ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 листопада 2020 року
м. Київ
Справа № 910/21071/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги заступника прокурора міста Києва
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 (Кропивна Л. В. - головуючий, судді Поляк О.І., Пономаренко Є.Ю.) у справі
за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради
до 1) Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватбудсервіс",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача -2 - Товариство з обмеженою відповідальністю "Астрая",
про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна.
(У судовому засіданні взяли участь: представник позивача Баранов М.С., представник Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватбудсервіс" - Глібко В.І., представник прокуратури - Збарих С.М.)
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. У листопаді 2017 року заступник прокурора м. Києва (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Київська міськрада) з позовом до Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент КМДА) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Приватбудсервіс" (далі - ТОВ "Приватбудсервіс") про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 71 цілісного майнового комплексу (далі - ЦМК) державного комунального підприємства побутового обслуговування ремонтно-відстійного пункту № 1 (далі - ЦМК ДКП ПО РВП-1) за адресою: вул. Набережно-Печерська дорога, 8, м. Київ-14, укладеного 26.10.2001 між представництвом Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) у Харківському районі м. Києва та товариством з обмеженою відповідальністю "Ласпі" (далі - ТОВ "Ласпі"); витребування від ТОВ "Приватбудсервіс" у комунальну власність в особі Київської міськради цілісного майнового комплексу, який складається з будівлі літ. Е, площею 25,30 кв.м., літ. Д, площею 27,10 кв.м., літ. Г, площею 177,10 кв.м. на Набережно-Печерській дорозі, 8 у м. Києві.
Позов мотивований тим, що постановою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2014 у справі № К/9991/41701/12 скасовано наказ ФДМУ у Харківському районі м. Києва № 26-1/01 від 26.10.2001 "Про затвердження остаточного переможця комерційного конкурсу з продажу ЦМК ДКП ПО РВП-1" і на підставі якого 26.10.2001 з переможцем укладено договір купівлі-продажу ЦМК № 71.
Посилаючись на ту обставину, що у судовому порядку скасовано документ про визначення переможця приватизаційного конкурсу, прокурор дійшов висновку, що ЦМК вибув з комунальної власності незаконно - поза волею власника, а тому укладений договір купівлі-продажу № 71 з переможцем є недійсним, і в Київської міськради виникло право витребувати майно в порядку статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
2. Фактичні обставини справи, встановлені судами
2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, рішенням Харківської районної в м. Києві ради від 26.06.2001 № 2 ЦМК ДКП ПО РВП-1 державного комунального підприємства побутового обслуговування ремонтно-відстійного пункту № 1 включено до переліку об`єктів, які підлягають приватизації, а наказом представництва ФДМУ у Харківському районі м. Києва № 10/01 від 27.06.2001 затверджено спосіб його приватизації шляхом продажу на комерційному конкурсі.
Умови комерційного конкурсу з приватизації ЦМК ДКП ПО РВП-1 були визначені 14.09.2001 на засіданні конкурсної комісії (протокол № 1) та затверджені представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва.
Інформація про продаж об`єкта на комерційному конкурсі опублікована 18.09.2001 в "Інвестиційній газеті" № 38.
Наказом начальника Регіонального відділення ФДМУ по м. Києву № 531 від 11.10.2001 представництво ФДМУ у Харківському районі м. Києва було зобов`язане у строк не пізніше 15.10.2001 призупинити всі дії з приватизації ЦМК ДКП ПО РВП-1 у зв`язку зі змінами меж адміністративних районів м. Києва.
Утім 18.10.2001 представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва проведено засідання конкурсної комісії з продажу ЦМК (протокол № 2), на якому прийнято рішення щодо продовження проведення конкурсу та направлення звернення до прокуратури району про перевірку законності наказу про призупинення приватизації вказаного об`єкта.
Наказом представництва ФДМУ у Харківському районі № 26-1/01 від 26.10.2001 затверджено протокол № 4 засідання конкурсної комісії від 25.10.2001, визначено остаточного переможця конкурсу з продажу ЦМК - ТОВ "Ласпі" та затверджено ціну продажу 310 000,00 грн.
На підставі прийнятих рішень 26.10.2001 між представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва (продавець) та ТОВ "Ласпі" (покупець) укладено договір купівлі-продажу ЦМК, що знаходиться за адресою:, вул. Набережно-Печерська дорога, 8,
Київ-14 зареєстрований представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва за № 71, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кириленко Л. В. та зареєстрований Харківською районною державною адміністрацією м. Києва 26.10.2001 за реєстраційним № 0122-194 (далі - договір).
