Постанова
Іменем України
11 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 727/9547/13
провадження № 61-9986св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),
відповідач - ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 (відповідач за зустрічним позовом),
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Владичана А. І., Одинака О. О., Перепелюк І. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про примусове виселення з житлового приміщення, посилаючись на те, що на підставі договору дарування від 09 квітня 2003 року вона є власником квартири АДРЕСА_1, проте реалізувати своє право власності не може, оскільки відповідач ОСОБА_2, яка подарувала їй цю квартиру, перешкоджає у володінні та користуванні нею, добровільно звільнити квартиру відмовляється. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
У травні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання договору дарування квартири недійсним, посилаючись на те, що договір дарування квартири від 09 квітня 2003 року не відповідає вимогам закону, оскільки укладений всупереч її волі, наміру дарувати квартиру вона не мала, спірна квартира є її єдиним місцем проживання, в ній вона постійно проживала, несла всі витрати з її утримання, до укладення договору відповідача не знала. Її знайомий ОСОБА_4 мав намір укласти з ОСОБА_1 договір позики на суму 1 000 доларів США для своїх потреб. ОСОБА_1 поставила вимогу про укладення договору на забезпечення виконання ОСОБА_4 договору позики, на що вона погодилася. Вважає оспорюваний договір таким, що не відповідає вимогам закону, укладений з метою приховати іншу угоду.
Постановою Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 19 серпня 2015 року та рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 14 липня 2015 року, яким первісний позов задоволено, а в задоволенні зустрічного позову відмовлено, скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
У березні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з новою редакцією зустрічного позову до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про визнання правочину недійсним, посилаючись на те, що договір дарування квартири не відповідає вимогам закону, укладений всупереч її волі та з метою приховати іншу угоду. 17 вересня 2016 року на підставі нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_1 відчужила спірну квартиру ОСОБА_3 . Враховуючи наведене, ОСОБА_2 просила: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 09 квітня 2003 року від її імені, на ім`я ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Ткачук В. О., зареєстрований в реєстрі за № 1727, визнати цей договір удаваною угодою, яка приховувала договір застави нерухомого майна з метою забезпечення зобов`язань за договором позики, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, на суму 1 000 доларів США; витребувати квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_3, яка є її власником на підставі договору дарування від 17 вересня 2016 року, та повернути квартиру; скасувати державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, здійснену на ім`я ОСОБА_3 приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу на підставі договору дарування від 17 вересня 2016 року.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 25 жовтня 2018 року у складі судді Слободян Г. М. позов ОСОБА_1 задоволено. Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 . В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1 та відмову в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що під час укладення оспорюваного договору дарування було дотримано всіх вимог, необхідних для чинності правочину відповідно до цивільного законодавства України, яке діяло на час укладення оспорюваної угоди, а ОСОБА_2 не надала належних доказів того, що договір було укладено внаслідок помилки та всупереч її волі чи під впливом обману з боку ОСОБА_1 .
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 25 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 09 квітня 2003 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Ткачук В. О., зареєстрований в реєстрі за № 1727. Витребувано квартиру АДРЕСА_1 в ОСОБА_3 та повернуто її ОСОБА_2 . В решті позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що при укладенні оспорюваного правочину волевиявлення ОСОБА_2 як його сторони (як зовнішній прояв волі) не відповідало її внутрішній волі, воно не було спрямоване на безоплатне відчуження власної квартири, про що свідчить, зокрема відсутність в неї іншого житла, її проживання у подарованій квартирі після укладення оспорюваного правочину, що є підставою для визнання недійсним вказаного договору дарування. Оскільки спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_2 поза її волею та в подальшому була відчужена на підставі договору дарування ОСОБА_3, то згідно зі статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вона підлягає витребуванню від останньої та поверненню позивачу.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 квітня 2019 року, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 25 жовтня 2018 рокузалишити в силі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неповно з`ясував фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, не надав належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам, не сприяв об`єктивному та неупередженому розгляду справи. Апеляційний суд дійшов неправильного висновку про те, що спірна квартира була передана в заставу, оскільки жодного належного та допустимого доказу на підтвердження цих обставин ОСОБА_2 не надала, не заперечувала, що в договорі дарування саме її підпис, не змогла пояснити, хто такий ОСОБА_4, де він знаходиться на даний час і чому вона, не перебуваючи з ним в жодних відносинах, нібито передала свою квартиру в заставу в якості забезпечення виконання зобов`язань за договором позики. Під час укладення договору дарування нотаріусом було встановлено осіб, які укладали договір і перевірено їх волевиявлення, тобто всі дії, направлені на укладення та посвідчення договору дарування, були вчинені добровільно і без будь-якого примусу.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Чернівці.
11 червня 2019 року справа № 727/9547/13 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що згідно з договором дарування квартири від 09 квітня 2003 року, посвідченим приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Ткачук В. О., ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_1 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 .
Вказаний договір було зареєстровано в Чернівецькому комунальному обласному бюро технічної інвентаризації 20 квітня 2004 року та внесено запис до Реєстру прав, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.
Після укладення договору дарування та його державної реєстрації ОСОБА_2 не передавала спірну квартиру ОСОБА_1, весь час продовжувала в ній проживати, іншого житла не має та згідно з паспортом зареєстрована за вказаною адресою.
На підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 17 вересня 2016 року ОСОБА_1 подарувала спірну квартиру ОСОБА_3, яка зареєструвала за собою право власності на неї, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Оскільки договір дарування було укладено у 2003 році, то спір про визнання його недійсним повинен вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його укладення.
У частині другій статті 58 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року в редакції, чинній на момент укладення договору дарування квартири (далі - ЦК Української РСР), визначено, що якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Для застосування конструкції удаваності має бути встановлено, що відповідний договір вчинено для приховання іншого договору. Для визнання правочину удаваним суду слід встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Разом з тим статтею48 ЦК Української РСР передбачено, що недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. За недійсною угодою кожна сторона повинна повернути іншій стороні все отримане за угодою, а при неможливості повернути у натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності не передбачені законом.
Відповідно до частини першої статті 56 ЦК Української РСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 5, 11 постанови від 28 квітня 1978 року № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", чинної на час виникнення спірних правовідносин, за правилами статті 48 ЦК Української РСР угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції. Стаття 48 ЦК Української РСР застосовується при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, при ущемленні угодою особистих або майнових прав неповнолітніх дітей, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними (статті 45-47, 49-58 ЦК Української РСР). Відповідно до статті 56 ЦК Української РСРугода може бути визнана судом недійсною, як укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, тільки за позовом сторони (громадянина чи організації), що діяла під впливом помилки. Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Правила статті 56 ЦК Української РСР не поширюються на випадки, коли помилка стосується до мотивів укладення угоди.
Відповідно до частини першої статті 59 ЦК Української РСР угода, визнана недійсною, вважається недійсною з моменту її укладення.