ПОСТАНОВА
Іменем України
23 грудня 2020 року
Київ
справа №807/1525/16
адміністративне провадження №К/9901/24416/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді: Губської О.А.,
суддів: Білак М.В., Жука А.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 807/1525/16
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення заробітної плати та інших виплат, не виплачених при звільненні та їх компенсації у зв`язку з порушенням строків виплати, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Національного банку України на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 05 березня 2020 року (колегія суддів: головуючий суддя Гебеш С.А., судді Ващилін Р.О., Микуляк П.П.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року (колегія суддів: головуючий суддя Макакрик В.Я., судді Бруновська Н.В., Улицький В.З.),
ВСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. Позивач звернулася до суду з позовом до Національного банку України, в якому з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог просила:
1.1. стягнути з відповідача належну їй заробітну плату та інші виплати, невиплачені при звільненні, та їх компенсацію у зв`язку з порушенням строків виплати в розмірі 71422,94 грн, у тому числі 2950 грн разової премії за виконання особового завдання; 31058,28 грн (за період з 01 грудня 2014 року по 26 лютого 2015 року) середнього заробітку за час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника не з його вини, а також перебування позивача в передбаченій чинним законодавством процедурі скорочення чисельності працівників; 7569,74 грн доплати суми вихідної допомоги при звільненні; 29844,92 грн компенсації за втрату частки заробітної плати та інших виплат у зв`язку з затримкою термінів їх виплати.
2. Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення належної їй заробітної плати та інших виплат, не виплачених при звільненні, та їх компенсації в зв`язку з порушенням строків виплати відмовлено.
3. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2018 року постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 листопада 2017 року залишено без змін.
4. Постановою Верховного Суду від 13 листопада 2019 року вказані судові рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
5. Підставою направлення справи на новий розгляд Верховний Суд вказав не встановлення судами попередніх інстанцій обставин щодо того чи попереджено позивача про істотні зміни в організації виробництва і праці, чи ознайомлено її з текстом постанови Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності" та гарантіями, наданими нею для працівників, які б звільнялися у цей період. Крім того, суди не з?ясували на якій правовій підставі позивача не залучали до роботи.
5.1. Після направлення справи на новий розгляд позивач 11 грудня 2019 року подала заяву про уточнення позовних вимог, за змістом якої просила стягнути на її користь 84308,11 грн, у тому числі: 2950,00 грн разової премії за виконання особового завдання; 31058,28 грн (за період з 01грудня 2014 року по 26 лютого 2015 року включно) середнього заробітку за час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника не з його вини, а також перебування позивача в передбаченій чинним законодавством процедурі скорочення чисельності працівників; 7569,74 грн доплати суми вихідної допомоги при звільненні; 42730,09 грн компенсації за втрату частки заробітної плати та інших виплат у зв`язку з затримкою строків їх виплати; а також зобов`язати відповідача виплатити їй відшкодування у розмірі середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати з 27 лютого 2015 року по день фактичного розрахунку, але не менше 607139,28 грн.
5.2. Позов обґрунтовано тим, що, на думку позивача, відповідачем порушено норми чинного законодавства щодо оплати праці та примусового стягнення заробітної плати та інших виплат, які не були виплачені їй при звільненні, а також сум компенсацій за несвоєчасну виплату таких сум. Наказом Національного банку України від 26 лютого 2015 року № 1213-к її звільнено з посади заступника начальника відділу готівкового обігу і касових операцій Управління Національного банку України в Луганській області (далі - Управління) у зв`язку із скороченням штату та чисельності працівників. З моменту початку процедури звільнення позивачу з 01 грудня 2014 року по день звільнення їй не нараховувалася заробітна плата, тобто в односторонньому порядку прийнято рішення про зміну діючих умов оплати праці в бік її суттєвого погіршення. Крім того, позивач вважає, що їй безпідставно не виплачено разову премію за виконання особового завдання і не в повному обсязі здійснено виплату вихідної допомоги.
5.3. Разом з тим, посилається на статтю 117 Кодексу законів про працю щодо обов`язку роботодавця про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
ІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
6. Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 05 березня 2020 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року, позовні вимоги задоволено частково.
6.1. Стягнуто з Національного Банку України на користь ОСОБА_1 :
заробітну плату за період з 01 грудня 2014 року по 26 лютого 2015 року у сумі 31 058,28 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів;
невиплачену суму вихідної допомоги при звільненні у розмірі 7569,74 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів;
компенсацію за втрату частки заробітної плати та інших виплат у зв`язку із затримкою термінів їх виплати у сумі 31807,18 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів.
Зобов`язано Національний Банк України нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати у розмірі 630683,46 грн із утриманням податків та інших обов`язкових платежів.
6.2. В решті позовних вимог відмовлено.
