ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 січня 2021 року
м. Київ
справа № 440/4686/19
адміністративне провадження № К/9901/23101/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,
суддів - Єресько Л. О., Мартинюк Н. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Служби безпеки України про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 27.02.2020 (суддя - Головко А. Б.) і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2020 (колегія суддів у складі: Мельнікової Л. В., Жигилія С. П., Русанової В. Б.),
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їхнє обґрунтування
02.12.2019 ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовом до Служба безпеки України, в якому просив: визнати протиправним і скасувати наказ Голови Служби безпеки України від 23.10.2014 № 10/12-ОС щодо звільнення з посади першого заступника начальника управління Служби безпеки України в Харківській області відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади"; визнати протиправним і скасувати наказ Голови Служби безпеки України від 26.12.2014 № 10/282-ос про звільнення ОСОБА_1, який перебував у розпорядженні начальника Управління по посаді першого заступника начальника управління СБ в Харківській області з військової служби за підпунктом "а" пункту 61 та підпунктом "г" пункту 63 (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів) у запас Служби безпеки України; поновити його на посаді першого заступника начальника управління Служби безпеки України в Харківській області; зобов`язати Служби безпеки України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування відносно нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади".
На обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що 23.10.2014 на виконання вимог Закону України "Про очищення влади" Головою Служби безпеки України виданий наказ № 10/12-ос "По особовому складу" від 23.10.2014, яким його звільнено з посади першого заступника начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області на підставі відомостей, наявних в матеріалах особової справи. Підставою для винесення спірного наказу слугувало те, що у зазначений в Законі України "Про очищення влади" період він обіймав посади заступника начальника Управління Служби безпеки України в Полтавській області (з 27.06.2010 по 03.06.2013) та першого заступника начальника Управління Служби безпеки України в Тернопільській області (з 03.06.2013 по 04.04.2014), і, відповідно підпадав під санкцію наведеного вище Закону.
09.12.2014 в силу вимог Закону України "Про очищення влади" він звернувся із рапортом на ім`я начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області, яким просив його звільнити із займаної посади. Наказом Голови Служби безпеки України від 26.12.2014 № 10/282-ос його звільнено з військової служби за підпунктом "а" пункту 61 та підпунктом "г" пункту 63 (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів) у запас Служби безпеки України, та 29.12.2014 наказом № 284-ос начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області виключено із списків особового складу та направлено на військовий облік в Управління Служби безпеки України в Полтавській області.
Позивач указує, що як законослухняний кадровий військовослужбовець, на виконання вимог Закону України "Про очищення влади" написав рапорт на звільнення з посади. Таким чином, правові підстави щодо невиконання вимог цього Закону, а також оскарження наказів про звільнення у строк, визначений законодавцем на оскарження рішення відповідача, у нього були відсутні.
Лише 29.10.2019 з електронних ЗМІ йому достеменно стало відомо, що 17.10.2019 Європейський суд з прав людини одноголосно ухвалив рішення (справа "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18) про те, що звільнення п`ятьох державних службовців відповідно до Закону України "Про очищення влади" (люстрацію) 2014 року призвело до порушення їхніх прав. Європейський суд з прав людини вирішив, що закон про очищення влади застосовується до дуже широкого кола осіб і призвів до звільнення заявників лише на тій підставі, що вони займали посади на державній службі протягом більш ніж року за часів президентства В. Януковича, або на підставі зайняття посад у комуністичній партії до 1991 року.
За наведених обставин позивач вважає дії відповідача протиправними, звільнення з посади - незаконним, таким, що грубо порушує його основоположні права і свободи, визначені у міжнародно-правових актах та гарантованих Конституцією України, що призвело у подальшому до сильних душевних переживань, погіршення самопочуття та стану здоров`я, а запис у особовій справі та включення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" до публічного приниження честі, гідності та ділової репутації в очах колег по службі, рідні та близького оточення, позбавили його права продовжувати працювати за фахом в органах Служби безпеки України, а також на будь-яких інших посадах у державних органах. Крім того, відповідно до частини другої статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Однак, звільнивши із займаної посади, відповідач, таким чином, усупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону, що суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.
