Постанова
Іменем України
04 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 372/2394/18
провадження № 61-6251св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Публічне акціонерне товариство "Укрсоцбанк",
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї міста Обухова, ОСОБА_2,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Базика Олексія Павловича на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року у складі судді Тиханського О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укрсоцбанк" (далі - ПАТ "Укрсоцбанк") про визнання недійсним договору іпотеки, посилаючись на те, що 11 травня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов`язання ОСОБА_2 за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 11 травня 2006 року № 36/05-52 між нею та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . На момент укладення договору іпотеки у квартирі проживали та були в ній зареєстровані її неповнолітній син - ОСОБА_3, 1989 року народження, та малолітня дочка - ОСОБА_4, 1997 року народження, тобто договір є таким, що порушує майнові права малолітніх дітей. Вона не надавала своєї згоди на зняття дітей з реєстрації та дізналася про це лише в січні 2018 року. Орган опіки та піклування не надавав своєї згоди на вчинення оспорюваного правочину. На момент укладення договору іпотеки вказана квартира була єдиним її місцем проживання, а також місцем проживання її дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним, укладений між нею та банком договір іпотеки від 11 травня 2006 року № 04/І-180.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на момент укладення оспорюваного іпотечного договору діти позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не були зареєстровані у спірній квартирі, а тому в них були відсутні майнові права на неї.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Базика О. П. залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. На момент укладення оспорюваного правочину неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1, а тому дії позивача щодо передачі квартири в іпотеку не суперечили їх правам та інтересам. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що неповнолітні діти були зняті з реєстрації поза її волею.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У березні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Базик О. П. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що на момент укладення договору іпотеки малолітні діти позивача мали право на житло та проживали у квартирі, яка передана в іпотеку. Оскільки передача нерухомого майна в іпотеку всупереч вимогам статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" відбулася без попередньої згоди органів опіки та піклування, вказаний правочин не можна вважати таким, що відповідає вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому на підставі статті 215 цього Кодексу він підлягає визнанню недійсним як такий, що порушує майнові права малолітніх дітей. Відповідач був обізнаний про факт проживання у квартирі, яка передавалася в іпотеку, малолітніх дітей, проте не відомо яким чином йому вдалося зняти їх з реєстрації та укласти оспорюваний правочин без згоди органу опіки та піклування. Судами не враховані висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року № 6-396цс15, та неповно з`ясовані обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Обухівського районного суду Київської області.
04 червня 2019 року справа № 372/2394/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що 11 травня 2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсоцбанк", та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір № 04/І-180, за яким іпотекодавець в забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань перед іпотекодержателем за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 11 травня 2006 року передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою від 24 січня 2018 року № 547, виданою Виконавчим комітетом Обухівської міської ради Київської області, ОСОБА_4, 1997 року народження, та ОСОБА_3, 1989 року народження, з 17 грудня 2002 року по 26 квітня 2006 року були зареєстровані за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
Тобто на момент укладення іпотечного договору неповнолітні діти позивача у квартирі не були зареєстровані.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами першою-другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України, в якій закріплено, що зміст правочину не має суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.
За змістом зазначеної вище норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.