6.3. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачу безпідставно протягом спірного періоду не виплачувалась заробітна плата, а тому вона підлягає стягненню на її користь судом. У зв?язку з цим підлягає перерахунку сума сплаченої позивачу вихідної допомоги при звільненні, а також на користь останньої належить стягнути недоплачену її частину. Крім цього, суди визнали наявними підстави застосувати до спірних правовідносин положення Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв?язку з порушенням строків їх виплати" та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових коштів у зв?язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, та дійшли висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача компенсації за несвоєчасно виплачену заробітну плату. Також, з посиланням на статтю 117 КЗпП України, суди визнали наявними підстави для задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача на її користь середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати при звільненні.
ІІІ. Касаційне оскарження
7. Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
7.1. Також відповідач просить залишити без розгляду позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення на її користь середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, яку, на його думку, позивач протиправно заявила під час нового розгляду справи.
7.2. В обґрунтування касаційної скарги вказує про те, що суди першої та апеляційної інстанції неправильно надали оцінку тій обставині, що постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності" призупинено з 01 грудня 2014 року виконання відповідними Управліннями частини їхніх функцій, у тому числі, у сфері організації готівково-грошового обігу, скорочено чисельність працівників та вирішено не здійснювати оплату праці працівникам Управління, які не залучаються до роботи. Таким чином, Національний банк України мав право самостійно визначати період часу, який характеризується як простій, з відповідною оплатою. Оскільки у зв`язку з проведенням АТО на території Луганської області склалися об`єктивні обставини, які не залежали від волі відповідача, у нього були відсутні можливості для виконання своїх функцій Управлінням, що знаходилось на цій території після закінчення простою з 01 грудня 2014 року. Водночас, тим працівникам, які не були залучені у відрядження до м. Києва для виконання частини функцій, не виконували своїх посадових обов`язків за трудовим договором із дотриманням внутрішнього трудового розпорядку, в тому числі і позивачу, оплата праці не здійснювалася. Оскільки позивач в цей період не працювала, про що вона зазначає у своїй позовній заяві, відповідач вважає, що законні очікування на отримання заробітної плати не мають достатнього правового підґрунтя.
7.3. Підставою звернення з касаційною скаргою відповідачем зазначено пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
7.4. Пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
7.5. В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження відповідач посилається на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року, згідно з яким незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Вказує, що апеляційний суд, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, посилався на постанову Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі №826/8314/15, однак не взяв до уваги останню правову позицію, викладену у постанові Суду від 14 травня 2020 року у справі № 812/1536/15. Вважає, що в указаному судовому рішенні Верховний Суд висловив правову позицію, яка є застосовною до спірних правовідносин, щодо механізму правового регулювання нарахування та виплати винагороди за роботу та гарантовані державою виплати, зокрема щодо оплати праці за час простою, в умовах проведення на території м. Красний Луч Луганської області антитерористичної операції. За цією правовою позицією зазначені виплати можуть бути здійснені в окремих випадках з урахуванням передбачених чинним законодавством умов. Також Верховний Суд вказав, що в умовах відсутності безпосереднього роботодавця, який залишився на непідконтрольній українській владі території, а також можливості підтвердження ним фактів про роботу або простій та здійснення своїх функціональних обов`язків працівником у працедавця відсутні правові підстави для нарахування та виплати заробітної плати та компенсації за несвоєчасний розрахунок.
7.6. Відповідач вважає правовідносини у вказаній справі та справі, що розглядається, тотожними.
7.7. Крім цього, відповідач звертає увагу на зміст Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", статтею 5 якого відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.
7.8. Зауважує, що чинне законодавство України не визнає простоєм припинення роботи підприємств України на тимчасово окупованій території з часу початку окупації і до цього часу, а також не встановлює обов`язок роботодавців щодо здійснення оплати такого простою. За відсутності простою вважає відсутніми підстави для його оплати.
7.9. Наводить зміст листа Міністерства соціальної політики України від 11 серпня 2014 року № 8946/0/14-14/13, за яким неможливість повернення працівника на підприємство, яке знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції, не є простоєм.
7.10. На думку відповідача, помилковим є висновок суду апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні про те, що простій є істотною зміною умов праці.
7.11. Крім цього, відповідач вказує на безпідставне не врахування судами попередніх інстанцій висловлений Великою палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц висновок щодо застосування судом принципу пропорційності під час стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, а також наявність у суду права зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
7.12. Також відповідач вказує на порушення судами норм процесуального права, яке виразилось у безпідставному прийнятті до розгляду вимоги позову, яка полягала у зміні позивачем предмета і підстав позову після направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, що суперечить правилам статті 47 КАС України.
