Постанова
Іменем України
13 січня 2021 року
м. Київ
справа №462/6206/17
провадження №61-8308св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - ОСОБА_3,
третя особа - ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевич А. В.,
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, з позовом, у якому просила визнати відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_1 .
Позовна заява мотивована тим, що позивач проживає та зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований у вказаній квартирі, проте у ній не проживає з 1997 року. Не проживаючи у спірній квартирі більше двадцяти років, відповідач добровільно знятися з реєстраційного обліку за даною адресою відмовляється та не приймає участі в оплаті за житло та за житлово-комунальні послуги. Речі відповідача у квартирі відсутні. Позивач не чинила перешкод у користуванні житлом відповідачу, не змінювала замків на вхідних дверях квартири. В той же час, його реєстрація у спірній квартирі чинить їй перешкоди в оформленні нею субсидії на житлово-комунальні послуги, покладає на неї надмірний тягар по утриманню квартири.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 19 червня 2019 року у складі судді Румілова Н. М. позов задоволено.
Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування жилою площею квартири АДРЕСА_1 .
Додатковим рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 18 вересня 2019 року у складі судді Румілова Н. М. стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 650 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірній квартирі
ОСОБА_5 не проживає з 1997 року, та з цього часу не вживав жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спірного житла.
Суд першої інстанції, з урахуванням вимог статті 71 ЖК УРСР, виходив з того, що епізодичні відвідування квартири особою, яка в ній тривалий час не проживає, без наміру використовувати це житло для задоволення житлових потреб, а лише з метою збереження реєстрації, не можуть розглядатися як обставини, що переривають передбачений чинним законодавством шестимісячний термін.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 13 лютого 2020 року апеляційну скаргу представника третьої особи ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановивши, що відповідач не проживає у квартирі за місцем реєстраційного обліку з 1997 року, суд першої інстанції не з`ясував причин його відсутності, не врахував, що підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може бути лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
При цьому, судом першої інстанції не враховано, що третя особа - ОСОБА_3, яка є матір`ю сторін, зареєстрована і проживає у спірному житлі, позов не визнала, посилалась на поважність причин непроживання відповідача у спірній квартирі, зокрема через неприязні стосунки з позивачем. Не заперечувала проти його проживання у квартирі.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що наявними у матеріалах справи доказами, зокрема і наданими позивачем актами підтверджується лише факт відсутності і непроживання відповідача понад встановлені строки, проте ці докази не містять зазначення причини відсутності відповідача понад встановлені строки, і записані зі слів сусідів, а відтак не є беззаперечним підтвердженням обґрунтованості позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, не погодилась з висновками суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту цим судом постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваного судового рішення неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, й застосував висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користуватися жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин, і, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.
Заявник вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 24 жовтня 2018 року у справі №490/12384/16-ц, щодо застосування у частині покладення на позивача обов`язку доведення неповажності причин відсутності відповідача у жилому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, оскільки покладення на позивача такого надмірного тягаря доказування є порушенням його права на справедливий суд. Відповідач звільняється від обов`язку доказування поважності причин його відсутності у жилому приміщенні понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки, що прямо суперечить основоположним принципам рівності та змагальності сторін.
У судовій практиці, що передувала зазначеному висновку Верховного Суду, зокрема у рішенні Верховного суду України від 02 лютого 2011 року по справі №6-50774св10 обов`язок доведення поважності причин відсутності у спірному житлі понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки покладено на відповідача.
У цій справі судами було встановлено, що відповідач не проживає у квартирі за місцем реєстрації з 1997 року у зв`язку із тим, що проживав увесь цей час із своєю сім`єю за іншою адресою (вказані обставини були визнані відповідачем у судовому засіданні). Тому висновки суду апеляційної інстанції не відповідають стандарту доказування - поза розумним сумнівом, оскільки сплив понад двадцяти років непроживання відповідача у спірному жилому приміщенні, явно стверджує відсутність його інтересу у цьому житлі.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_2 та представник ОСОБА_3 заперечують проти доводів позивача та просить залишити прийняту у справі постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.
Фактичні обставини, встановлені судами
Власником квартири АДРЕСА_1, квартира є неприватизованою.
Вказана квартира надавалась ОСОБА_6, який є батьком сторін та помер у 2016 році, на сім`ю з 5-ти осіб. Брат сторін у справі ОСОБА_5 помер у 2015 році.
Згідно із довідкою ЛКП "Сяйво" від 21 грудня 2017 року у квартирі зареєстровані: мешканець ОСОБА_3, ОСОБА_2 (син), ОСОБА_1 (дочка), ОСОБА_4 (онука).
Квартира складається з 4-ох кімнат, житловою площею 45,52 кв. м, загальною площею 77, 80 кв. м.
ОСОБА_1 зареєстрована за місцем проживання у спірній квартирі з 30 червня 1994 року, ОСОБА_2 з 17 січня 1992 року.
Згідно з актами обстеження від 26 березня 2015 року, 25 травня 2015 року, 23 липня 2015 року, 14 грудня 2015 року, 25 липня 2016 року, 22 листопада 2017 року, складеними ЛКП "Сяйво", ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживає, комунальні послуги не сплачує.
Вказані акти про непроживання відповідача у спірному житлі складались з метою отримання субсидії позивачем, на що вказував відповідач та не заперечувалось ОСОБА_1 і третьою особою ОСОБА_3 .
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК УРСРвстановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Стаття 71 ЖК УРСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.