У Х В А Л А
15 лютого 2021 року
м. Київ
Справа № 1-8/2008
Провадження № 13-7зво21
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді - доповідача Єленіної Ж. М.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила заяву засудженого ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 13 грудня 2017 року та ухвали Апеляційного суду Вінницької області від 08 лютого 2018 року і
встановила:
Як убачається з матеріалів провадження за заявою, вироком Апеляційного суду Львівської області від 19 вересня 2008 року ОСОБА_1 було засуджено: ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 15, пунктами 5, 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 27, пунктами 5, 12 ч. 2 ст. 115; ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 194; ч. 3 ст. 27, ч. 1 ст. 263; ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК) з застосуванням положень ч. 1 ст. 70 цього Кодексу до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Цим же вироком засуджено ОСОБА_2 та ОСОБА_3, питання про перегляд судових рішень щодо яких не порушується.
Ухвалою Верховного Суду України від 24 лютого 2009 року вирок змінено: виключено вказівку суду про те, що засуджені ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 вчинили інкриміновані злочини з ОСОБА_4, та постановлено вважати, що зазначені у вироку злочини вони вчинили з особою, матеріали щодо якої виділені в окреме провадження. У решті вирок залишено без змін.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 13 грудня 2017 року було відмовлено в задоволенні клопотання адвоката Панасенко Т. В. в інтересах засудженого про: звільнення засудженого достроково або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким; визначення терміну можливого перегляду його покарання шляхом застосування до нього умовно-дострокового звільнення або заміни невідбутої частини покарання більш м`яким; встановлення проміжку часу для його повторення, а також встановлення чітких критеріїв, на підставі яких він має відбуватись.
Ухвалою апеляційного суду від 08 лютого 2018 року вказану ухвалу залишено без зміни.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 грудня 2020 року в справі "Лопата та інші проти України" (заяви № 84210/17 та 23 інших, у тому числі ОСОБА_1 ) констатував порушення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення. ЄСПЛ також постановив, що визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Посилаючись на вказане рішення ЄСПЛ, ОСОБА_1 звернувся до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) із заявою про перегляд за виключними обставинами рішень національних судів. На думку заявника, констатоване порушення Конвенції є правовою підставою для скасування оскаржених ухвал як незаконних. За твердженням ОСОБА_1, такий захід примусу є неправомірним з огляду на відсутність остаточного строку його закінчення. Панасенко Т. В. указує, що констатовані ЄСПЛ порушення Конвенції є підставою для застосування до нього додаткових заходів індивідуального характеру у вигляді скасування зазначених судових рішень і звільнення від подальшого відбування покарання, оскільки відсутні обґрунтовані пенологічні підстави для його подальшого ув`язнення та тримання в установі виконання покарань. Крім того, заявник висловлює незгоду з вироком суду, посилаючись на його незаконність. Стверджує, що не був жодним чином причетний до злочинів, за які його засуджено.
Перевіривши заяву, Велика Палата дійшла висновку, що у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 має бути відмовлено з огляду на таке.
ЄСПЛ у рішенні "Лопата та інші проти України", констатуючи порушення ст. 3 Конвенції стосовно довічного ув`язнення без перспективи звільнення, зазначив, що Конвенція не забороняє застосування довічного ув`язнення до осіб, засуджених за вчинення особливо тяжких злочинів, таких як убивство. Однак у європейській пенітенціарній політиці робиться наголос на реабілітації ув`язнених; крім того, первинне виправдання ізоляції особи від суспільства може втратити актуальність після тривалого відбуття покарання. Тож для дотримання вимог ст. 3 Конвенції має існувати можливість скорочення довічного ув`язнення, тобто засуджений повинен мати перспективу звільнення та можливість перегляду вироку на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для його тривалого ув`язнення, до яких належать: покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація. Разом із цим ЄСПЛ відхилив решту доводів заявників і постановив, що визнання існування порушення становить достатню справедливу сатисфакцію.
Таким чином, у рішенні міжнародної судової установи, яке ОСОБА_1 зазначає як підставу для перегляду, ЄСПЛ константовано законодавчу прогалину в українському законодавстві, яку належить подолати шляхом вжиття заходів загального характеру, тобто запровадження в Україні процедур, які б забезпечували можливість звільнення або дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного ув`язнення, на основі оцінки того, чи існують законні пенологічні підстави для їх тривалого ув`язнення, до яких належить: покарання, стримування, захист громадськості та реабілітація.
Однак удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, внесення до них змін і доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, в тому числі і на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Застосовані у справі ОСОБА_1 принципи та характер констатованого порушення Конвенції свідчать про те, що не було додержано такого права заявника, яке наразі неможливо відновити у вигляді того ж стану чи становища, що існували до порушення Конвенції. У таких випадках, з урахуванням Рекомендації № R (2000) 2 Комітету міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року, засобами компенсації можуть бути: сплата присудженого відшкодування шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру, виконання яких покладається на компетентні органи державної влади.