Постанова
Іменем України
17 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 760/19023/18
провадження № 61-4204св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року у складі судді Новака А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В., та касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року у складі судді Шкірая М. І. та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2018 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - ОСОБА_3, про стягнення заборгованості за договором позики.
Позовну заяву мотивовано тим, що 25 червня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, згідно з умовами якого вона передала, а відповідач отримала грошові кошти в сумі 60 000,00 дол. США терміном на 5 років зі сплатою 8 % річних за користування кредитом, що складає 5 400,00 дол. США з щомісячною виплатою процентів в сумі 450,00 дол. США. При цьому сторонами було погоджено, що кошти за договором отримує ОСОБА_3 .
Вказувала, що у строк, визначений договором, ОСОБА_2 не повернула отримані у позику кошти та сплатила лише частину суми відсотків: у період з 25 липня 2012 року до 25 грудня 2015 року було сплачено проценти в сумі 18 900,00 дол. США, з 01 червня 2017 року до 25 серпня 2017 року - 1 200,00 дол. США, а всього - 20 100,00 дол. США.
При цьому у період з 01 січня 2016 року до 31 травня 2017 року ОСОБА_2 не сплачувала відсотки, а тому сума заборгованості за цей період складає 7 650,00 дол. США.
За період з 01 вересня 2017 року до 16 липня 2018 року відповідач не сплачувала відсотки за договором та позику в розмірі 60 000,00 дол. США не повернула, тому ОСОБА_4 просила стягнути із ОСОБА_2 на свою користь 1 570 417,50 грн, що станом на 26 червня 2018 року еквівалентно 60 000,00 дол. США, та 333 713,70 грн заборгованості за відсотками, виходячи із розміру відсотків 8% за період з 01 січня 2016 року до 16 липня 2018 року, що еквівалентно 12 750,00 дол. США.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_4 просила суд стягнути з ОСОБА_2 на її користь неповернуту суму позики у розмірі 1 904 131,20 грн та судові витрати.
Одночасно з пред`явленням позову ОСОБА_4 просила суд забезпечити позов шляхом накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, зокрема, земельну ділянку, загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв`янської сільської ради Буського району Львівської області, земельну ділянку, загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв`янської сільської ради Буського району Львівської області, та садовий будинок АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, заяву ОСОБА_4 про забезпечення позову задоволено.
Вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, яке належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, зокрема, земельну ділянку, загальною площею 1,4869 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв`янської сільської ради Буського району Львівської області, земельну ділянку, загальною площею 0,5137 га, кадастровий номер 4620684800:04:000:0167, розташовану на території Полтв`янської сільської ради Буського району Львівської області, та садовий будинок АДРЕСА_1 .
Ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду мотивовано тим, що, враховуючи докази, надані представником позивача на підтвердження позовних вимог, інші докази у їх сукупності, встановивши, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання або утруднення виконання рішення суду у разі задоволення позову, з`ясувавши відповідність і співмірність способу забезпечення позову позовним вимогам, який просить застосувати позивач в порядку забезпечення заявленого позову, суди, керуючись статтями 149, 150 ЦПК України і пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову", встановили наявність правових підстав для вжиття заходів забезпечення позову.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, задовольняючи заяву про забезпечення позову, не вирішив питання зустрічного забезпечення позову, апеляційний суд визнав необґрунтованими.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року позов ОСОБА_4 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 суму позики у розмірі 1 570 417,50 грн, 8 % річних у розмірі 333 713,70 грн, а всього 1 904 131,20 грн.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач у встановленому процесуальним законодавством України порядку довела обґрунтованість своїх вимог та відповідність їх положенням статей 549-552, 625, 1046, 1048, 1050 ЦК України, а відповідачем вказані доводи належними та допустимими доказами не спростовані.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 05 березня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення відмовлено.
