Постанова
Іменем України
4 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 755/12121/16-к
провадження № 51-2014км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Яковлєвої С. В.,
суддів Матієк Т. В.,Наставного В. В.,
за участю:
секретаря судового засідання Матвєєвої Н. В.,
прокурора Сингаївської А. О.,
захисника Іванова І. О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Трилевича О. А. на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 14 червня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016100040006134, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Баку (Республіка Азербайджан), зареєстрованого у АДРЕСА_1, жителя АДРЕСА_2 ), раніше судимого за вироком Святошинського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року за ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, на підставі ст. 75 КК звільненого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК.
Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини
За вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 14 червня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. На підставі ст. 71 цього Кодексу за сукупністю вироків до покарання, призначеного за цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Святошинського районного суду м. Києва від 23 грудня 2015 року і визначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин, установлених судом першої інстанції та детально наведених у вироку, 30 квітня 2016 року близько 04:20 за попередньою змовою з особою, матеріали стосовно якої виділено в окреме провадження (далі - особа), перебуваючи у підземному пішохідному переході неподалік будинку № 3 на просп. Гагаріна у м. Києві, підійшов до ОСОБА_2 та завдав йому одного удару ногою у груди. Унаслідок цього потерпілий упав на землю, а ОСОБА_1 та особа відкрито заволоділи грошима і майном останнього, завдавши йому матеріальної шкоди на загальну суму 11 145 грн.
Київський апеляційний суд ухвалою від 23 січня 2020 року залишив без змін вирок місцевого суду, а апеляційну скаргу обвинуваченого - без задоволення.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі та доповненнях до неї захисник Трилевич О. А. просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції через істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. Суть доводів скаржника зводиться до того, що місцевий суд не проаналізував змісту всіх зібраних доказів, не дав їм належної оцінки, обґрунтував його винуватість недопустимими доказами. Зокрема, звертає увагу, що огляд місця події, в ході якого здійснено обшук ОСОБА_1, проведено з порушенням статей 234, 234 КПК без дозволу слідчого судді, тому використання як джерел доказів протоколу огляду місця події від 30 квітня 2016 та похідних від протоколу даних є неправомірним. Крім того, стверджує, що на момент проведення огляду 30 квітня 2016 року його підзахисного було затримано у значенні ст. 209 КПК (05:15), однак до цього часу йому не було роз`яснено його права та не забезпечено право на правову допомогу. Вказує на те, що суд першої інстанції всупереч вимог КПК безпосередньо не досліджував речових доказів Зазначає, що суд не дотримався вимог ст. 91 КПК, а саме достовірно не встановив обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (час, місце вчинення кримінального правопорушення, а також розмір шкоди, завданої злочином). Вважає, що апеляційний суд здійснив формально процедуру перегляду, не усунув допущених місцевим судом порушень, а тому ухвалене цим судом рішення не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
У доповненнях до касаційної скарги захисник Трилевич О. А., посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити судові рішення, призначити ОСОБА_1 покарання за ч. 2 ст. 186 КК у виді позбавлення волі на строк 5 років і на підставі ст. 75 КК звільнити від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки. Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник вказує на те, що місцевий суд всупереч вимогам статей 50, 65 КК повною мірою не врахував всіх пом`якшуючих обставин, зокрема наявності на утриманні у засудженого малолітньої дитини, яка страждає на хронічну хворобу, його стан здоров`я (хронічне захворювання серця). Також захисник стверджує, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок, не перевірив доводів в апеляційній скарзі сторони захисту про суворість призначеного засудженому покарання, і свого рішення в цій частині належним чином не вмотивував.
Позиції учасників судового провадження
У суді касаційної інстанції захисник Іванов І. О. підтримав доповнення до касаційної скарги, просив скасувати вирок місцевого та ухвалу апеляційного судів й призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги, просив оскаржені судові рішення залишити без змін.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Положеннями ст. 438 КПК визначено, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, установленими судами нижчих інстанцій.
Однак з огляду на те, що захисник посилається на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, суть його доводів у касаційній скарзі фактично зводиться до незгоди з наданою судами першої та апеляційної інстанцій оцінкою доказів і, відповідно, встановленими судами фактичними обставинами, що, виходячи з вимог статей 433, 438 КПК, не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Згідно з положеннями ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору його належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору їх достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Відповідно до ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, у тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок у вироку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК, є обґрунтованим, його підтверджено безпосередньо дослідженими в судовому засіданні доказами, оцінка яких не суперечить статтям 84, 94 вказаного Кодексу.
Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу показань допитаних у судовому засіданні: потерпілого ОСОБА_2, який детально розповів про обставини, за яких засуджений разом з іншим чоловіком заволодів належним йому майном, при цьому потерпілий зазначив, що зателефонував у поліцію та повідомив про вчинення щодо нього злочину двома невідомими чоловіками; свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 (понятих під час огляду місця події від 30 квітня 2016 року); свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (працівників поліції) про обставини затримання підозрюваних осіб разом із викраденими речами; свідка ОСОБА_9 - очевидця затримання обвинуваченого.
Також суд оцінив у сукупності з іншими наявні у справі письмові докази, а саме дані протоколу прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення від 30 квітня 2016 року, протоколу огляду місця події від 30 квітня 2016 року, протоколу пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 17 червня 2016 року (згідно з якимОСОБА_2 упізнав ОСОБА_1 як особу, яка заволоділа його сумкою), протоколу огляду предметів від 17 червня та 29 червня 2016 року й інші докази, зміст яких детально відображено у вироку.
Усупереч твердженням захисника у касаційній скарзі, місцевий суд з`ясував усі передбачені ст. 91 КПК обставини і, оцінивши з точки зору належності, допустимості та достатності зібрані докази, дійшов вмотивованого висновку, що їх сукупність у взаємозв`язку доводить винуватість ОСОБА_1 у відкритому викраденні чужого майна (грабежі), вчиненому повторно, за попередньою змовою групою осіб.
Наведені у вироку докази є послідовними, узгоджуються між собою, були предметом безпосереднього дослідження суду, не викликають сумніву в законності їхнього отримання. Переконливих аргументів, які б свідчили про істотне порушення судом приписів ст. 94 цього Кодексу, у касаційній скарзі захисник не навів. Незгода засудженого з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції відповідно до ст. 349 КПК з урахуванням думки учасників судового провадження визначив обсяг доказів, що підлягають дослідження, та порядок їх дослідження. Порушення принципу безпосередності дослідження доказів має місце у тому випадку, коли апеляційний безпосередньо не дослідивши зібрані у кримінальному провадженні докази, приймає протилежне за змістом рішення, ніж суд першої інстанції. У цьому випадку за результатами перегляду вироку суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій статтею 23 КПК засаді безпосередності судового розгляду.