Одночасно, позивачем подано до суду заяву про поновлення пропущеного процесуального строку для звернення до суду із даним позовом.
Обґрунтовуючи поважність причин його пропуску, позивач вважає, що лише 29.10.2019 (коли він довідався про існування рішення Європейського суду з прав людини) у нього виникло юридичне право (місячний строк) на звернення до суду з позовною заявою. Таким чином, на думку позивача, пропущення процесуального строку здійснено з поважних, незалежних від нього причин, оскільки він не знав про порушення його прав, свобод та інтересів суб`єктом владних повноважень на момент звільнення. Крім того, відповідно до частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Оскільки на момент звернення до суду наказ про звільнення йому не вручений, виходячи з вимог частини першої статті 233 КЗпП України та частини п`ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позивач вважає, що ним не порушено місячний строк звернення до суду за захистом порушених прав, свобод та інтересів.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 27.02.2020, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2020, у задоволенні заяви позивача про визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними та поновлення строку звернення до суду відмовлено, позовну заяву залишено без розгляду.
Залишаючи позов без розгляду суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що будучи звільненим зі служби, яка відноситься до публічної, ще у грудні 2014 року та звертаючись до суду із даним позовом лише 02.12.2019, позивачем пропущено встановлений статтею 122 КАС України місячний строк для звернення до суду з відповідною позовною заявою. При цьому, позивачу у 2014 році було достеменно відомо про існування наказу про його звільнення хоча б судячи з того, що він припинив проходити службу. Також суд відхилив доводи позивача щодо прийняття Європейським судом з прав людини рішення від 17.10.2019 у справі "Полях та інші проти України", як підставу для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, оскільки розуміння юридичної перспективи вирішення спору не є обставиною, яка може свідчити про поважність причин пропуску строку звернення до суду.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги
10.09.2020 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 27.02.2020 і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2020, в якій скаржник просить скасувати вказані судові рішення з підстав неправильного застосування норм матеріального права та направити справу для розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції належним чином не дослідив обставини на які вказували представники позивача, що наказ про звільнення ОСОБА_1 отримав 03.12.2019, а взяв до уваги дати доведення до позивача наказів, а не отримання, що, на думку скаржника, призвело до постановлення незаконних ухвали та постанови судів першої та апеляційної інстанцій. Суди залишили без уваги приписи частини першої статті 233 КЗпП України, яка є визначальною при вирішенні питання щодо строку звернення до адміністративного суду у справах при звільненні.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу відповідач, наполягаючи на необґрунтованості останньої, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Рух касаційної скарги
Ухвалою Верховного Суду від 29.09.2019 відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 27.02.2020 і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2020.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 18.01.2021 зазначену адміністративну справу призначив до розгляду в порядку письмового провадження.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
Позивач оспорює наказ Голови Служби безпеки України від 23.10.2014 № 10/12-ос щодо звільнення його з посади першого заступника начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та наказ Голови Служби безпеки України від 26.12.2014 № 10/282-ос про його звільнення, який перебував у розпорядженні начальника Управління по посаді першого заступника начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області з військової служби за підпунктом "а" пункту 61 та підпунктом "г" пункту 63 (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів) у запас Служби безпеки України.
Вимоги адміністративного позову ОСОБА_1 про поновлення на посаді першого заступника начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області та зобов`язання СБУ проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування відносно нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" є похідними від попередніх.
Також судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачу доведено зміст наказу від 23.10.2014 № 10/12-ос під час особистої бесіди з першим заступником начальника Управління Служби безпеки України в Харківській області полковником Скакуном О., про що свідчить підпис позивача в довідці про бесіду від 09.12.2014.
Згідно з довідкою про бесіду від 15.12.2014 позивач ознайомлений з правовими підставами звільнення з військової служби та підтвердив бажання бути звільненим з військової служби, у зв`язку з проведенням організаційних заходів в запас Служби безпеки України.
Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України.
Отже, право звернення до суду є невід`ємним особистим правом особи, чи правом суб`єкта владних повноважень, яке реалізовується в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи до суду з позовом.
У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов`язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватися у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах.
Разом з тим, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення строку звернення до адміністративного суду, процесуальної форми та порядку звернення.
Так, відповідно до статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.