Постанова
Іменем України
15 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 754/13566/17
провадження № 61-9578св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Кострюкова Валерія Івановича на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року у складі судді Зотько Т. А. та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Журби С. О., Таргоній Д. О., Приходька К. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/4 частки квартири, посилаючись на те, що з 1998 року вона проживала однією сім`єю з чоловіком ОСОБА_3, 21 січня 2011 року вони зареєстрували шлюб та продовжили проживати спільно до часу смерті чоловіка - ІНФОРМАЦІЯ_1 . 13 листопада 2015 року державним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за законом на її ім`я як дружини та його доньки ОСОБА_2 (відповідача у справі) в рівних частках (по 1/2 частині кожному). Оскільки за час спільного проживання однією сім`єю та до реєстрації шлюбу її чоловіком було придбано нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_2, вважає, що вона має право на половину вищевказаного майна. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на 1/4 частини вказаних квартир.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що правові підстави для визнання спірних квартир спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 їх частини відсутні, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на час набуття ОСОБА_3 вказаного нерухомого майна вона проживала з ним однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, права власності на частку в майні, набутому до 01 січня 2004 року, вона має надати суду докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам по собі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступеня її участі працею і коштами у створенні спільної часткової власності, не може бути підставою для визнання права власності на половину спірного майна. В той же належних та допустимих доказів на підтвердження таких обставин позивач не надала. На час відкриття спадщини у листопаді 2015 року ОСОБА_1 не ставилося питання щодо визнання спірного нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя, вказане майно в повному обсязі увійшло до складу спадщини та в подальшому сторонам у справі були видані відповідні свідоцтва про право на спадщину за законом.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У травні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кострюков В. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Деснянського районного суду міста Києва від 17 грудня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 квітня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що адвокатом заявника до початку судового засідання було подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з його участю в іншому судовому засіданні та надані відповідні докази на підтвердження цього, проте апеляційний суд провів судове засідання за відсутності сторін, такі дії суду порушили право заявника на отримання правової допомоги. Разом з апеляційною скаргою була подана заява про повторний допит свідків, однак суд апеляційної інстанції не розглянув її, чим порушив норми процесуального права. Судами неправильно та не в повному обсязі досліджені обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, неправильно застосовані норми матеріального права, оскільки під час вирішення такого спору встановленню підлягали обставини щодо фактів спільного проживання осіб та придбання спірного майна внаслідок їх спільної праці.
У липні 2019 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 червня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду міста Києва.
27 червня 2019 року справа № 754/13566/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що 21 січня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_3 є його дружина (позивач) та донька (відповідач).
Згідно із свідоцтвами про право на спадщину за законом від 10 листопада 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 отримали по 1/2 частині спадкового майна, яке складається зквартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_2 .
Інформаційними довідками від 23 січня 2015 року, наданими Київським міським бюро технічної інвентаризації, підтверджується, що квартира АДРЕСА_1 та квартира АДРЕСА_2 належали ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі договорів купівлі-продажу від 19 квітня 2000 року та від 17 серпня 1999 року відповідно.
Частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно з частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 12 постанови від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім`єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України) в цих випадках не застосовуються.
Згідно з частиною першою статті 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону "Про власність", стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв`язку з цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.