У подальшому ТОВ "Ласпі" (продавець) відчужило указаний ЦМК у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Астрая" (далі - ТОВ "Астрая") (покупець) на підставі договору купівлі-продажу від 08.02.2007, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чорноногом В.П. (далі - нотаріус Чорноног В. П.) за реєстровими №№ 354, 355 (встановлено у рішенні Господарського суду міста Києва від 19.09.2017 у справі № 910/3175/17, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.02.2018).
У свою чергу на підставі договору купівлі-продажу від 12.04.2007, посвідченого нотаріусом Чорноногом В.П. за реєстровим № 1257, ТОВ "Астрая" відчужило ЦМК на користь ТОВ "Приватбудсервіс" (покупець), а останнє прийняло за актом прийому-передачі № 1 у власність ЦМК, розташований за адресою: вул. Набережно-Печерська дорога, 8, м. Київ-14.
03.09.2010 між ТОВ "Астрая" та ТОВ "Приватбудсервіс" укладено договір про внесення змін до договору купівлі-продажу ЦМК від 12.04.2007, посвідчений нотаріусом Чорноногом В.П. за реєстровим № 1850 та проведено його державну реєстрацію, відповідно до умов якого продавець зобов`язується передати у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти у власність: підприємство - ЦМК, розташований за адресою: м. Київ-14, вул. Набережно-Печерська дорога, 8, і сплатити ціну відповідно до умов, що визначені в цьому договорі. Відчуженню підлягає майно: автопідйомник - 1 од., бони причальні - 74 од., друкарська машинка - 1 од., пантон-бон - 1 од., будинок охоронця - 2 (дві) будівлі (літера Е, площею 25,3 кв.м., два поверхи, фундамент - бетон, стіни - цегляні, покрівля - шифер; літера Д, площею 27,1 кв.м., два поверхи, фундамент - бетон, стіни - цегляні, покрівля - шифер); будинок адміністрації - 1 (одна) будівля (літера Г, площею 177,1 кв.м., один поверх, фундамент - бетон, стіни - цегляні, покрівля - шифер), комп`ютер EC 1841 - 1 од., акумулятор - 1 од., огорожа території - 103 м., зварювальний апарат - 1 од., бензопилка "Алтай" - 1 од., котел - 1 од.
Згідно з даними інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно № 104637103 від 22.11.2017 ЦМК: будівлі літ. Е пл. 25,30 кв.м., літ. Д пл. 27,10 кв.м., літ. Г пл. 177,10 кв.м., що розташований за адресою: м. Київ, вул . Набережно-Печерська дорога, 8, зареєстровано за ТОВ "Приватбудсервіс", а отже власником ЦМК, переданого представництвом ФДМУ у Харківському районі м. Києва за договором купівлі-продажу № 71 від 26.10.2001 ТОВ "Ласпі", є відповідач-2 - ТОВ "Приватбудсервіс".
Під час розгляду справи також встановлено, що ТОВ "Ласпі" припинено у зв`язку з визнанням юридичної особи банкрутом на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 28.02.2011 у справі №44/170-б, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб-підприємців та громадських формувань від 09.07.2018. Представництво ФДМУ у Харківському районі м. Києва відповідно до наказу РВ ФДМУ по місту Києву від 14.08.2001 № 412 було ліквідовано та наказом РВ ФДМУ по місту Києву від 17.10.2001 № 540 визначено його правонаступником представництво ФДМУ у Дарницькому районі м. Києва. У подальшому, після введення в дію Закону № 280/97-ВР представництва ФДМУ, у тому числі представництво ФДМУ у Дарницькому районі м. Києва, було ліквідовано. Натомість при міських і районних радах та адміністраціях створювалися фонди, відділи комунального майна, яким і були передані функції з реформування комунального майна. Так, відповідно до Положення про Департамент комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міськради (КМДА), затвердженого розпорядженням № 2383 від 29.12.2012, відповідач-1 у даній справі є структурним підрозділом виконавчого органу Київської міськради (КМДА), який в частині приватизації об`єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва є правонаступником РВ ФДМУ по м. Києву.
3. Короткий зміст судових рішень у справі
3.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.06.2018 у справі № 910/21071/17, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.12.2018, позов задоволено в повному обсязі.
Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2019 зазначені рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав, що судами попередніх інстанції не досліджено і не надано правової оцінки цілому комплексу істотних для цієї справи обставин, та, зокрема, вказано на необхідності встановити орган, який виконував функції власника (розпорядника) спірного майна з моменту прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001 № 2 і до моменту укладення спірного договору.