Ухвалу мотивовано тим, що відповідач судом повідомлялася про дату, час і місце судового розгляду за встановленою судом адресою місця реєстрації, а саме: АДРЕСА_2 . У заяві про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 зазначила, що на момент пред`явлення позову та розгляду справи судом фактично проживала за адресою: АДРЕСА_1 . Таким чином, відповідач не з`явилася в судове засідання та не повідомила про причини неявки, а також не подала відзив на позовну заяву з поважних причин.
Суд вважав, що докази, на які посилається заявник у заяві про перегляд заочного рішення, не мають істотного значення для вирішення справи, оскільки вони не спростовують встановлені судом обставини у справі.
Постановою Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року скасовано, позов ОСОБА_4 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 неповернуту суму боргу в розмірі 1 573 800,00 грн, відсотки за користування кредитом у розмірі 102 297,00 грн та 3 % річних за прострочення виконання зобов`язань у розмірі 153 879,61 грн, а всього 1 829 976,61 грн.
У іншій частині позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що наявним у матеріалах справи письмовим договором позики від 25 червня 2012 року підтверджується укладення сторонами договору позики відповідно до статті 1046 ЦК України, отримання відповідачем коштів в розмірі 60 000,00 дол. США та, відповідно, виникнення у відповідача зобов`язання щодо повернення вказаних коштів у строки, визначені договором.
Укладаючи договір позики 25 червня 2012 року, сторони визначили право позикодавця на отримання від позичальника відсотків за користування кредитом в розмірі 8 %. Тобто, виходячи із розміру позики, розмір відсотків повинен становити 4 800,00 дол. США на рік, або 400,00 дол. США на місяць. Викладаючи умови договору щодо сплати відсотків за користування позикою, сторони допустили арифметичну помилку та замість 4 800,00 дол. США річних зазначили 5 400,00 дол. США, що становить не 8 %, а 9 %.
Тому позивач мала право на отримання протягом строку дії договору відсотків за 5 років користування позиченими коштами у розмірі 24 000 дол. США.
Позивачем визнано факт сплати відповідачкою протягом дії договору відсотків у розмірі 20 100,00 дол. США та на підтвердження цього надані відповідні письмові докази, а тому позовні вимоги є частково обґрунтованими щодо стягнення заборгованості за відсотками в розмірі 3 900,00 дол. США (24 000-20 100).
З врахуванням правової позиції, викладеної Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), позивач має право на нарахування 3% відсотків річних у валюті позики.
Оскільки станом на 25 червня 2015 року розмір невиконаного зобов`язання складав 63 900,00 дол. США, то позивач мала право на отримання від ОСОБА_5 3 % річних до дати подання позову до суду 16 липня 2018 року, що становить 5 866,55 дол. США.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів
29 лютого 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій допустили порушення вимог статей 151, 153, 154 ЦПК України, що спричинило незаконне застосування заходів забезпечення позову у справі без одночасного застосування заходів зустрічного забезпечення, яке у визначених законом випадках є процесуальним обов`язком суду, а не правом.
Суди не врахували, що в матеріалах справи відсутні відомості про постійне місце проживання громадянки Ізраїлю ОСОБА_4 на території України, а також того, що їй належить майно, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача.
25 серпня 2020 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 11 листопада 2015 року у справі №6-1967цс15 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження № 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19), від 01 квітня 2020 року у справі № 621/2725/17 (провадження
№ 61-1990св19), від 03 квітня 2020 року у справі № 561/910/18 (провадження № 61-13992св19), від 21 травня 2020 року у справі № 756/11048/18 (провадження № 61-11719св19) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Договір позики не містить відомостей про час та місце передачі коштів, а також самого факту передачі коштів, зміст цього договору та додатка № 1 до нього не вказують на дійсність намірів сторін щодо виникнення між ними відносин позики, спірний договір не підписано сторонами, за змістом договору позики грошові кошти отримав ОСОБА_3, що в сукупності суперечить вимогам статті 1046 ЦК України.
