ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 січня 2021 року
м. Київ
справа № 640/2360/20
адміністративне провадження № К/9901/23680/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Соколова В.М.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу громадянки Афганістану ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року (головуючий суддя - Аблов Є. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2020 року (головуючий суддя - Кобаль М. І., судді: Бужак Н. П., Костюк Л. О.) у справі № 640/2360/20 за позовом громадянки Афганістану ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
У січні 2020 року громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі - позивачка) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) у якому просила:
- визнати протиправним та скасувати рішення ДМС України від 07 серпня 2019 року № 271-19 (далі - оскаржуване рішення) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву позивачки про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що маючи обґрунтовані побоювання стати жертвою внутрішнього збройного конфлікту на території Ісламської Республіки Афганістан, а також систематичного порушення прав людини, залишила країну свого походження - Ісламську Республіку Афганістан у пошуках притулку та прибула в Україну разом із своїми неповнолітніми дітьми та у подальшому звернулася з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Водночас, на думку позивачки, відповідачем протиправно відмовлено у наданні такого статусу, оскільки при прийнятті спірного рішення не взято до уваги актуальну ситуацію у країні її походження, яка свідчить про те, що вона разом із своєю сім`єю потребує міжнародного захисту.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 01 вересня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що у матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачці статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски останньої. При цьому, судами зазначено, що у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивачки стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині. Крім цього зазначено, що позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози її та життю дітей, за захистом яких вона зверталася. Також указано, що відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України України (далі - КАС України).
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У касаційній скарзі представник позивача Калашник О. М., посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити у справі нове рішення - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Скаржник указує на те, що суди безпідставно поклали обов?язок доказування правдивості своїх тверджень на позивачку, адже особливості щодо стандартів доказування у цій категорії справ передбачають, що шукач захисту має лише обґрунтувати своє звернення та надати факти і докази, які є у його розпорядженні, тоді як ДМС України має спростувати факти, які вважає неправдивими. Зауважує, що суди не досліджували інформацію по країні походження позивачки, хоча виключно її вивчення дозволяє зробити висновок про безпечність тієї чи іншої країни; бажання позивача легалізуватися в Україні не означає, що в країні походження йому нічого не загрожує, та не є умовою, за якої особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; суди не проаналізували можливість надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух касаційної скарги
Верховний Суд ухвалою від 02 жовтня 2020 року відкрив касаційне провадження за указаною скаргою.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2021 року справу призначено до розгляду у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до пункту 1 частини першої статті 345 КАС України.
Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянка Ісламської Республіки Афганістан (далі по тексту - ІРА), за національністю - таджичка, сповідує напрям ісламу, володіє мовами: дарі (рідна), пушту, англійською (базовий розмовний рівень). Закінчила середню школу у м. Кабул. Сімейний стан: перебуває у релігійному шлюбі з громадянином ІРА ОСОБА_5, 1953 року народження.
Діти: син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, донька ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, донька ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, перебувають разом з матір`ю в Україні.
Батько ОСОБА_6, 1938 року народження та мати ОСОБА_7, 1943 року народження, проживають в м. Кабул.
Син ОСОБА_8, 2000 року народження проживає у Бельгії.
Членом будь-яких організацій, партій або рухів позивачка не була, суспільно-політичною діяльністю не займалась.
Після закінчення середньої школи три роки працювала у комп`ютерному клубі, після одруження - домогосподаркою. Останні 25 років проживала з чоловіком та дітьми у с. Рамак (р-н Діх Як, провінція Газні), де її чоловіку належить дві третини будинку та сільськогосподарські угіддя. Чоловік займався фермерством та підприємницькою діяльністю (вирощував сільськогосподарські культури та продавав урожай).
19 липня 2018 року позивачка з чоловіком та дітьми вилетіла літаком з ІРА до Російської Федерації (аеропорт Мінеральні Води), транзитом через Об`єднані Арабські Емірати (аеропорт Дубай), звідти автотранспортом прибула до України.
04 жовтня 2018 року позивач звернулась до Управління ДМС України в Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
07 серпня 2019 року ДМС України прийнято рішення № 271-19 про відмову громадянці ІРА ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту (далі по тексту - оскаржуване рішення).
Позивач, уважаючи протиправним оскаржуване рішення, звернулася до суду із цим позовом.
Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
За приписами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, виходить з наступного.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України від 08 липня.2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі - Закон № 3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
За приписами статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Директива Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року у статті 15 визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі: (А) смертної кари; (В) катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження та (С) серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Отже, якщо повернення до країни походження є таким, що може порушувати статтю 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до цієї країни походження, має вважатися такою, що потребує додаткового захисту.
За приписами частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У заяві заявник викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин (частини друга, сьома статті 7 Закону № 3671-VI).