У Х В А Л А
12 січня 2021 року
м. Київ
Справа № 916/1315/18
Провадження № 12-93гс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Рогач Л. І.
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М, Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
перевірила наявність підстав для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду справи № 916/1315/18 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Чорноморочка плюс" (далі - ТОВ "Чорноморочка плюс") до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Одеського обласного управління Публічного акціонерного товариства "Ощадбанк" (далі - ПАТ "Ощадбанк"), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Малого Олександра Сергійовича та Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" (далі - ТОВ "Укркава"), про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, за касаційною скаргою ПАТ "Ощадбанк" на рішення Господарського суду Одеської області від 1 листопада 2018 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14 березня 2019 року і
ВСТАНОВИЛА:
У липні 2018 року ТОВ "Чорноморочка плюс" звернулося до Господарського суду Одеської області з позовом до ПАТ "Ощадбанк" про визнання виконавчого напису, вчиненого 9 листопада 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 2729, таким, що не підлягає виконанню.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 1 листопада 2018 року позовні вимоги задоволено повністю: визнано виконавчий напис, вчинений 9 листопада 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Малим О. С. та зареєстрований в реєстрі за № 2729, таким, що не підлягає виконанню.
Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14 березня 2019 року вказане рішення Господарського суду Одеської області у справі залишено без змін.
У березні 2019 року ПАТ "Ощадбанк" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 1 листопада 2018 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14 березня 2019 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повністю.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ПАТ "Ощадбанк" та призначено її до розгляду, визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17 грудня 2020 року справу разом із вказаною касаційною скаргою передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Мотивуючи ухвалу, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вказала, що положення, закріплені у статті 88 Закону України від 2 вересня 1993 року № 3425-XII "Про нотаріат" (далі - Закон України "Про нотаріат"); та підпункті 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, підстав для їх обмежувального чи розширеного тлумачення немає. Аналіз наведених норм свідчить про те, що законодавець чітко, зрозуміло та однозначно визначив строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом, які є відмінними залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин, та, зокрема, у відносинах між юридичними особами такий строк складає не більше одного року.
Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що дотримання при вчинені спірного виконавчого напису нотаріуса встановлених чинним законодавством строків для його вчинення є обставиною, що входить до предмету дослідження та має значення для правильного вирішення спору у справі № 916/1315/18. У зв`язку з цим правильність застосування судами попередніх інстанцій зазначених норм матеріального права (статті 88 Закону України "Про нотаріат" та підпункту 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року) є предметом перегляду суду касаційної інстанції.
Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 у подібних правовідносинах за позовом ТОВ "Укркава" до ПАТ "Ощадбанк" про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, викладено правову позицію про те, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин, а якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено іншу позовну давність, виконавчий напис видається в межах цього строку.
При цьому Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису в контексті застосування положень статті 88 Закону України "Про нотаріат" безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою Цивільним кодексом України (далі - ЦК України); фактично законом визначено, що строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, а відтак різниця у правовій природі цих строків не має значення в цьому контексті.
Тобто Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові дійшла висновку про те, що встановлення для юридичної особи - кредитора в порівнянні з фізичною особою - кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса щодо вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб - боржників є дискримінацією юридичної особи - кредитора за ознакою її статусу.
Враховуючи правила тлумачення норм права, Касаційний господарський суд вважає, що положення, закріплені у статті 88 Закону України "Про нотаріат" та підпункту 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, є чіткими, зрозумілими та однозначними, законодавець визначив строки для вчинення виконавчого напису нотаріусом, які є відмінними залежно від суб`єктного складу учасників правовідносин, та зокрема у відносинах між юридичними особами такий строк складає не більше одного року.
Саме таке тлумачення цих норм права підтверджується і висновком Конституційного Суду України, викладеним у Рішенні від 1 липня 2020 року у справі № 7-р(I)/2020 (далі - Рішення № 7-р(I)/2020) за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Укркава" щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 88 Закону України "Про нотаріат", у якому Конституційний Суд України визнав положення частини першої статті 88 Закону України "Про нотаріат" такими, що відповідають Конституції України (є конституційними).