Щодо висновків судів попередніх інстанцій про застосування правил про позовну давність, то Верховним Судом вказано, що судами не викладено в оскаржуваних судових рішеннях результатів дослідження та оцінки доводів добросовісного набувача про те, що прокурор та Київська міськрада знали про своє порушене право протягом 13 років, адже у 2003 році прокурор міста Києва вже звертався в інтересах держави в особі КМДА з позовом до ТОВ "Ласпі" про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.01.2001, а в квітні 2005 році в справу вступила Київська міськрада як третя особа на стороні позивача; тож прокуратура і Київська міськрада знали про своє порушене право понад 10 років тому, тоді як з позовом до добросовісного набувача прокурор звернувся лише у листопаді 2017 року.
Верховний Суд зазначив про необхідність встановлення обставин, коли та з яким результатом були розглянуті вищевказані вимоги прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.01.2001; чи пред`являла в межах вказаної справи Київська міськрада самостійні вимоги на предмет спору і якщо так, то коли та з яким результатом її вимоги були розглянуті, яким чином дані обставини впливають чи не впливають на обрахування строків позовної давності в даній справі. Також потрібно врахувати при розгляді спору правові позиції, викладені у постанові Верховного Суду України від 22.06.2017 у справі № 6-1047цс17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц щодо застосування позовної давності до вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України.
За результатами нового розгляду рішенням Господарського суду міста Києва від 23.10.2019 позов задоволено.
Суд першої інстанції встановив, що майно внаслідок порушення приписів законодавства про приватизацію за відплатним договором вибуло з комунальної власності незаконно, поза волею власника, а тому є підстави для визнання приватизаційного договору недійсним та для витребування майна від останнього добросовісного володільця на користь законного власника - Київської міськради. Тож доводи прокурора, викладені ним у позові, законні та обґрунтовані. Дійшовши висновку про порушення прав та інтересів позивача у даному спорі, суд першої інстанції розглянув заяву ТОВ "Приватбудсервіс" про застосування наслідків спливу позовної давності та погодився з відповідачем у тому, що прокурор та Київська міська рада дізнались про своє порушене право ще у 2003 році. Проте суд визнав поважними причини пропуску прокурором позовної давності, зауваживши, що підстави позову або обставини подання позову стали відомі прокурору тільки у листопаді 2014 року, коли Вищим адміністративним судом України була прийнята постанова у справі № К/9991/41701/12 якою скасовано наказ представництва ФДМУ у Харківському районі міста Києва №26-1/01 від 26.10.2001 "Про затвердження остаточного переможця комерційного конкурсу з продажу ЦМК ДКППО РВП-1".
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 рішення Господарського суду міста Києва від 23.10.2019 у справі № 910/21071/17 скасовано та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Постанова аргументована тим, що Харківська районна рада міста Києва як орган місцевого самоврядування не втрачала повноважень власника і не припиняла повноважень представницького органу місцевого самоврядування як на момент прийняття нею рішення про включення ЦМК до переліку об`єктів приватизації, так і на момент його відчуження - нотаріального посвідчення укладеного договору купівлі-продажу ЦМК. За таких обставин справи, у Київської міськради відсутнє суб`єктивне цивільне право, на захист якого прокурором подано позов, оскільки відсутнє саме речове право на річ, наявність якого є обов`язковим для задоволення позову за правилами статті 388 ЦК України та для визнання недійсним оспорюваного прокурором договору. Відсутність речового права Київської міськради на ЦМК позбавляє правового сенсу доводи сторін щодо застосування правил про позовну давність.
4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
4.1. Не погоджуючись із постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2020 у справі № 910/21071/17, заступник прокурора міста Києва звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Свої доводи скаржник обґрунтував неправильним застосуванням судом норм процесуального та матеріального права, зокрема, статті 1, 10, 16, 49, 60 Закону № 280/97-ВР, частини другої статті 7, статті 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", статей 172, 388 ЦК України, у правовідносинах щодо визначення уповноваженого власника майна у випадку зміни адміністративно-територіальних меж міста і ліквідації районних у місті Києві рад та з урахуванням виправлення недоліків, які підтримав представник прокуратури у судовому засіданні 06.10.2020, послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 49 Закону № 280/97-ВР, частини другої статті 7, 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у подібних правовідносинах та наголошував на необхідності сформувати єдину практику застосування зазначених норм права щодо неухильного виконання районною у місті Києві радою рішень уповноваженого органу місцевого самоврядування на території міста Києва Київської міськради про зміну адміністративно-територіального устрою та передачі майна.
Заявник вважає, що спірний об`єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади міста поза її волею, оскільки Харківська районна у місті Києві рада не здійснила інвентаризацію майна, яке належало до комунальної власності територіальної громади району відповідно до розпорядження Київського міського голови від 20.09.2001, та у подальшому не передала його у комунальну власність новоутворених районів міста Києва, чим завдано шкоди інтересам громади міста Києва.
