ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 січня 2021 року
м. Київ
Справа № 9901/258/20
Провадження № 11-331заі20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Прокопенка О. Б.
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання протиправними дій, скасування Розпорядження Президента України від 3 червня 2019 року № 57/2019-рп, скасування Розпорядження Президента України від 30 липня 2020 року № 424/2020 у частині, визнання Указу Президента України від 30 липня 2020 року № 302 протиправним та нечинним,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року (судді
Мельник-Томенко Ж. М., Данилевич Н. А., Єресько Л. О., Жук А. В.,
Мартинюк Н. М.)
ВСТАНОВИЛА:
25 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовною заявою до Президента України Зеленського В. О., у якій просив:
- визнати протиправними дії відповідача щодо видання Розпорядження № 57/2019-рп від 3 червня 2019 року "Про уповноваження ОСОБА_2 на участь у Тристоронній контактній групі з мирного урегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях" (далі - Розпорядження № 57/2019-рп);
- визнати протиправним та нечинним Розпорядження № 57/2019-рп;
- визнати протиправними дії відповідача щодо видання Розпорядження № 424/2020-рп від 30 липня 2020 року "Про представника України у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях" (далі - Розпорядження № 424/2020-рп);
- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 5 травня 2020 року № 167 "Про делегацію України для участі у Тристоронній контактній групі";
- визнати протиправним та нечинним Указ Президента України від 30 липня 2020 року № 302 "Про зміни у складі делегації України для участі у Тристоронній контактній групі" у частині, що стосується уведення ОСОБА_3 до складу делегації України для участі у Тристоронній контактній групі як глави делегації України;
- зобов`язати відповідача у подальшому утримуватись від видання протиправних указів і розпоряджень.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 31 серпня 2020 року позовну заяву залишив без руху на підставі статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки позов не відповідав вимогам статей 160; 161 КАС, скаржнику надано 10 днів з моменту отримання указаної ухвали для усунення недоліків позовної заяви, а саме для надання:
- відомостей про застосування оскаржуваного нормативно-правового акта до позивача або належність позивача до суб`єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт;
- обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями та діями відповідача прав, свобод та інтересів позивача;
- письмового підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав;
- документа про сплату судового збору у розмірі 4204 грн.
УхвалоюКасаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 вересня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто на підставі частини восьмої статті 169 КАС, оскільки позивачем не виконано вимог зазначеної вище ухвали суду й не усунуто недоліків позовної заяви.
ОСОБА_1 не погодився із зазначеною ухвалою суду і подав апеляційну скаргу, в якій просить її скасувати через порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Позивач покликається на гарантоване статтею 55 Конституції України право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вказує на те, що оскаржувана ухвала суду першої інстанції перешкоджає подальшому провадженню у справі, що призвело до обмеження його права на доступ до суду, яке не може бути обмежене в будь-якому випадку, оскільки відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) застосовувані державою обмеження в доступі особи до національного суду не повинні звужувати чи зменшувати залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або мірою, що буде нівельована сама суть права.
ОСОБА_1 вважає, що таким обмеженням його права на доступ до суду є ухвала судді першої інстанції про залишення його позову без руху та усунення його недоліків, які жодним чином не впливають на розгляд судом справи по суті, але обмежують його конституційне право на судовий захист, що передбачено Конституцією України та статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), та не може бути обмежено в силу статті 64 Конституції України.
На підставі наведеного позивач вважає, що суд безпідставно повернув його позовну заяву, чим порушив норми процесуального права.
Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не надіслав.
Велика Палата Верховного Суду дослідила наведені в апеляційній скарзі доводи, переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які б могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України").
Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно із частиною першою статті 5 КАС кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно із частиною четвертою статті 22 КАС Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визначені у статті 266 КАС. Правила цієї статті поширюються на розгляд адміністративних справ, зокрема щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України (пункт 1 частини першої цієї статті).
Відповідно до частини четвертої статті 266 КАС Верховний Суд за наслідками розгляду справи може: 1) визнати акт Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині, застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу; 2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів протиправними, зобов`язати Верховну Раду України, Президента України, Вищу раду правосуддя, Вищу кваліфікаційну комісію суддів України, Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів вчинити певні дії; 3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_1 оскаржує Розпорядження № 57/2019-рп щодо уповноваження ОСОБА_2 на участь у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях від імені України на громадських засадах; Розпорядження № 424/2020 про уповноваження ОСОБА_3 представляти Україну у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях на громадських засадах; Указ Президента України № 167 від 5 травня 2020 року "Про делегацію України для участі у Тристоронній контактній групі"; Указ Президента України № 302 від 30 липня 2020 року "Про зміни у складі делегації України для участі у Тристоронній контактній групі" у частині, що стосується уведення ОСОБА_3 до складу делегації України для участі у Тристоронній контактній групі як глави делегації України.
На думку позивача, оскаржувані ним розпорядження та укази видані відповідачем з грубими порушеннями Конституції України та базових норм цивільного законодавства України у сфері міжнародного права та укладення міжнародних договорів, що, на його переконання, установлює для суду законні підстави визнати зазначені нормативно-правові акти протиправними та нечинними.
Позивач також зазначає, що він має право контролювати владу, у тому числі, шляхом оскарження рішень, дій та бездіяльності органів державної влади.