ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 лютого 2021 року
м. Київ
Справа № 916/1709/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.,
за участю секретаря судового засідання - Савінкової Ю.Б.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Южненської міської ради Одеської області
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17 листопада 2020 року (головуючий - Ярош А.І., судді: Діброва Г.І., Принцевська Н.М.) у справі
за позовом Южненської міської ради Одеської області
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Алсі"
про зобов`язання звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та стягнення 189 266, 48 грн.
(представники сторін у судове засідання не з`явились)
ІСТОРІЯ СПОРУ
Виникнення спору та підстави звернення до суду
1. Сторонами цього спору є Южненська міська рада Одеської області (далі також "Позивач", Міська рада) та Товариство з обмеженою відповідальністю "Алсі" (далі також "Відповідач", Товариство, ТОВ "Алсі").
2. Товариство "Алсі" орендує у Южненською міської ради земельну ділянку, на якій знаходиться триповерховий готель з кафе та літніми майданчиками на першому поверсі, що використовується Товариством комерційній діяльності.
3. Бажаючи збільшити розмір земельної ділянки, ТОВ "Алсі" звернулось до Міської ради з відповідною пропозицією. Сторони розпочали переговори щодо укладення додаткової угоди, проте, домовленостей не досягли і угоду не уклали.
4. В ході перевірки дотримання Товариством умов договору оренди земельної ділянки Міська рада виявила, що Товариство почало використовувати земельну ділянку більшої площі, ніж отримало за Договором оренди. Таке використання Міська рада доводить, посилаюсь, зокрема, на встановлення Товариством паркану навколо земельної ділянки, куди входить як орендована територія, так і земельна ділянка, яка в оренду передана не була.
5. Вважаючи такі дії Товариства порушенням земельного законодавства та кваліфікуючи їх як самовільне захоплення земельної ділянки, Міська рада склала Акти обстеження земельної ділянки від 27.07.2018 та від 19.04.2019, які, разом з іншими доказами на кшталт фотоматеріалів, засідань комісій та інших, на переконання Позивача є беззаперечними доказами такого порушення з боку Товариства.
6. Міська рада на підставі зібраних доказів визначає площу самовільної захопленої земельної ділянки як 0,1302 га (1302 кв.м).
7. Як наслідок вказаного, Міська рада звернулась до Господарського суду Одеської області з позовом, в якому просила зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю "Алсі":
(1) звільнити самовільно зайняту земельну ділянку за адресою: Одеська область, м. Южне, вул. Приморська, 11-В, площею 0, 1302 кв.м.;
(2) привести земельну ділянку у придатний для використання стан;
(3) стягнути з Товариства збитки в розмірі 189 266, 48 грн.
8. Товариство не брало участі в розгляді спору в суді першої інстанції, посилаючись на неотримання повідомлень про судові засідання з боку Господарського суду Одеської області (суд надсилав повістки за адресою: м. Одеса, вул. Белінського, 10, однак Відповідач їх не отримував, посилаючись на помилку в написанні вулиці, яка повинна зазначатись як Бєлінського, 10).
9. Однак в суді апеляційної інстанції Товариство заперечувало як сам факт самовільного захоплення саме ним земельної ділянки, так і поставило під сумнів зібрані Позивачем докази, оскільки останні, на його думку, оформлені із порушеннями.
Зміст та узагальнені мотиви рішення суду першої інстанції
10. Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.10.2019 позовні вимоги задоволено частково. Зобов`язано Товариство звільнити самовільно зайняту земельну ділянку на користь Міської ради; стягнуто із Товариства 189 266, 48 грн безпідставно збережених коштів.
11. Приймаючи вказане рішення, господарський суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем доведено факт самовільного захоплення земельної ділянки Товариством. Виходячи з такого, Товариство, як фактичний користувач земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язане повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі ч. 1 ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі ЦК України).
12. Разом з цим, у задоволенні вимоги про приведення земельної ділянки у придатний для використання стан суд відмовив, з огляду на відсутність доказів в обґрунтування цієї вимоги, які б підтверджували факт її непридатності для використання.
Зміст та узагальнені мотиви рішення суду апеляційної інстанції
13. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.11.2020, рішення Господарського суду Одеської області від 21.10.2019 скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог повністю відмовлено.