Як зазначив Конституційний Суд України у цьому рішенні, положення статті 88 Закону України "Про нотаріат", відповідно до яких нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між юридичними особами - не більше одного року є чіткими, зрозумілими та однозначними, тобто таке нормативне регулювання виключає можливість довільного його трактування, тому застосування оспорюваних положень Закону особами (органами), діяльність яких ґрунтується на принципі верховенства права, жодним чином не призводить до протиправного позбавлення права власності.
Однак, на думку колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 88 Закону України "Про нотаріат" та підпункту 3.1. пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року, викладені у постанові від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, ґрунтуються на довільному та розширеному тлумаченні зазначених норм, що на практиці при вчиненні виконавчих написів буде зумовлювати різне застосування зазначених норм учасниками цих правовідносин, нотаріусами, що у свою чергу буде призводити до подання до суду додаткових (надмірних) позовів у цих правовідносинах, що призведе до додаткового необґрунтованого навантаження на судову систему, якого можна уникнути, якщо не піддавати ці норми розширеному тлумаченню.
Отже з огляду на наявність постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 та Рішення № 7-р(І)2020 на сьогоднішній день фактично існує дві протилежні та взаємовиключні правові позиції щодо офіційного тлумачення та застосування положень частини першої статті 88 Закону України "Про нотаріат" стосовно строку вчинення виконавчого напису нотаріусом у відносинах між юридичними особами.
Наявність таких протилежних та взаємовиключних правових висновків судових органів, рішення яких відповідно до вимог закону в рівній мірі є обов`язковими для врахування, створює неоднозначність у тлумаченні та застосуванні норми матеріального права: частини першої статті 88 Закону України "Про нотаріат", і така неоднозначність має бути усунена.
Крім того, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що, як вбачається, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17 також дійшла висновку про те, що строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису, передбачений статтею 88 Закону України "Про нотаріат", безпосередньо пов`язаний з позовною давністю, встановленою ЦК України, та є таким самим, що й позовна давність для звернення до суду, різниця у правовій природі цих строків не має значення.
Тож фактично Велика Палата Верховного Суду ототожнила строк для звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису зі строком позовної давності.Однак, незважаючи на те, що правова природа строку для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису та строку позовної давності є схожою, однак передбачений статтею 88 Закону України "Про нотаріат" строк давності вчинення виконавчого напису не можна ототожнювати з позовною давністю, оскільки відповідна дія (вчинення виконавчого напису нотаріуса) виступає як окремий (позасудовий) спосіб захисту цивільних прав, до якого не може бути застосований інститут судового захисту порушених прав та інтересів.
Враховуючи наведене вище та виходячи з висновків Конституційного Суду України, викладених у Рішенні № 7-р(І)2020, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в раніше ухваленій постанові від 2 липня 2019 року у справі № 916/3006/17, зокрема, стосовно строку звернення до нотаріуса за вчиненням виконавчого напису.
Частина четверта статті 302 ГПК України передбачає, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Велика Палата Верховного Суду може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від її висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.
Отже, зміст вищевказаної частини четвертої статті 302 ГПК України вказує на те, що має існувати необхідність відступу, така необхідність виникає з певних визначених об`єктивних причин і такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані, також відступ від правової позиції повинен мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини.
Слід вказати також, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.
У рішенні від 27 вересня 1990 року в справі "Коссі проти Сполученого Королівства" (Cossey v. the United Kingdom, заява № 10843/84, пункт 35) ЄСПЛ зазначив, що, хоча він формально не зв`язаний своїми попередніми рішеннями, відступ від них може бути, наприклад, виправданий з метою забезпечення того, що тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) відображає соціальні зміни та відповідає умовам сьогодення. У рішенні від 18 січня 2001 року у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom, заява № 27238/95, пункт 70) ЄСПЛ також наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Оскільки Конвенція є передусім та в основному системою захисту прав людини, ЄСПЛ має стежити за змінами умов у державі-відповідачі та в інших договірних державах і реагувати, зокрема, на будь-який консенсус між ними як на досягнуті стандарти, до яких слід прагнути.