Постанова
Іменем України
12 січня 2021 року
м. Київ
справа № 334/5073/19
провадження № 61-20972св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: Запорізька міська рада, товариство з обмеженою відповідальністю "Константа",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня 2019 року у складі судді Апаллонової Ю. В. та постанову Запорізького апеляційного суду
від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Кримської О. М., Гончар М. С.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій
У липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізької міської ради, товариства з обмеженою відповідальністю "Константа" (далі - ТОВ "Константа") про передачу до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об`єктів житлового фонду, в якому просила: зобов`язати Запорізьку міську раду надати згоду на прийняття до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об`єкти житлового фонду за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ; зобов`язати ТОВ "Константа" в особі ліквідатора передати, а Запорізькій міській раді прийняти до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об`єкти житлового фонду за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 .
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 липня 2019 року позовну заяву ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, ТОВ "Константа" про передачу до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об`єктів житлового фонду, передано на розгляд Орджонікідзевському районному суду м. Запоріжжя.
Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня
2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізької міської ради, ТОВ "Константа" про передачу до комунальної власності територіальної громади м. Запоріжжя об`єктів житлового фонду. Роз`яснено позивачу, що розгляд справи віднесений до юрисдикції адміністративних судів.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що предметом позову у зазначеній справі є надання згоди шляхом ухвалення відповідного рішення на сесії Запорізької міської ради щодо передачі об`єктів житлового фонду в комунальну власність відповідно до вимог статті 42 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Урахувавши суб`єктний склад учасників даного спору та характер спірних правовідносин, що виникли між його учасниками, обсяг та зміст конкретних обставин справи та їх нормативне регулювання, суд дійшов висновку, що даний спір виник між фізичною особою та органом місцевого самоврядування (Запорізька міська рада), пов`язаний із здійсненням відповідачем владних управлінських функцій, має публічно-правовий характер, а тому не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, що відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України є підставою для відмови у відкритті провадження. Оскільки роз`єднання вимоги про зобов`язання Запорізької міської ради надати згоду на прийняття до комунальної власності об`єктів житлового фонду та вимоги про зобов`язання товариства передати такі об`єкти житлового фонду, і їх окремий розгляд за правилами цивільного та адміністративного судочинства призведе до роз`єднання підстав та змісту позовних вимог, зазначені вимоги не можуть бути розглянуті окремо, а тому суд позбавлений можливості відкрити провадження у частині позовних вимог.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня 2019 року змінено, роз`яснено позивачу, що її позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства у справі про банкрутство ТОВ "Константа".
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому висновок місцевого суду про відмову у відкритті провадження з наведених підстав є правильним. Однак суд першої інстанції не звернув увагу, що власником спірних об`єктів нерухомості є ТОВ "Константа" відносно якого у господарському суді перебуває справа про його банкрутство, в якій ОСОБА_1 є одним із кредиторів, а отже відповідно до пункту 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та статті 8 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" всі питання щодо майна банкрута, у тому числі й щодо передачі об`єктів житлового фонду у комунальну власність, відносяться до виключної компетенції господарського суду. При цьому статтями 40, 41 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачені повноваження ліквідатора та членів ліквідаційної комісії щодо управління та розпорядження майном боржника та функції господарського суду в ліквідаційній процедурі, а також порядок оскарження дій (бездіяльності) ліквідатора учасниками справи про банкрутство.
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій заявник просила скасувати ухвалу Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 09 серпня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, і направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що помилкове застосування судом першої інстанції статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. У даному ж випадку, спір, що розглядається, не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач-1 (Запорізька міська рада), допускаючи неправомірну поведінку, не мав публічно-правових відносин саме з нею, спір виник з приводу невиконання відповідачем-1 обов`язку щодо здійснення ним права комунальної власності, і стосується здійснення ним повноважень щодо набуття цивільних прав (права власності), а не владно - управлінських повноважень. Натомість, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу одного з їх учасників. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу.
Її охоронюваний законом інтерес у спірних відносинах полягає у тому, що виконання відповідачем-1 обов`язку щодо надання згоди на прийняття до комунальної власності об`єктів незавершеного будівництва сприяло б відновленню будівництва, і є передумовою задоволення її суб`єктивного права на отримання у власність частини житлових приміщень в об`єкті, що передається до комунальної власності, майнові права на який належать їй. А тому не надання згоди на передачу цих об`єктів до комунальної власності порушує її права на отримання у власність частини житлових приміщень відповідно до укладеного договору, за захистом якого вона звернулася з указаним позовом, що серед іншого також відповідає офіційному тлумаченню, наданому Конституційним Судом України в рішенні від 01 грудня 2004 року
№ 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес).
Вона звернулася до суду з указаним позовом у період, коли провадження у справі про банкрутство регулювалось нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відповідно до частини четвертої статті 10 цього Закону юрисдикція господарського суду також визначалась у спосіб, аналогічний передбаченому пунктом 8 частини першої статті 20 ГПК України, зокрема, суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника. З огляду на те, що вона не заявляє майнових вимог до боржника, вона не мала процесуальних підстав звертатися з зазначеними вимогами до господарського суду, оскільки: боржник у цій частині не є стороною у справі; чинне на час звернення з позовом до суду процесуальне законодавство не поширювало юрисдикцію господарських судів на спори, предметом яких було майно боржника, а тому висновок суду апеляційної інстанції, що позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства є необгрунтованим.
Крім того, питання про відкриття провадження має вирішуватись за процесуальним законом, чинним на момент вчинення відповідної процесуальної дії. Так, 21 жовтня 2019 року, тобто після звернення до суду, введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства. Цим кодексом по-іншому врегульовано питання юрисдикції, зокрема, згідно з частиною другою статті 7 Кодексу господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна. Тому надання зворотної сили статті 7 Кодексу України з питань банкрутства щодо розповсюдження господарської юрисдикції на зазначений спір суперечить статті 58 Конституції України, частині четвертій статті 3 ЦПК України.
На стадії відкриття провадження суд перевіряє відповідність позовної заяви вимогам процесуального законодавства і не має права встановлювати обставини справи, зокрема щодо належності боржнику майна, з приводу якого виник спір, а тому встановлення судом апеляційної інстанції належності майна боржникові, як підстави для визначення господарської підсудності за об`єктним критерієм на стадії відкриття провадження у справі суперечить вимогам процесуального законодавства. При цьому, встановивши належність боржнику майна, з приводу якого виник спір, суд порушив вимоги статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої особа, що здійснює самочинне будівництво, не набуває право власності на нього.
Відзив на касаційну скаргу подано не було.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
11 грудня 2019 року справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.
Статтею 124 Конституції України передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто, юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв`язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов`язано з процесуальним законодавством.
Реалізуючи дискрецію при визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
За змістом частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України (пункт 8 частини першої статті 20 ГПК України).