ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 січня 2021 року
м. Київ
cправа № 910/18297/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,
за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.
та представників
позивача: не з`явились,
відповідача: Тищенко А.В.,
третьої особи: не з`явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані"
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2020
та рішення Господарського суду міста Києва від 04.06.2020
у справі № 910/18297/19
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані"
до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Стелс"
про визнання недійсним договору поруки,
В С Т А Н О В И В:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016, посилаючись на те, що він є вчиненим під впливом обману.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 (суддя Ващенко Т.М.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.09.2020 (колегія суддів у складі: Руденко М.А. - головуючий, Дідиченко М.А., Пономаренко Є.Ю.), у задоволенні позову відмовлено повністю.
Так судами обох інстанцій встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані" (позичальником) та Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "Приватбанк" (банком) 14.11.2016 укладено кредитний договір № 4Ф16118Г, відповідно до умов якого відповідачем надано позивачу кредитні кошти у розмірі 4 570 000 000,00 грн. для фінансування поточної господарської діяльності підприємства.
Відповідно до п. а.6 кредитного договору за користування кредитом позичальник сплачує відсотки за фіксованою ставкою в розмірі 10,5 % річних.
Пунктом а.7 кредитного договору передбачено, що при порушенні позичальником будь-якого із зобов`язань погашення/повернення кредиту, позичальник сплачує Банку відсотки за користування кредитом за фіксованою ставкою в розмірі 21 % річних від суми залишку непогашеної заборгованості.
Як вказує позивач, в забезпечення виконання зобов`язань третіх осіб перед банком між позивачем та банком укладено ряд договорів поруки, а саме: № 4И11316И/П від 11.11.2016, № 4М12091И/П від 11.11.2016, № 4С12049И/П від 11.11.2016, № 4Ц12050И/П від 11.11.2016.
Відповідно до договору поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фініті-Компані", як поручителем, та ПАТ КБ "Приватбанк", позивач поручився за виконання ТОВ "Стелс", як боржником, своїх зобов`язань за кредитними договорами № 4С12049И від 09.02.2012, № 4С12362И від 07.12.2012, № 4С13766И від 26.11.2013.
У пунктах 4-6, 8, 10 договору поруки сторони домовились про те, що в разі невиконання ТОВ "Стелс" зобов`язань за кредитними договорами, останній і ТОВ "Фініті-Компані" відповідають перед ПАТ КБ "Приватбанк" як солідарні боржники в сумі заборгованості за кредитом та відсотками за користування коштами. У випадку невиконання боржником свого обов`язку кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання. Поручитель зобов`язаний виконати свій обов`язок протягом п`яти календарних днів з моменту отримання вимоги. До поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять усі права кредитора за кредитним договором і договором (ам) застави (іпотеки), укладеним з метою забезпечення зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором, у частині виконаного зобов`язання. ПАТ КБ "Приватбанк" зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж п`яти робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.
У п. 3 договору поруки вказано, що поручитель з умовами кредитного договору ознайомлений.
За твердженням позивача зазначений договір поруки був укладений ним внаслідок обману АТ КБ "Приватбанк". Так, при укладенні спірного договору позивач мав намір отримати прибуток від укладення спірного договору поруки у вигляді отримання права власності на активи, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника за кредитними договорами. Проте, після завершення процесу переоформлення боргів рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність держави. При цьому, банк не виконав зобов`язання по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечені зобов`язання боржників. Така поведінка банку, на думку позивача, свідчить про відсутність намірів у відповідача виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення, ні протягом значного періоду після його укладення, тобто банк свідомо ввів в оману ТОВ "Фініті-Компані". Тому договір поруки № 4С12049И/П від 11.11.2016 підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 230 ЦК України.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди обох інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено обставин, які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на те, що при розгляді справи суди попередніх інстанцій неправильно застосували приписи ч. 1 ст. 230 ЦК України, оскільки не врахували, що умисел у діях банку полягав у необхідності реструктуризації (трансформації) корпоративного кредитного портфеля, а не у виконанні оспорюваного договору поруки, а обман виявився у тому, що банк запропонував позивачу бути поручителем за кредитними договорами "старих боржників" в частині повернення тіла кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, але володіючи інформацією про наявність заборгованості "старих боржників" зі сплати винагороди за кредитними договорами, використав її як підставу для не надання документів, які б підтверджували право вимоги позивача до таких боржників; при укладені договору поруки позивач мав намір отримати прибуток від укладення спірного договору у вигляді отримання права власності на активи, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника за кредитним договором, але не виконання відповідачем обов`язку по передачі поручителю документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими забезпечувались зобов`язання боржників, свідчить про відсутність намірів виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні у момент його укладення, ні протягом значеного періоду після його укладення.
В цій частині скаржник зазначає також про те, що висновок Верховного Суду у питанні застосування приписів ч. 1 ст. 230 ЦК України у подібних правовідносинах наразі відсутній, а врахована апеляційним судом практика Верховного Суду є нерелевантною.
Крім цього, позивач стверджує, що суди обох інстанцій не витребували жодного доказу, які містили банківську таємницю, знаходилися в розпорядженні НБУ та відповідача і могли спростувати чи підтвердити обставини, на які посилаються сторони (клопотання від 20.02.2020, подане до місцевого господарського суду, та апеляційна скарга).
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2020 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 3 та 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.12.2020 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 07.12.2020.
До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 23.11.2020 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач просить залишити рішення судів попередніх інстанцій без змін а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись на те, що вони ухвалені з правильним дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому і підстав для їх зміни чи відміни немає. Також до суду 24.11.2020 надійшов такий же відзив від відповідача.
Розгляд справи 10.12.2020 не відбувся у зв`язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.12.2020 розгляд справи призначено у судовому засіданні на 19.01.2021.
Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представника відповідача, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.
У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" суд вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Суд нагадує, що вирази "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним.
Крім того, суттєвим є той факт, що застосовне національне право відповідає поняттю "законність", визначеному Конвенцією, яка вимагає, щоб усе право - писане чи неписане - було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, у разі потреби - з належною консультацією, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити така дія (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").
Європейський суд з прав людини зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі "Diya 97 v. Ukraine").
Правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с.15, п. 31).