Постанова
Іменем України
22 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 264/2232/19
провадження № 61-10958св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року у складі судді Іванченко А. М. та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року у складі колегії суддів: Принцевської В. П., Баркова В. М, Лопатіної М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1, загальною площею 30,9 кв. м, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 54,09 кв. м, житловою - 39,81 кв. м.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що у період перебування із ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі за його особисті кошти, які були розміщені у Публічному акціонерному товаристві "Донгорбанк" (далі - ПАТ "Донгорбанк"), як депозитний вклад у розмірі 185 000,00 грн та особисті кошти, ввезені ним в Україну 14 лютого 2003 року через Донбаську регіональну митницю в розмірі 20 990,00 дол. США, було придбано нежитлове приміщення АДРЕСА_1, загальною площею 30,9 кв. м, та двокімнатну квартиру АДРЕСА_2 . Ця нерухомість була оформлена на відповідачку з метою уникнення будь-яких питань з міграційною службою, оскільки ОСОБА_3 мала намір залишитися громадянкою республіки Вірменія. З урахуванням викладеного просив визнати за ним право особистої приватної власності на зазначене майно.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Іллічівський районний суд міста Маріуполя Донецької області рішенням від 28 травня 2020 року у задоволенні позову відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно придбано у період шлюбу з відповідачем за його особисті кошти, а тому позовні вимоги є недоведеними та безпідставними і задоволенню не підлягають.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Донецький апеляційний суд постановою від 09 липня 2020 року рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року залишив без змін.
Судове рішення апеляційний суд мотивував тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У липні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 28 травня 2020 року та постанову Донецького апеляційного суду від 08 липня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження вказує те, що суди при вирішенні цього спору застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували джерело придбання нерухомого майна, прийняли рішення не на доказах, а на припущеннях та критичних ставленнях, незважаючи на надані позивачем належні докази того, що саме позивачу належать кошти як його особисте майно, взявши до уваги лише доводи відповідача, які належним чином не обґрунтовані. Крім того, суди дали неправильну оцінку обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, а саме статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України), яка не поширюється на спірні правовідносини, унаслідок чого дійшли до неправильного та незаконного висновку про відмову в задоволенні позову.
У вересні 2020 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки ці судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку. Суди правильно виходили з того, що позивач не довів належними, допустимими та достатніми доказами те, що спірна нерухомість була придбана за його особисті кошти, тобто він не спростував матеріально-правову презумпцію спільності майна подружжя.
У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив, у якому заперечив доводи відповідача, наведені на обґрунтування відзиву на касаційну скаргу.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
31 серпня 2020 року справа № 264/2232/19 надійшла до Верховного Суду.
Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 18 січня 2021 року № 84/0/226-21 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями та визначено колегію суддів.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_3 з 16 вересня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Жовтневого районного суду міста Маріуполя Донецької області від 07 вересня 2018 року.
У період перебування у шлюбі ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 11 грудня 2012 року набула право власності на нежитлове приміщення АДРЕСА_1,загальною площею 30,9 кв. м.
Зазначений договір був укладений між ОСОБА_3 як покупцем та ОСОБА_1, який діяв в інтересах продавця ОСОБА_4 на підставі довіреності. Вартість предмета договору сплачена покупцем представнику продавця ОСОБА_1 до підписання цього договору, а ОСОБА_1 своїм підписом підтвердив отримання коштів у сумі 37 049,00 грн, повний розрахунок за продане нерухоме майно та відсутність до покупця претензій будь-якого характеру.
На підставі договору купівлі-продажу від 26 серпня 2014 року ОСОБА_3 набула право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_2, загальною площею 54,09 кв. м, житловою - 39,81 кв. м.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 зазначав, що зазначені нежитлове приміщення та квартиру придбано за його особисті кошти, які він 14 лютого 2003 року ввіз на територію України через Донбаську регіональну митницю та які він отримав 14 березня 2008 року з депозитного рахунка в банку, тобто ще до укладення шлюбу з відповідачем.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.