ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 січня 2021 року
м. Київ
справа № 640/17793/19
адміністративне провадження № К/9901/7345/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Усенко Є.А.,
суддів: Гімона М.М., Гусака М.Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у м. Києві про визнання протиправним та скасування вимоги, касаційне провадження у якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.10.2019 (суддя - Вовк П.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.02.2020 (головуючий суддя Земляна Г.В., судді Парінов А.Б., Собків Я.М.),
У С Т А Н О В И В:
У вересні 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ГУ ДФС, відповідач), в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) від 15.05.2019 №Ф-34490-17 у розмірі 19ʼ724,89 грн.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач послався, зокрема на те, що контролюючий орган безпідставно визначив йому зобов`язання зі сплати єдиного внеску та сформував вимогу про сплату боргу (недоїмки) в зазначеному розмірі, оскільки впродовж 2015-2019 років, за які йому визначено борг зі сплати єдиного внеску, він, хоча і перебував на обліку в органах ДФС як фізична особа-підприємець, але підприємницьку діяльність не здійснював і дохід від такої діяльності не отримував, водночас був найманим працівником на підприємстві, яке і було платником єдиного внеску за нього як роботодавець.
Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 30.10.2019, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.02.2020, в задоволенні позову відмовив. Суд визнав, що направлена позивачу вимога ГУ ДФС від 15.05.2019 №Ф-34490-17 про сплату недоїмки з єдиного внеску в розмірі 19ʼ724,89 грн правомірна, оскільки позивач з 24.09.2012 по 08.07.2019 був зареєстрований як фізична особа-підприємець, по 30.09.2015 перебував на спрощеній системі оподаткування, а в подальшому - на загальній системі. Станом на 15.05.2019 в інтегрованій картці платника єдиного внеску ( ОСОБА_1 ) за кодом платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, у тому числі, які обрали спрощену систему оподаткування, та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковується заборгованість з єдиного внеску у розмірі 19ʼ724,89 грн. Ця сума складається з платежів, нарахованих в розмірі мінімального страхового внеску за період часу: ІІІ квартал 2013 року -15.05.2019 (дата складання вимоги), зменшених на суму сплаченого позивачем єдиного внеску за цей період часу - 11`431,21 грн, що позивачем не заперечується. Суд відхилив доводи позивача, що він не здійснював підприємницьку діяльність і не отримував дохід за вказаний період часу, як такий, що суперечить частині 12 статті 9 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI, вказавши, що законодавчо визначений обов`язок із сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями не ставиться у залежність від підтвердження факту зайняття безпосередньо підприємницькою діяльністю чи отримання прибутку; доказів перебування у трудових відносинах з іншими господарюючими суб`єктами позивач не надав.
Позивач подав до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.10.2019 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 04.02.2020, у якій, просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Підставою касаційного оскарження судових рішень у цій справі позивачем зазначено неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, не врахування правового висновку Верховного Суду, викладеного в постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 при виборі та застосуванні правових норм.
Заперечуючи проти касаційної скарги, відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення.
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду перевірив наведені у касаційній скарзі доводи позивача, обґрунтування заперечень відповідача щодо вимог касаційної скарги, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 24.09.2012 по 08.07.2019. Перебував на податковому обліку за основним місцем обліку в ГУ ДФС у м. Києві як фізична особа-підприємець з 26.09.2012 по 08.07.2019 (до 30.09.2015 - на спрощеній системі оподаткування, а з 01.10.2015 - на загальній). Станом на 15.05.2019 в інтегрованій картці позивача за кодом платежу 71040000 (для фізичних осіб-підприємців, в тому числі, які обрали спрощену систему оподаткування та осіб, які проводять незалежну професійну діяльність) обліковується заборгованість з єдиного внеску у розмірі 19ʼ724,89 грн. Ця сума недоїмки складається з платежів, нарахованих в розмірі мінімального страхового внеску за ІІІ квартал 2013 року (1194,03 грн), 2014 рік (5071,80 грн), І-ІІІ квартали 2015 року (3859,37 грн), 2017 рік (8448,00грн), 2018 рік (9828,72 грн), з 01.01.2019 по 15.05.2019 року (дата складання вимоги) (2754,18 грн), зменшених на 11`431,21 грн (суму сплаченого позивачем єдиного внеску за вказаний період часу), що позивачем не заперечується.
15.05.2019 ГУ ДФС сформувало та скерувало позивачу вимогу про сплату боргу (недоїмки) за №Ф-34490-17, у якій повідомило про наявність у нього заборгованості зі сплати єдиного внеску в розмірі 19ʼ724,89 грн.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).
Згідно зі статтею 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.
У пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкриті поняття застрахованої особи як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників - як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті).
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ʼʼПро оплату праціʼʼ, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.