Постанова
Іменем України
01 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 442/2196/19
провадження № 61-12275св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
тертя особа - Головне територіальне управління юстиції у Львівській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року у складі судді Курус Р. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 16 липня
2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що 15 грудня 2012 року вона уклала з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування квартири АДРЕСА_1, з правом проживання в цій квартирі до кінця її життя, отримання належного догляду, в тому числі матеріального та медичного забезпечення.
Після укладення спірного договору відповідачі доглядали за нею, допомагали матеріально, однак згодом припинили опікуватись нею. Тоді вона зрозуміла, що її введено в оману щодо правової природи підписаного нею договору, оскільки насправді вона мала намір укласти договір довічного утримання. Натомість, зважаючи на стан свого здоров`я, прочитавши умови договору про її проживання в квартирі до кінця свого життя, неправильно сприйняла фактичні обставини правочину.
Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати недійсним договір дарування від 15 грудня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Цимбалюк Г. В., зареєстрований у реєстрі за № 1308; витребувати з володіння ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення судів попередніх інстанцій
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від
07 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при укладенні оспорюваного нею договору дарування позивач, будучи одинокою особою похилого віком, маючи потребу в догляді та сторонній допомозі, володіючи спірною кватирою як єдиним житлом, зважаючи на відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна, продовження проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування, неправильно сприймала фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення (укладення договору дарування замість договору довічного утримання). Зазначена помилка щодо природи правочину має істотне значення, та є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Разом з тим, зважаючи на те, що з часу укладання оспорюваного правочину пройшло більше шести років, позивач з кінця 2014 року знала про укладення нею саме договору дарування, а не довічного утримання, доказів на підтвердження поважності причин, що перешкоджали їй подати позов протягом такого тривалого строку не надала, суд з урахуванням поданої заяви відповідачів про застосування позовної давності, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині витребування майна з володіння ОСОБА_4, суд вважав таку вимогу похідною від вимоги про визнання недійсним договору дарування спірної квартири.
Постановою Львівського апеляційного суду від 16 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши наявність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним, обгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, підтвердженням чого є також підписана позивачкою у січні 2015 року нотаріально посвідчена заява, якою вона надала згоду, як особа, яка мала право пожиттєвого проживання у квартирі АДРЕСА_1, на продаж цієї квартири відповідачами ОСОБА_5 відповідачу ОСОБА_6 .
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій заявник просила скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 рокута постанову Львівського апеляційного суду від 16 липня 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України не дослідили наявні у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, не взяли до уваги покази свідка ОСОБА_7, яка зазначала, що позивач у 2010 році перехворіла інсультом, має порушення пам`яті та розповідала їй, що про оспорюваний договір дізналась в кінці 2018 року, після звернення до адвоката. Суд перекрутив покази свідків та присвоїв покази свідка ОСОБА_8 свідку
ОСОБА_7 , не урахував витягів з її медичної картки, в яких зазначено, що наслідком перенесеного інсульту стало порушення пам`яті. Висновки судів не відповідають правовому висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14. Крім того, суд не зазначив з якого часу розпочався відлік позовної давності.
У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 та ОСОБА_3, у якому вони просили касаційну скаргу
ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обгрунтованими, а касаційна скарга ОСОБА_1 надуманою та безпідставною.
Зазначали, що у суді першої інстанції позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона помилилася щодо правової природи оспорюваного правочину, не довела, що при укладенні договору її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішньому переконанню, чи, що на момент укладення договору дарування вона була недієздатною. Про усвідомлення позивачем змісту договору свідчить також наявність у неї його примірника. Крім того, вона особисто надала свою згоду на переукладення зазначеного договору у січні 2015 року, нотаріус посвідчила, що під час укладання нового договору ОСОБА_1 оглядала всі документи, в тому числі і оригінал договору дарування. З урахуванням зазначеного, а також заяви відповідачів про застосування позовної давності та відсутності доказів поважності причин її пропуску, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у 09 листопада 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2012 року між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2, ОСОБА_3 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Цимбалюк Г. В., реєстраційний №1308.
У вступній частині договору зазначено, що ОСОБА_1 обізнана про безоплатність зазначеного правочину, без насильства або якихось погроз передала у власність у рівних частинах відповідачам ОСОБА_2, ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1, яка належала їй на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Дрогобицьким міським бюро з приватизації державного житлового фонду 31 жовтня 1996 року.
Відповідно до пункту 7 зазначеного договору, сторони домовились, що
ОСОБА_1 залишається бути зареєстрованою в квартирі до кінця свого життя.
26 січня 2015 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В., реєстраційний №46, згідно з пунктом 4.3 якого вбачається, що сторони домовились про довічне проживання в квартирі позивача ОСОБА_1 .
При укладенні договору купівлі - продажу квартири від 26 січня 2015 року
ОСОБА_1 надала нотаріальну згоду на продаж ОСОБА_9 та ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1, в якій вона зареєстрована і має право довічного проживання, ОСОБА_4, з умовою її подальшого проживання в зазначеній квартирі.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.