Апеляційний суд безпідставно застосував до спірних правовідносин положення статті 625 ЦК України, позивач зазначеною нормою позовні вимоги не обґрунтовувала. Крім того, апеляційний суд неправильно розподілив судові витрати у справі.
Короткий зміст позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року представник ОСОБА_4 адвокат Мороз Я. С. заперечувала проти доводів ОСОБА_2, а оскаржувані судові рішення вважала законними та обґрунтованими.
У відзивах на касаційні скарги ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року представник ОСОБА_4 адвокат Мороз Я. С., а також представник ОСОБА_6 адвокат Панченко К. А., просили залишити постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року без змін.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 13 вересня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 лютого 2020 року і витребувано із суду першої інстанції цивільну справу № 760/19023/18.
Ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на заочне рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 серпня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
25 червня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_4 передала, а ОСОБА_2 отримала грошові кошти в розмірі 60 000,00 дол. США строком на 5 років.
Умовами договору позики встановлено, що за користування грошовими коштами ОСОБА_2 сплачуватиме 8 % річних. При цьому визначено щомісячний фіксований розмір відсотків - 450,00 дол. США та річний еквівалент у розмірі 5 400,00 дол.
Вказаний договір оформлений у письмовій формі та містить підписи ОСОБА_4, ОСОБА_2, а також підписи ОСОБА_3 та ОСОБА_8 як гарантів.
Суди також встановили, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання в частині сплати коштів за користування позикою виконала частково, сплативши в період з 25 липня 2012 року до 25 грудня 2015 року проценти в сумі 18 900,00 дол. США, з 01 червня 2017 року до 25 серпня 2017 року - 1 200,00 дол. США, а всього сплачено 20 100,00 дол. США. Частину відсотків за користування позикою та саму позику у розмірі 60 000,00 дол. США у строки, визначені договором, ОСОБА_2 не повернула.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Відповідно до частини третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційних скарг, колегія суддів дійшла таких висновків.
Щодо вирішення справи по суті
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові
від 16 січня 2019 року за наслідками розгляду цивільної справи
№ 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження
№ 61-5020св18) та від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18).
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або речей, у разі відсутності цієї істотної умови, договір вважається неукладеним. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передачі грошей або речей, не породжує у майбутнього позичальника обов`язку повернути обумовлену угодою суму грошей або кількість визначених родовими ознаками речей.
Таким чином, факт отримання позичальником грошових коштів, момент їх отримання (як певний проміжок часу) є обов`язковою та істотною умовою договору позики, яку повинен встановити суд в справах цієї категорії.
При встановленні факту неотримання позичальником грошей або речей від позикодавця договір позики вважається неукладеним.
Такий правовий висновок викладений в постановах Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц (провадження
№ 61-22477св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 205/5292/15-ц (провадження № 61-3741св19).
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з його висновком про наявність між сторонами позикових відносин за договором позики від 25 червня 2012 року, який підтверджує як факт отримання ОСОБА_2 як боржником коштів за договором позики у розмірі 60 000,00 дол. США, так і зобов`язання повернути ці кошти разом із нарахованими відсотками саме нею. Оскільки у визначений у договорі строк (5 років з моменту надання позики) кошти позивачу повернуті не були, суди вважали, що у позивача були підстави для звернення до суду з цим позовом.
Колегія суддів вважає, що апеляційний суд передчасно погодився з таким висновком суду першої інстанції, не встановивши справжню правову природу укладеного між сторонами договору.
Предметом позову у цій справі є вимога про стягнення заборгованості за договором позики, укладеним між громадянкою Ізраїлю ОСОБА_4 та ОСОБА_2 . У договорі позики, перед викладенням його умов, зазначено "г. Ашдод, Держава Ізраїль, 25 червня 2012 рік" та "м. Київ, держава Україна, 25 червня 2012 рік".
З матеріалів справи відомо, що інтереси ОСОБА_4 у справі представлені адвокатським об`єднанням "Міллер", позивач особисто участі у розгляді справи у судах першої та апеляційної інстанцій не брала.