Постанова
Іменем України
24 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 461/4980/17
провадження № 61-15810св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
суддів: Білоконь О. В., Осіян О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кірілова Тетяна Миколаївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В., від 17 вересня 2020 року.
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кірілова Т. М., про визнання правочину недійсним
та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позивачка обґрунтовувала свої позовні вимоги тим, що вона на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 жовтня 2015 року набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 . 17 листопада 2015 року між нею та ОСОБА_2 було укладено цивільно-правову угоду, за умовами якої вищевказана квартира перейшла у власність ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 вказувала, що вона є одинокою особою, а спірна квартира є її єдиним житлом, право власності на яке набуте в порядку спадкування після смерті дочки, яка хворіла шизофренією протягом 27 років, а у 1999 році їй було встановлено другу групу інвалідності. Фактично вона не виходить із депресивного стану, оскільки за короткий термін втратила багато родичів, які померли у різних роках. Ураховуючи різке погіршення стану здоров`я, відсутність достатнього матеріального забезпечення, у неї була необхідність в опікуні.
З ОСОБА_2 вона знайома з 2006 року, остання періодично приходила до неї та за грошову винагороду допомагала по домашньому господарству. Маючи потребу у догляді та матеріальній підтримці, вона погодилась на запропоновану ОСОБА_2 угоду, ними було погоджено, що ОСОБА_2 буде надавати їй щомісячно допомогу, у тому числі шляхом догляду за нею, придбання ліків, оплати за комунальні послуги, за що вона передасть квартиру у власність останньої. За домовленістю між сторонами ОСОБА_2 залишалася проживати в її квартирі, а після її смерті могла вільно на власний розсуд розпорядитися квартирою.
Позивачка вважала, що 17 листопада 2015 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, будь-якого іншого правочину щодо свого єдиного житла вона не мала наміру укладати. У нотаріальній конторі під час укладення правочину їй пояснили, що квартира переходить безоплатно у власність ОСОБА_2, а остання їй надає щомісячну підтримку до смерті і вона залишається проживати у квартирі. При цьому, їй не було вручено примірник спірного договору. Протягом перших місяців після укладення спірного договору ОСОБА_2 підтримувала її морально, вносила частину сум, нарахованих за комунальні послуги, приносила продукти.
У 2015 році ОСОБА_2 стала проживати у спірній квартирі, а у 2016 році ставлення останньої до неї змінилося, оскільки ОСОБА_2 стала пропонувати вселення до квартири брата. З часом ОСОБА_2 перестала допомагати їй. У квітні 2017 року вона звернулася до П`ятої Львівської державної нотаріальної контори з заявою про надання інформації щодо договору від 17 листопада 2015 року та 27 квітня 2017 року отримала відповідь про те, що між нею та ОСОБА_2 було посвідчено договір дарування спірної квартири, а договір довічного утримання не посвідчувався.
ОСОБА_1 вказувала, що при укладенні зазначеного договору дарування допустила помилку щодо природи цього правочину, оскільки мала на меті укласти саме договір довічного утримання, унаслідок чого спірний договір дарування є недійсним. Крім того, вона дізналася, що 22 грудня 2015 року ОСОБА_2 відчужила 1/2 частку спірної квартири шляхом укладення договору дарування з ОСОБА_3 . Таким чином, слід витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на її користь 1/2 частку квартири.
З урахуванням викладеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила суд визнати на підставі статті 229 ЦК України недійсним договір дарування квартири від 17 листопада 2015 року, згідно з яким вона подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 ; витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на її користь 1/2 частку вищевказаної квартири, набуту на підставі договору дарування, укладеного 22 грудня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Справа розглядалась судами неодноразово.
Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 грудня 2017 року, яким у задоволенні позову було відмовлено, та постанову Апеляційного суду Львівської області від 30 липня 2018 року, якою вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін, скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Галицького районного суду м. Львова, у складі судді Фролової О. Р., від 23 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири
АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат та кухні, житловою площею 18,9 кв. м, загальна площа квартири
32,1 кв. м, комора в підвалі 9,8 кв. м, укладений 17 листопада 2015 року
між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М., реєстровий номер 3-2094, з приведенням сторін договору до попереднього стану.
Витребувано на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частку квартири
АДРЕСА_1 , отриманої відповідачем відповідно до договору дарування вказаної частини квартири від 22 грудня 2015 року, укладеного
між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М., реєстровий номер 3-2388. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення позивача не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Перебуваючи у хворобливому депресивному стані, позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач ОСОБА_2, яка раніше здійснювала за нею догляд за грошові кошти, буде і надалі це робити, але безкоштовно, фізично допомагаючи їй, тобто помилялася щодо правової природи правочину. За час спільного проживання ОСОБА_2 частково надавала ОСОБА_1 матеріальну допомогу по оплаті комунальних послуг, а також фізичну допомогу, що свідчить про те, що між сторонами склалися правовідносини, притаманні довічному утриманню. Фактична передача спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування не відбулася, позивач продовжує проживати у спірній квартирі після укладання договору дарування та користуватися квартирою.