У відзиві на касаційну скаргу та додаткових поясненнях ТОВ "Приватбудсервіс" вказує, що скаржник безпідставно подав позов в інтересах Київської міськради, оскільки Харківська районна у місті Києві рада у спірний період була власником майна, а документи, які б підтверджували протилежне, відсутні. Крім того, Товариство вважає доводи касаційної скарги помилковими і такими, що не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.
Регіональне відділення ФДМУ по м. Києву у своїх поясненнях підтримало доводи скаржника та просило скасувати оскаржувану постанову.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом попередньої інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке.
5.2. Питання права та підстав касаційного оскарження урегульовано статтею 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), частиною 2 якої встановлені виключні випадки касаційного оскарження судових рішень.
Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.
Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: від 23.10.1996 "Levages Prestations Services v. France"; від 19.12.1997 "Brualla Gomes de la Torre v. Spain").
У рішенні ЄСПЛ у справі від 15.02.2000 " Garcia Manibardo v. Spain" зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden").
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.
Аналогічну правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18.
Відповідно до пунктів 1-4 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1); якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2); якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
При цьому відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
5.3. Оскаржуючи постанову апеляційного господарського суду (із урахуванням уточнень переліку підстав для касаційного оскарження) з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник наголосив на відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування Закону № 280/97-ВР, частини другої статті 7, 11 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" у подібних правовідносинах. Прокурор вважає, що всупереч наведеним нормам та рішенням Київської міськради і Київського міського голови, ліквідаційна комісія Харківської районної ради міста Києва не вчинила дій щодо інвентаризації спірного майнового комплексу, яке перебувало у комунальній власності цієї ради, у зв`язку із чим у подальшому вказане майно не було включене Київською міськрадою до переліків майна, яке підлягає передачі територіальним громадам новоутворених районів (Дарницькій, Голосіївській або Печерській районній раді міста Києва). Наведене вище дає підстави, на думку скаржника, для висновку, що спірний об`єкт нерухомості вибув із володіння територіальної громади поза її волею та підлягає витребуванню від нинішнього власника на підставі статті 388 ЦК України на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міськради, яка на підставі рішення від 09.09.2010 № 7/4819 "Про питання організації управління районами в місті Києві" на даний час здійснює правомочності власника щодо комунального майна.
Крім того, на думку скаржника, розглядаючи цей спір, суд апеляційної інстанції не застосував положення статей 1, 10, 16, 60 Закону № 280/97-ВР, статті 172 ЦК України, які вказують на те, що власником комунального майна є не відповідна рада як орган місцевого самоврядування, а територіальна громада, а також не застосував норму матеріального права, яка підлягає застосуванню, зокрема статтю 388 ЦК України.
5.4. Як убачається із матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, предметом позовних вимог є визнання недійсним договору купівлі-продажу від 26.10.2001 та витребування ЦМК, розташованого за адресою: Набережно-Печерська дорога, 8, м. Київ від добросовісного набувача.
Справа вже розглядалася Верховним Судом, який, направляючи її на новий розгляд, наголосив на необхідності встановити орган, який виконував функції власника (розпорядника) спірного майна з моменту прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001 № 2 і до моменту укладення спірного договору.
Згідно з приписами частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником та володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.
Власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Й однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої цієї статті).
З урахуванням викладених вище норм матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2020 у справі № 522/7636/14.
5.5. Отже, у контексті спірних правовідносин, досліджуючи питання на яке звернув увагу Верховний Суд у постанові від 18.04.2019, суди попередніх інстанцій мали встановити особу, яка виконувала функції власника (розпорядника) спірного майна, у тому числі з моменту прийняття Харківською районною в м. Києві радою рішення від 26.06.2001№ 2 і до моменту укладення спірного договору.
Встановлення зазначених обставин є першочерговим при аналізі подальших дій, у тому числі наявності/відсутності згоди власника на продаж ЦМК.
Відповідно до статті 2 Закону № 280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Система місцевого самоврядування за статтею 5 Закону № 280/97-ВР включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення. У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її виконавчого комітету.
Відповідно до частини п`ятої статті 6 Закону № 280/97-ВР у містах з районним поділом територіальні громади районів у містах діють як суб`єкти права власності.
Згідно із частиною 1 статті 10 зазначеного Закону сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Згідно з частинами 4, 5 статті 16 Закону № 280/97-ВР рішення про наділення міських рад правами щодо управління майном і фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, приймається на місцевих референдумах відповідних районних у містах громад. У разі якщо територіальна громада району в місті внаслідок референдуму не прийме рішення про передачу права управління майном та фінансами відповідній міській раді, а територіальна громада міста або міська рада не прийняла рішення про створення органів місцевого самоврядування районів у місті, міська рада здійснює управління майном та фінансовими ресурсами, які є у власності територіальних громад районів у містах, та несе відповідальність перед громадою відповідного району у місті. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.