Постанова
Іменем України
12 січня 2021 року
м. Київ
справа № 453/850/17
провадження № 61-1513св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 червня 2019 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду
від 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання договору позики удаваним правочином та визнання договору управління підприємством нікчемним.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що 03 березня 2011 року між ним та відповідачем укладений договір позики, за умовами якого він отримав від відповідача 1 200 000,00 грн та зобов`язався повернути вказаний борг відповідачеві до 05 травня 2013 року, про що було складено розписку.
Насправді між ним та відповідачем, як співвласником на той час Товариства з обмеженою відповідальністю "Сколівський комбінат будівельних матеріалів" (далі - ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів", товариство), було досягнуто домовленості про укладення договору управління підприємством за плату, за умовами якого до нього на строк до 05 травня 2013 року мало перейти управління вказаним майном. Згідно з домовленістю він сплатив ОСОБА_2 379 800,00 грн.
У 2008 році загальними зборами ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів" за письмовою заявою відповідача його було виключено з числа учасників товариства, після чого, а саме 06 лютого 2009 року, ОСОБА_2 продав належну йому частку у товаристві у розмірі 50 процентів іншому його учаснику - ОСОБА_3 . Незважаючи на зазначене, відповідач і надалі продовжував здійснювати керівництво діяльністю товариства.
23 липня 2010 року загальними зборами товариства прийнято рішення звільнити його ( ОСОБА_1 ) з посади генерального директора ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів" (протокол № 01 від 23 липня 2010 року). Після його звільнення, зазначену посаду обійняв його син - ОСОБА_4 .
Згідно з протоколом № 02 загальних зборів учасників ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів" від 03 березня 2011 року, учасниками товариства підведено результати роботи підприємства за період з 2009 року по лютий 2011 року, та визнано його роботу малоефективною, направлено зусилля на погашення боргів підприємства перед кредиторами та покладено усю юридичну відповідальність за зазначені борги на нього, як колишнього генерального директора.
Того ж дня, відповідач запропонував йому продовжити здійснювати управління підприємством на посаді генерального директора. Оскільки на момент надходження такої пропозиції він (позивач) був державним службовцем і не міг виконувати обов`язки керівника комерційної структури, а тому досягнуту між ним та відповідачем домовленість щодо управління підприємством не було оформлено у встановленому законом порядку. Одночасно, а саме 03 березня 2011 року, сторони уклали договір позики, за умовами якого він отримав від відповідача 1 200 000,00 грн, які було використано на погашення заборгованості з виплати заробітної плати працівникам підприємства, погашення заборгованості перед кредиторами, сплату поточних платежів та покращення фінансово-господарської діяльності товариства.
10 березня 2017 року з кримінального провадження № 4201505000000321 за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 27, статтею 190, частиною першою статті 263, частиною третьою статті 358 Кримінального кодексу України (далі - КК України), у рамках якого його було допитано як свідка, йому стало відомо, що укладення між ним та ОСОБА_2 правочину щодо передачі грошових коштів у розмірі 1 200 000,00 грн у формі договору позики, мало на меті приховати доходи відповідача від правоохоронних органів. З`ясувалося також, що відповідач раніше був засуджений вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 366 КК України.
Необхідність встановлення дійсного характеру спірних правовідносин пов`язана з тим, що рішенням Сколівського районного суду Львівської області
від 06 грудня 2013 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 до нього про стягнення боргу за договором позики у розмірі 823 641,00 грн. Зазначене судове рішення перебуває на примусовому виконанні.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив визнати договір позики
від 03 березня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_2 удаваним правочином, вчиненим з метою приховання договору управління підприємством, який сторони насправді вчинили, та встановити нікчемність договору управління підприємством від 03 березня 2011 року, укладеного між ним та ОСОБА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 червня
2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що договір позики 03 березня 2011 року, укладений між ним та ОСОБА_2 є удаваним правочином. Сторонами оспорюваного договору вчинялися дії на його виконання, у тому числі позичальником частково погашено заборгованість за договором позики. Судом враховано, що рішенням Сколівського районного суду Львівської області від 06 грудня 2013 року, яке набрало законної сили, у справі № 453/1477/13-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, встановлено преюдиційні для вирішення зазначеної справи обставини, зокрема, що 06 грудня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики, правомірність вчинення якого у встановленому законом порядку не спростована. Зазначене звільняє відповідача від обовʼязку спростування у даній справі доводів позивача про удаваність укладеного між сторонами договору позики.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 червня 2019 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
Узагальнені доводи касаційних скарг та аргументів інших учасників справи
У січні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 червня 2019 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року, та ухвалити нове судове рішення яким його позов задовольнити,посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій надали неправильне тлумачення статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та взагалі не застосували до спірних правовідносин положення статей 1029, 1030, 1031, 1043 ЦК України. Суди встановили дійсність договору позики, пославшись як на преюдиційні обставини на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 06 грудня 2013 року, яким з нього на користь ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики у розмірі 823 641,00 грн, тоді як зазначеним судовим рішенням не встановлювалися обставини щодо дійсності/недійсності, удаваності чи нікчемності договору позики від 03 березня 2011 року, а тому воно не може мати преюдиційного значення при вирішенні даної справи.
Поза оцінкою судів також залишилася спрямованість волі сторін у договорі позики на встановлення інших цивільно-правових відносин, а саме управління підприємством (ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів") про, що свідчать: а) пункт 3 договору, у якому зазначено про безпроцентність позики;
б) співмірність суми позики (1 200 000,00 грн) із розміром статутного капіталу ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів", який зазначено у протоколі № 10 загальних зборів учасників товариства від 08 вересня 2008 року; в) додаток № 1 від 04 березня 2011 року до договору позики, у якому вказано, що у разі продажу власником підприємства, усі домовленості та зобов`язання за договором позики анульовуються; г) відсутність у договорі позики зазначення про відповідність умов договору дійсним намірам сторін, бажання настання саме тих правових наслідків, що створюються цим правочином, і що він не є удаваним; д) копія розписки ОСОБА_2 від 09 лютого 2012 року про отримання від генерального директора ТОВ "Сколівський комбінат будівельних матеріалів" ОСОБА_4, який не є стороною договору позики, грошових коштів у розмірі 360 000,00 грн у рахунок погашення зазначеного правочину; е) копія розписки ОСОБА_2 від 05 вересня 2013 року про отримання ним 10 процентів вартості підприємства, у разі його продажу, за умови виконання зобовʼязань за договором управління підприємством; є) показання свідка ОСОБА_4, який підтвердив, що він особисто (а не позивач) повертав грошові кошти за договором позики ОСОБА_2 та, що зазначений договір позики насправді є договором управління підприємством, який нотаріально не посвідчувався.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції 28 лютого 2020 року та передана для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.