Постанова
Іменем України
14 січня 2021 року
м. Київ
справа № 336/2148/17
провадження № 61-18918св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - ОСОБА_4,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2, ОСОБА_3 на постанову Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С., Кочеткової І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та просив визнати недійсним договір дарування від 24 січня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
В обґрунтування позову зазначав, що 18 серпня 2012 року він надав ОСОБА_2 позику в сумі 15 000 доларів США. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язання з повернення позичених коштів, він у листопаді 2014 року звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.
В ході розгляду справи про стягнення заборгованості за його заявою про забезпечення позову ухвалою суду від 30 грудня 2014 року було накладено арешт на рухоме та нерухоме майно ОСОБА_2 .
Незважаючи на накладений судом арешт та перебування в провадженні Шевченківського районного суду м. Запоріжжя з листопада 2014 року цивільної справи за його позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, останній 24 січня 2015 року уклав зі своєю матірʼю ОСОБА_3 договір дарування, за умовами якого подарував їй належний йому будинок АДРЕСА_1 .
Зазначений договір був укладений з метою уникнення звернення стягнення на будинок в ході виконавчого провадження з виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики.
Оскільки ОСОБА_2 уклав договір дарування без наміру відчуження майна, він є фіктивним.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.
Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 24 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т. Ю. та зареєстрований в реєстрі за номером 96. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Суд першої інстанції виходив з того, що укладений ОСОБА_2 зі своєю матір`ю ОСОБА_3 договір дарування будинку у січні 2015 року містить ознаки фіктивного правочину, оскільки у грудні 2014 року на все майно відповідача ОСОБА_2 було накладено арешт, тому оспорюваний правочин був направлений не на фактичне відчуження майна, а виключно на унеможливлення звернення стягнення на таке майно в ході виконання рішення суду про стягнення з нього боргу на користь ОСОБА_1 .
Та обставина, що ОСОБА_2 дійсно не мав наміру відчужувати майно, а ОСОБА_3 фактично не вступила у володіння таким майном, підтверджується тим, що ОСОБА_3 станом на травень 2017 року залишається зареєстрованою у АДРЕСА_2, при цьому у своїх зверненнях до суду у 2017 році в якості адреси свого фактичного проживання зазначала саме адресу реєстрації, а ОСОБА_2 змінив місце реєстрації лише у 2017 році, незважаючи на те, що ще у січні 2015 року перестав бути власником будинку АДРЕСА_1 .
Справа переглядалася судами неодноразово.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року скасовано.
Позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1, укладений 24 січня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю. та зареєстрований в реєстрі за номером 96.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оспорюваний договір дарування уклали сторони, які є близькими родичами, після звернення позивача до суду про стягнення з позичальника грошових коштів на підставі укладеного між ними договору позики та накладення ухвалою суду заборони на відчуження майна, без наміру створення правових наслідків, що свідчить про фіктивний перехід права власності на спірне нерухоме майно до близького родича з метою уникнення звернення стягнення на це майно в майбутньому під час виконання судового рішення про стягнення грошових коштів.
Однак, ухвалюючи рішення в справі, суд першої інстанції розглянув справу за відсутності відповідачів та їх представника, щодо належного повідомлення яких про час і місце розгляду справи відсутні докази, розгляд справи не відклав, причини їх неявки в судове засідання не з`ясував, чим порушив конституційне право вказаних осіб на участь у судовому розгляді, не забезпечив їм можливості надати суду докази та навести доводи, що суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд.
Оскільки розгляд справи судом першої інстанції відбувся без участі відповідачів, які не були повідомлені належним чином про час та місце судового розгляду справи, що відповідно до пункту третього частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, заочне рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2018 року підлягає скасуванню з прийняттям постанови про задоволення позову ОСОБА_1 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У жовтні 2019 року ОСОБА_2, ОСОБА_3 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 18 вересня 2019 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування касаційної скарги зазначали, що апеляційний суд формально переглянув справу, не перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції.
Висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_2 було відомо про ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року про накладення арешту на його майно не відповідають дійсності.
Суди безпідставно не витребували та не дослідили матеріали справи № 336/9184/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, а також матеріали виконавчого провадження.
Ухвала Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 30 грудня 2014 року про забезпечення позову не відповідала вимогам до виконавчого документа, встановленим статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження", та не могла бути звернута до виконання.
Апеляційний суд не встановив, чи дійсно мали місце обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, та які мають вирішальне значення для правильного вирішення справи.
Незалучення до участі у справі у якості третьої особи приватного нотаріуса, який посвідчував оспорюваний договір, є підставою для скасування оскаржуваного рішення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду м. Запоріжжя.
20 листопада 2019 року справа № 336/2148/17 надійшла до Верховного Суду.
ОСОБА_1 направив відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.
Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.