8. Позивач подала відзив на касаційну скаргу відповідача, за змістом якого висловила незгоду з викладеними відповідачем у скарзі доводами та повідомила свою думку про правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення її позову частково, просила розглянути питання про закриття касаційного провадження в цій справі та повернути касаційну скаргу відповідачу, оскаржувані судові рішення просила залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
9. Відповідач подав додаткові пояснення, у яких зазначив про те, що доводи позивача, висловлені у її відзиві на касаційну скаргу, не ґрунтуються на нормах законодавства України.
IV. Встановлені судами фактичні обставини справи
10. ОСОБА_1 до 26 лютого 2015 року працювала на посаді заступника начальника відділу готівкового обігу і касових операцій Управління Національного банку України в Луганській області.
11. Відповідно до наказу від 26 червня 2014 року № 105-од/ДСК (з урахуванням змін, унесених наказом від 07 серпня 2014 року № 132-од-дск) з метою безперебійної роботи Управління Національного банку України в Луганській області на базі Головного управління Національного банку України по м. Києву і Київській області, з 01 липня 2014 року у відрядженні у місті Києві залучено мінімальну кількість працівників Управління для виконання функцій Управління, при цьому, працівникам Управління, які не були залучені у відрядження до м. Києва, у тому числі позивачу, здійснювалась оплата відповідно до статті 113 Кодексу законів про працю України.
12. Згідно із постановою Правління Національного банку України від 20 листопада 2014 року № 736 "Про окремі питання оплати праці працівників управлінь Національного банку України в Донецькій і Луганській областях та внесення змін до їх граничної чисельності", у зв`язку з нестабільною ситуацією, що склалася в м. Луганську і спричинила через загрозу життю та здоров`ю працівників неможливість виконувати Управлінням Національного банку України в Луганській області своїх функцій, призупинено з 01 грудня 2014 року виконання Управліннями Національного банку України в Донецькій та Луганській області частини своїх функцій та прийнято рішення про скорочення чисельності працівників Управління Національного банку України в Луганській області на 242 одиниці та затверджено граничну чисельність у кількості 11 одиниць.
13. На виконання цієї постанови виконуючим обов`язки начальника Управління Національного банку України в Луганській області видано наказ від 26 листопада 2014 року № 234-к "Про скорочення чисельності працівників Управління Національного банку України в Луганській області", яким скорочено чисельність працівників Управління Національного банку України в Луганській області на 242 одиниці.
14. Пунктом 2 зазначеного наказу визначено обов`язок ознайомити працівників Управління з наказом про скорочення та попередити про наступне вивільнення до 26 грудня 2014 року за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв`язку із скороченням чисельності працівників (будь-яким можливим засобом зв`язку, зокрема, письмово під розписку особисто, поштовим, телефонним, факсимільним, електронною поштою).
15. Наказом Національного Банку України від 26 лютого 2015 року № 1213-к ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника відділу готівкового обігу і касових операцій Управління Національного банку України в Луганській області у зв`язку із скороченням штату та чисельності працівників і встановлено виплатити їй компенсацію за 21 календарний день невикористаної щорічної відпустки та вихідну допомогу в розмірі середнього заробітку згідно з вимогами статті 44 КЗпП України.
16. Виплата заробітної плати в період з 01 грудня 2014 року по 26 лютого 2015 року позивачу не здійснювалася.
17. Вважаючи, що з нею не проведено повний розрахунок при звільненні, позивач звернулася до суду з цим позовом.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
18. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
19. Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
20. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
21. За приписами статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
22. Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
23. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
24. Частиною четвертою статті 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.
25. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
26. Частиною другою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
27. Відповідно до частини першої та другої статті 49-2 цього ж Кодексу про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
28. Згідно із частиною третьою статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
29. Частиною першою статті 42 КЗпП України встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
30. Відповідно до статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
31. Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
32. Відповідно до частин першої та третьої статті 113 КЗпП України час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). За час простою, коли виникла виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров`я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища не з його вини, за ним зберігається середній заробіток.
33. Статтею 44 КЗпП України встановлено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.
34. Відповідності до статті 1 Закону України "Про оплату праці" заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
35. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).
36. Нормами абзацу 3 пункту 2 Порядку визначено, що середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
37. Пунктом 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно пункту 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.
38. За змістом абзацу 2 пункту 8 Порядку після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.
39. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи організації, встановленим з отриманням вимог законодавства (абзац 3 пункт 8 Порядку).
40. Статтями 1-3 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" встановлено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
41. Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
42. Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).
43. Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159 (далі - Порядок № 159).
44. Згідно з пунктом 2 Порядку № 159 встановлено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
VI. Позиція Верховного Суду
45. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
46. Згідно з приписами частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
47. Касаційний перегляд у цій справі здійснюється з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
48. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
49. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.