На підставі положень статей 330, 388 ЦК України суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність задоволення вимоги про витребування на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частки вказаної квартири.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 23 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову
ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки позивач мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину, про що свідчить зміст укладеного правочину. Сторони погодили, що ОСОБА_1 залишає за собою право пожиттєвого проживання у квартирі, а обдаровувана проти цього не заперечує. Обумовлюючи в договорі умову пожиттєвого проживання у спірній квартирі, позивачка розуміла, що така квартира із її власності вибуває. Позивачка продовжує безперешкодно користуватись квартирою. При посвідчені договору дарування нотаріусом було роз`яснено характер правочину, який укладався, а не договору довічного утримання, що засвідчено власноручним підписом позивачки.
Позивачка не довела, що між сторонами існувала домовленість щодо утримання. При цьому ОСОБА_1 й ОСОБА_2 проживали, були пов`язані веденням спільного побуту, відносинами взаємного піклування. ОСОБА_1 07 грудня 2016 року склала заповіт, згідно якого заповідала все своє майно ОСОБА_2 . Позивачка, укладаючи договір дарування, діяла без примусу, вільно, розуміла, що укладає саме договір дарування, безоплатно передає квартиру відповідачці, яка не є сторонньою людиною для позивачки, адже тривалий час здійснювала догляд за її донькою, що підтверджено нею в суді апеляційної інстанції. Намір дарувальника ОСОБА_1 обдарувати обрану нею особу ОСОБА_2, тобто передати їй своє майно безоплатно, не викликав у суду апеляційної інстанції обґрунтованих сумнівів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
25 жовтня 2020 року до Верховного Суду ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 17 вересня 2020 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявниця зазначила неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17069/14, від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/19, Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявниця стверджує, що договір дарування, як і договір довічного утримання, є безоплатними договорами. Така схожість двох видів договорів посилює ймовірність допущення помилки при їх укладенні на противагу договору купівлі-продажу. Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови у задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним. Позивачка стверджує, що апеляційним судом не враховано, що на час укладення договору їй виповнилося 71 рік, стан її здоров`я незадовільний, спірна квартира є її єдиним житлом, іншого житла вона не має. Фактична передача житла від дарувальника до обдарованого не відбулася. Позивачка зазначає, що помилася щодо природи укладеного правочину вважаючи, що укладає договір довічного утримання, оскільки в силу обставин, які склалися, потребувала сторонньої допомоги. Вважає, що оспорюваний договір дарування не містить ознак договору про встановлення особистого сервітуту, як помилково вважав апеляційний суд. Також заявниця вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 16 січня 2019 року у цій справі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 16 лютого 2021 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний нотаріус П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кірілова Т. М., про визнання правочину недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому відзиві на касаційну скаргу відповідачі посилаються на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними і такими, що не відповідають фактичним обставинам справи. Постанова апеляційного суду є законною, справедливою та обґрунтованою, а викладені у касаційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків апеляційного суду. Укладення оспорюваного договору дарування здійснювалося за волею позивачки, яка розуміла наслідки укладеного правочину. Апеляційним судом правильно встановлено обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення. Сторони договору домовилися про встановлення сервітуту, який полягає в особистому праві дарувальника довічно та безоплатно користуватися подарованою квартирою, а тому та обставина, що позивачка продовжує користуватися квартирою, не доводить відсутності волі дарувальника, чи помилки щодо природи спірного правочину.
У поданих запереченнях на відзив відповідачів, позивачка посилається на те, що у касаційній скарзі вона детально обґрунтувала свою позицію щодо незаконності судового рішення апеляційного суду, вважає, що доводи відзиву не спростовують її позицію.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто на момент укладення спірного договору була людиною похилого віку. Згідно медичної довідки позивачка з 1995 року знаходилася на обліку та амбулаторному лікуванні у психоневрологічному диспансері з діагнозом - рекурентний депресивний розлад, помірний поточний епізод.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 16 жовтня 2015 року ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1, в якій фактично проживала.
17 листопада 2015 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) було укладено договір дарування квартири, посвідчений державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М. та зареєстрований в реєстрі за № 3-2094, на підставі якого ОСОБА_1 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 , яка в цілому складається із двох житлових кімнат та кухні, житловою площею 18,9 кв. м, загальною площею 32,1 кв. м, комора в підвалі площею 9,8 кв. м. При цьому у договорі зазначено, що дарувальник ОСОБА_1 залишає за собою право пожиттєвого проживання у квартирі, а обдарована не заперечує.
22 грудня 2015 року ОСОБА_2 на підставі договору дарування відчужила 1/2 частку спірної квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 .
Судами також установлено, що ОСОБА_1 є одинокою особою похилого віку, вищевказана квартира є її єдиним житлом, право власності на яке набуте в порядку спадкування після смерті дочки, яка хворіла шизофренією протягом 27 років, а у 1999 році позивачці було встановлено другу групу інвалідності.
Представник державної нотаріальної контори, в якій посвідчувався оспорюваний договір дарування, в суді апеляційної інстанції зокрема пояснив, що 07 грудня 2016 року державним нотаріусом П`ятої Львівської державної нотаріальної контори Кіріловою Т. М. посвідчено та зареєстровано в реєстрі за № 3-2324 заповіт, згідно з яким ОСОБА_1 на випадок своєї смерті заповідала все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, і взагалі все те, що мало б належати їй на момент її смерті і на що б вона за законом мала право, ОСОБА_2 .
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.