14. Постанова апеляційного господарського суду мотивована недоведеністю та необґрунтованістю позовних вимог. Апеляційний господарський суд вказав, що надані Позивачем докази є неналежними та, відповідно, не доводять той факт, що саме Товариство займає спірну земельну ділянку. Крім цього, за висновком апеляційного суду, Міською радою не доведено правомірність визначення періоду нарахування збитків, враховуючи, що нежитлова будівля за спірною адресою знаходиться в тимчасовому користуванні інших осіб, а також з огляду на недоліки, допущені при проведенні процедури визначення розміру збитків - відсутність належного складу комісії та неналежне повідомлення Відповідача про її засідання.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
15. Не погодившись із висновками апеляційного господарського суду, Позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою у якій просить ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2020 (про відкриття апеляційного провадження) та постанову цього ж суду від 17.11.2020 у даній справі скасувати, а рішення Господарського суду Одеської області від 21.10.2019 залишити в силі.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Узагальнені доводи касаційної скарги Позивача
16. Скаржник стверджує, що строк на апеляційне оскарження рішення місцевого господарського суду було поновлено судом апеляційної інстанції безпідставно, чим порушено приписи ст.ст. 119, 256 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України).
17. Так, Міська рада вказує, що апеляційним господарським судом не було враховано, що у разі, якщо ухвалу про порушення провадження у справі (та інші документи провадження) було надіслано за належною адресою, зокрема, за тією, що зазначена у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних-осіб підприємців і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи належним чином.
18. Водночас, поновлюючи Товариству пропущений строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції не дослідив докази, якими підтверджується обізнаність (чи можливість обізнаності) Відповідача із здійсненням провадження у даній справі. Позивачем та місцевим господарським судом усі документи надсилалися на адресу Товариства, яка вказана у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних-осіб підприємців, а тому враховуючи викладене вище слід вважати, що Відповідач був належним чином повідомлений про розгляд цієї справи.
19. Сам лише факт неотримання стороною справи кореспонденції, якій суд, з дотриманням вимог процесуального закону, надсилав копії судових рішень за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною пропуску строку на оскарження рішення суду.
20. Позивач стверджує, що в частині застосування приписів ст.ст. 119, 256 ГПК України судом апеляційної інстанції не було враховано висновків Верховного Суду, що викладені у постановах від 11.09.2018 у справі № 911/3309/17, від 18.01.2019 у справі № 921/396/17-г, від 22.08.2019 у справі № 922/85/18, від 23.04.2018 у справі № 916/3188/16, від 11.06.2020 у справі № 916/3200/17.
21. Заперечуючи по суті прийнятої апеляційним господарським судом постанови, Міська рада зазначає про те, що судом було необґрунтовано відмовлено у задоволенні її клопотань про огляд доказів за їх місцезнаходженням та про призначення судової земельно-технічної експертизи.
22. На думку скаржника, роблячи висновок про те, що надані Позивачем Акти обстеження земельної ділянки не є належними доказами та відмовляючи у задоволенні вказаних клопотань, суд апеляційної інстанції зробив взаємовиключні висновки, позаяк саме задля підтвердження наведених в Актах обставин, Позивач і просив провести відповідні процесуальні дії (огляд та експертиза).
23. Крім цього, апеляційний суд, вказуючи про те, що Міська рада мала можливість заявити вказані клопотання у суді першої інстанції не врахував, що підстав для заявлення таких клопотань в ході здійснення провадження у місцевому суді не було, оскільки суд не ставив під сумнів надані Акти, а Відповідач щодо них не заперечував, оскільки представників для участі у справі не направляв.
Узагальнені доводи відзиву Відповідача
24. Товариство заперечує проти задоволення касаційної скарги, вважає її необґрунтованою; оскаржувану ж постанову апеляційного господарського суду вважає такою, що повністю відповідає закону, а тому просить залишити її без змін.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів попередніх інстанцій
(1) Щодо аргументів Скаржника в частині безпідставного поновлення Відповідачу строку на апеляційне оскарження
25. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 256 ГПК України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
26. За змістом ст. 119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
27. З обставин цього спору вбачається, що Товариство пропустило встановлений ГПК України строк на апеляційне оскарження судового рішення місцевого господарського суду. У зв`язку з цим, ТОВ "Алсі" до господарського суду апеляційної інстанції було заявлено клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку, яке (як вказав апеляційний суд) мотивовано "неотриманням копії оскаржуваного рішення та необізнаністю про наявність даної судової справи взагалі".
28. Оцінивши наведені Відповідачем доводи та використовуючи свої дискреційні повноваження, апеляційний господарський суд визнав причини пропуску Товариством строку на апеляційне оскарження рішення місцевого господарського суду поважними і як наслідок поновив пропущений процесуальний строк.
29. Здійснивши перевірку дотримання судом апеляційної інстанції приписів ст.ст. 119, 256 ГПК України, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції не було допущено порушень вказаних норм при постановленні ухвали від 07.09.2020 про поновлення строку на апеляційне оскарження, а доводи касаційної скарги Міської ради у цій частині зводяться виключно до переоцінки наявних у справі повідомлень про вручення поштових відправлень та є проханням про втручання у дискреційні повноваження суду, що виходить за межі перегляду спору судом касаційної інстанції.
30. Посилання скаржника на неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду у відповідних постановах (пункт 20 цієї Постанови) колегія суддів Касаційного господарського суду відхиляє, оскільки фактичні обставини у справах, що переглядалися Верховним Судом не є подібними тим, що склалися між сторонами цього спору.
