Постанова
Іменем України
18 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 352/1201/17
провадження № 61-4178св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року у складі судді Хоминець М. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року у складі колегії суддів: Мелінишин Г. П., Пнівчук О. В., Ясеновенко Л. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2017 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом, який уточнили у процесі розгляду справи, до ОСОБА_3 про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом та заповітом, визнання права власності на частину домоволодіння, посилаючись на те, що згідно із свідоцтвом про право власності від 05 червня 1989 року житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 був віднесений до суспільної групи господарств - колгоспний двір, головою якого був ОСОБА_4 . Станом на 15 квітня 1991 року членами колгоспного двору, крім голови, також були ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_1 (невістка), ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (внуки), у зв`язку з чим вказане домоволодіння належало їм на праві спільної сумісної власності в рівних частках - по 1/5 кожному. ІНФОРМАЦІЯ_1 голова колгоспного двору помер. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на 1/5 частину житлового будинку, яку в установленому законом порядку прийняла його дружина. ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла. За життя вона склала заповіт, за яким заповіла все своє майно ОСОБА_3 . Отже, з урахуванням своєї частки (1/5) та часток, які належали спадкодавцю ОСОБА_5 (2/5), відповідач міг набути у власність лише 3/5 частини домоволодіння. Однак навесні 2017 року ОСОБА_3 повідомив, що він як єдиний власник спірного будинку вправі виселити їх з цього житла. Почувши вказану інформацію, вони вирішили звернутися за правовою допомогою. З довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06 червня 2017 року, отриманої на запит адвоката, їм стало відомо, що в порядку спадкування за законом за ОСОБА_5 було оформлено право власності на все домоволодіння, у зв`язку з чим відповідач як спадкоємець за заповітом отримав свідоцтво на право на спадщину, яка складалася із спірного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами в цілому. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:
- визнати незаконним і скасувати свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_5 , на домоволодіння АДРЕСА_1 ;
- визнати незаконним і скасувати свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М. на ім`я ОСОБА_3, на домоволодіння АДРЕСА_1 ;
- визнати за ними право власності по 1/5 частині вказаного домоволодіння.
Відповідач ОСОБА_3 позов не визнав і пояснив, що він успадкував спірне майно відповідно до вимог закону. Позивачам було відомо про те, що ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право на спадщину, яка складалася з домоволодіння в цілому, а тому вони пропустили позовну давність.
Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року позов задоволено частково. Визнано недійсним у частині 2/5 домоволодіння АДРЕСА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, видане державним нотаріусом Тисменицької районної державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_5 . Визнано недійсним у частині 2/5 домоволодіння АДРЕСА_1 свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, видане приватним нотаріусом Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М. на ім`я ОСОБА_3 . Визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності по 1/5 частині домоволодіння АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід державного бюджету судовий збір у розмірі 1 409,60 грн.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спірне домоволодіння відносилося до суспільної групи господарств - колгоспний двір; станом на день набрання чинності Законом України "Про власність" (15 квітня 1991 року) в ньому були зареєстровані та проживали п`ятеро осіб, в тому числі позивачі. Оскільки майно колгоспного двору на праві сумісної власності належить його членам у рівних частках, то свідоцтво про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року, видане на ім`я ОСОБА_5, та свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, видане на ім`я ОСОБА_3 , в частині 2/5 житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 підлягають визнанню недійсними. При цьому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не пропустили позовну давність, оскільки про порушення свого права вони дізналися лише у 2017 році, коли відповідач почав оформляти спадщину після смерті ОСОБА_5 . Позивачі не спадкували майно колишнього голови колгоспного двору ОСОБА_4, тому їм не було і не могло бути достовірно відомо про зміст отриманого ОСОБА_5 свідоцтва про право на спадщину.
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Тисменицького районного суду від 17 вересня 2018 року в частині стягнення судового збору скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 по 336,20 грн сплаченого судового збору за подання позову. Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 1 952,40 грн недоплаченого судового збору за подання позову. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в дохід держави по 336,20 грн недоплаченого судового збору за подання позову. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Разом з тим суд першої інстанції неправильно здійснив розподіл судових витрат.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У лютому 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 вересня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити в повному обсязі.
Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що сам по собі факт проживання позивачів разом з ОСОБА_4 на час відкриття спадщини в одному житловому будинку є недостатнім для визнання їх такими, що прийняли спадщину, оскільки чинне на той час законодавство вимагало від спадкоємців фактичного вступу в управління або володіння спадковим майном. Суди попередніх інстанцій безпідставно не застосували позовну давність до вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 грудня 2004 року. Позивачі мали об`єктивну можливість знати про обставини порушення їх спадкових прав.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 18 березня 2019 року клопотання ОСОБА_3 про звільнення від сплати судового збору задоволено частково, відстрочено заявнику сплату судового збору в сумі 4 099,20 грн до ухвалення судового рішення за наслідками перегляду справи в касаційному порядку, відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тисменицького районного суду Івано-Франківської області.
15 квітня 2019 року справа № 352/1201/17 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що згідно із свідоцтвом про право власності, виданим 05 червня 1989 року виконавчим комітетом Ганнусівської сільської Ради народних депутатів, житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 належав членам колгоспного двору, головою якого був ОСОБА_4 .
Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами права, що регулювали власність цього двору.
Відповідно до частини першої статті 120 Цивільного кодексуУкраїнської РСР в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (далі - ЦК Української РСР), майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.
Згідно з частиною другою статті 123 ЦК Української РСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було набуте до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, які до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.
Довідкою виконавчого комітету Ганнусівської сільської ради Тисменицького району від 30 травня 2017 року № 614 та погосподарськими книгами за 1986-1995 роки підтверджується, що у вищевказаному домоволодінні, яке відносилося до колгоспного двору, були зареєстровані та проживали, в тому числі станом на 15 квітня 1991 року, п`ятеро осіб, а саме: ОСОБА_4, 1933 року народження, голова двору; ОСОБА_5, 1927 року народження, дружина; ОСОБА_1, 1955 року народження, невістка; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, внук; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, внук.
Правила статті 563 ЦК Української РСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 01 липня 1990 року. У разі смерті члена колгоспного двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.
Пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що правила книги шостої ЦК України про спадкове право застосовуються до спадщини, яка відкрилась після 01 січня 2004 року.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 1 постанови від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування", відносини спадкування регулюються правилами ЦК України, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК Української РСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК України і строк на її прийняття не закінчився до 01 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.
Отже, норми пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, згідно з якими цей ЦК України застосовується також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом, слід розуміти так, що правила книги шостої ЦК України може бути застосовано лише до спадщини, яка відкрилася після 01 липня 2003 року і не була прийнята ніким зі спадкоємців.
Відповідно до частин першої, другої статті 524 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Згідно з частиною першою статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша, друга статті 548 ЦК Української РСР).
Відповідно до частин першої, другої статті 549 ЦК Української РСРвизнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Згідно з частиною другою статті 553 ЦК Української РСР вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу).
Судами також встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4, після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме 1/5 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .
Єдиним спадкоємцем першої черги майна померлого ОСОБА_4, яка прийняла спадщину в установленому законом порядку (за пунктом 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР), була його дружина - ОСОБА_5
08 грудня 2004 року державний нотаріус Тисменицької районної державної нотаріальної контори видав ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на спірне домоволодіння в цілому.
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.