управління арештованим у кримінальному провадженні майном, з огляду на що відповідач-1 при проведенні процедури публічної закупівлі безпідставно використав електронну систему закупівель;
- спірний договір був укладений на підставі рішення тендерного комітету про визначення відповідача-2 переможцем проведеної закупівлі, яке в судовому порядку (адміністративним судом) було визнане протиправним та скасоване з підстав того, що визначення переможця закупівлі відбулося з порушенням пункту 12 статті 1 та статті 28 Закону України "Про публічні закупівлі", а визначений переможець неспроможний здійснювати управління арештованими активами. Суди попередніх інстанцій визнали ці встановлені адміністративним судом обставини преюдиційними для цієї справи;
- у спірних правовідносинах спірний договір порушує охоронювані законом майнові інтереси позивача як власника майна (активів), переданого за спірним договором в управління відповідачу-2, оскільки позивач як власник цих активів у зв`язку з передачею активів в управління Національному агентству права власності на них не втрачає, а у випадку скасування арешту активів - має гарантоване право на їх повернення. При цьому збереження таких активів, приріст їх вартості та ефективне управління ними забезпечується управителем та є обов`язком останнього.
4. Короткий зміст вимог касаційних скарг.
У касаційних скаргах відповідачі просять скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.
5. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень відповідач-1 послався на пункт 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а відповідач-2 - на пункти 1 та 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідачі зазначили про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність порушеного майнового права та інтересу позивача спірним договором, неправильно застосували до спірних правовідносин статті 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 2, 20 Господарського процесуального кодексу України не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цих норми права у подібних правовідносинах. При цьому відповідачі однаково посилаються на постанову Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, а також окремо відповідач-1 посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, а відповідач-2 на постанови Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19 та 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16
Крім того відповідач-1 посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 207, 216 Цивільного кодексу України, на не врахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-38гс14 та від 23 грудня 2015 року у справі № 3-1143гс15, відповідно до яких неможливо визнати недійсним розірваний правочин, вказує на те, що суди залишили поза увагою обставину того, що спірний договір був припинений відповідачами 28 травня 2019 року.
Відповідач-2 в якості підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, крім пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 287, послався також на пункт 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо випадків та підстав відступлення від застосування судами положень статей 203 та 215 Цивільного кодексу України при розгляді справ про визнання недійсним правочину, а також зазначає про те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували встановлені адміністративним судом у справі № 826/17153/18 обставини як преюдиційні факти до спірних правовідносин у цій господарській справі.
6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
Позивач у відзивах на касаційні скарги просить касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що ухвалені судами попередніх інстанцій у цій справі оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені з правильним застосуванням та дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи відповідачів у касаційних скаргах є безпідставними та необґрунтованими, а висновки Верховного Суду, на які послалися скаржники, не є релевантними для цієї справи, оскільки були зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.
Позиція Верховного Суду
7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.
Касаційний господарський суд, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, дослідивши правильність застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Відповідно до частини другої статті 20 Господарського кодексу України кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, та свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).
Згідно із частинами першою та другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до частини першої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою та необхідною умовою для звернення особи до суду із відповідним позовом є наявність порушеного права та охоронюваного законом інтересу особи - позивача у справі і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.
При цьому звертаючись до господарського суду, позивач повинен визначити, яке його право, на його думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. У свою чергу судам належить з`ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Відповідно до частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Зазначеною нормою передбачено можливість оскарження правочину як стороною договору, так і зацікавленою особою, яка не є стороною правочину.
Чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов`язаних з визнанням правочинів недійсними, а тому, виходячи з вимог статті 16 Цивільного кодексу України, статті 4 Господарського процесуального кодексу України крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Тобто у разі, якщо договір оскаржує особа, яка не є стороною цього договору, така особа, звертаючись з відповідним позовом до суду, має навести обґрунтування, в чому полягає порушення її прав та охоронюваних законом інтересів цим правочином.
При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і тому суд має встановити не лише наявність передбачених законом підстав недійсності правочину, але й визначити, чи було порушено цивільне право особи (позивача), за захистом якого позивач звернувся до суду; яке саме право та/або інтерес позивача є порушеним, не визнаним або оспореним; в чому полягає порушення цього права та/або інтересу та залежно від установленого встановити, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце, а також вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.
Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебували у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права.
Такі правові висновки щодо застосування статті 20 Господарського кодексу України, статей 15, 16 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, статей 4, Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності щодо необхідності доведення наявності порушеного права при зверненні до суду позовом про визнання правочину недійсним особи, яка не є стороною оспорюваного правочину, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі 910/3907/18, а також у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19 та інших, правовідносини в яких є подібними правовідносинам у цій справі.
Розглядаючи спір у цій справі суди встановили, що позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" не є стороною оскаржуваного ним договору про управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між відповідачами у справі.
Разом з цим суди встановили, що позивач є власником майна, яке є предметом спірного договору, на яке в рамках кримінального провадження № 42016100000001070 був накладений арешт (встановлена заборона розпорядження майном та його відчуження). У подальшому ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 20 серпня 2018 року у справі № 752/16869/18 арештоване майно позивача було передане в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, у порядку та на умовах, визначених статтями 1, 9, 19, 21 Закону України "Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів".
Національне агентство у свою чергу передало арештоване майно позивача на підставі спірного договору в управління Комунальному підприємству "Центр організації дорожнього руху".
Вирішуючи питання щодо наявності порушеного права позивача спірним договором, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що укладення спірного договору щодо майна, яке належить позивачу на праві власності, порушує охоронюваний законом майновий інтерес позивача як власника цього майна (активів), оскільки позивач у зв`язку з передачею його активів після їх арешту в управління Національному агентству права власності на них не втрачає, а у випадку скасування арешту активів - має гарантоване право на їх повернення. При цьому збереження таких активів, приріст їх вартості та ефективне управління ними забезпечується управителем та є обов`язком останнього.
Проте Верховний Суд вважає зазначені висновки судів помилковими та такими, що зроблені з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального права з огляду на таке.