31. Так, приймаючи постанови у справах № 911/3309/17 та № 916/3188/16 Верховний Суд виходив з того, що судами попередніх інстанцій було встановлено, що судова кореспонденція поверталася поштовим підприємством зв`язку за закінченням встановленого терміну зберігання відправлень; у справі № 921/396/17-г Верховний Суд виходив, зокрема, з того, що адресу для листування було вказано самим позивачем, який в подальшому за цією адресою кореспонденцію не отримував; у справі № 922/85/18 судами попередніх інстанцій було установлено, що заявник брав участь у судових засіданнях у суді першої інстанції, а направлена на його адресу кореспонденція знову ж таки поверталася за закінченням встановленого терміну зберігання; у справі ж № 916/3200/17 Верховний Суд виходив з того, що апеляційну скаргу на судове рішення було подано особою, яка не набула статусу кредитора боржника у справі про банкрутство, а тому касаційний суд вирішив, що апеляційному суду взагалі належало відмовити такій особі у прийнятті апеляційної скарги до розгляду, не досліджуючи питання поважності пропуску нею строку на апеляційне оскарження, оскільки розгляд апеляційних скарг на процесуальні рішення в межах провадження у справі про банкрутство має свої особливості, не властиві позовному провадженню, які пов`язують, в окремих випадках, право на апеляційне оскарження судових рішень у процедурах банкрутства з набуттям особою скаржника статусу учасника справи про банкрутство (зокрема, конкурсного кредитора).
32. Частиною 2 ст. 304 ГПК України визначено, що скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.
33. Верховний Суд розглянув скаргу Міської ради на ухвалу Південно-західного апеляційного господарського суду від 07.09.2020 в частині поновлення строку на апеляційне оскарження, але за викладених вище мотивів, підстав для її задоволення не знайшов.
(2) Щодо аргументів Скаржника в частині необґрунтованого відхилення його клопотань та недослідження судом апеляційної інстанції доказів в їх сукупності та взаємозв`язку
34. Щодо доводів касаційної скарги про порушення апеляційним господарським судом приписів ГПК України при ухваленні оскаржуваної постанови, зокрема, в частині тверджень скаржника про необґрунтованість відмови у задоволенні його клопотань про огляд доказів за їх місцезнаходженням та про призначення судової земельно-технічної експертизи, недослідження доказів в їх сукупності та взаємозв`язку, Верховний Суд погоджується з їх мотивами, виходячи з наступного.
35. Як встановлено судами, саме Відповідач є власником нежитлової будівлі, яка розташована на орендованій ним у Позивача земельній ділянці загальною площею 0, 0365 га. Однак, за твердженням Міської ради, Товариство самовільно використовує більшу площу земельної ділянки, ніж та, яка погоджена сторонами в умовах договору оренди.
36. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.
37. Тобто, обов`язковою умовою правомірного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.
38. За самовільне зайняття земельних ділянок стаття 211 Земельного кодексу України (далі ЗК України) передбачає цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність
39. Згідно зі статтею 152 ЗК власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
40. Як вже зазначалося в пункті 14 цієї Постанови, апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні позову виходячи з того, що Міською радою не доведено правомірність визначення періоду нарахування збитків, враховуючи, що нежитлова будівля за спірною адресою знаходиться в тимчасовому користуванні інших осіб, а також з огляду на недоліки, допущені при проведенні процедури визначення розміру збитків - відсутність належного складу комісії, передбаченого чинним законодавством та неналежне повідомлення Відповідача про засідання комісії.
41. Верховний Суд вважає такі висновки суду апеляційної інстанції передчасними та такими, що зроблені без урахування усіх істотних для цієї справи обставин, оскільки вбачає, що апеляційний суд залишив поза увагою те, що предметом позову у даній справі є не тільки вимоги про стягнення збитків за самовільне зайняття земельної ділянки, а і вимоги про звільнення земельної ділянки та приведення її у придатний для використання стан.
42. Так, статтею 212 ЗК України визначено, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
43. Враховуючи вказані приписи, а також предмет і підстави заявленого у даній справі позову, у даному спорі суду апеляційної інстанції належало в першу чергу перевірити висновки суду першої інстанції щодо того, чи має місце:
(1) самовільне зайняття земельної ділянки;
(2) якщо має, то чи надані належні та допустимі докази на підтвердження того, що саме Відповідач здійснив таке зайняття.
44. За положеннями ст. 73 ГПК України наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи встановлюються на підставі доказів. Доказами ж є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює відповідні обставини. Ці дані встановлюються такими засобами:
(1) письмовими, речовими і електронними доказами;
(2) висновками експертів;
(3) показаннями свідків.
45. Відповідно до ч.ч. 1, 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
46. Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.