Постанова
Іменем України
02 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 333/4605/16
провадження № 61-8847св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Жданової В. С. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3 та ОСОБА_4,
треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року в складі колегії суддів: Гончар М. С., Кримської О. М., Подліянової Г. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина.
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, правонаступниками якої є ОСОБА_3 та ОСОБА_4, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, ОСОБА_3, в якому просила визнати недійсним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В.
Позовна заява мотивована тим, що 18 грудня 2004 року вона за договором дарування, який посвідчений приватним нотаріусом, подарувала належний їй житловий будинок по в АДРЕСА_1 своїй племінниці - ОСОБА_2, яка у подальшому за договором дарування від 15 листопада 2007 року подарувала його своєму синові - ОСОБА_3 .
Вказувала, що укладаючи 18 грудня 2004 року вказаний договір, вона помилилася відносно правової природи правочину, прав та обов`язків сторін, оскільки мала намір укласти саме договір довічного утримання, а не договір дарування.
Посилаючись на те, що вищевказаний договір дарування від 18 грудня 2004 року не відповідав її внутрішній волі, він укладений внаслідок помилки, ОСОБА_1 на підставі статті 229 ЦК України просила суд визнати його недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року позов задоволено. Визнано недійним з моменту вчинення договір дарування, посвідчений 18 грудня 2004 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В., за яким ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не мала вільного і свідомого волевиявлення під час укладення договору дарування житлового будинку, який є єдиним її житлом. Укладаючи спірний договір з племінницею, позивачка помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення. При цьому суд врахував похилий вік позивачки, психотравмуючу ситуацію - як смерть її сина на час укладення спірного договору, наявний психічний розлад, внаслідок якого остання не у повній мірі усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, а також продовження нею певний період часу прожувати у будинку після укладення договору дарування.
Також судом прийнято до уваги, що позивач ще з 2007 року намагається захистити своє порушене право в судовому порядку, а тому суд вважав за необхідне визнати поважними причини пропущення строку позовної давності за заявленою вимогою та захистити порушене право позивача шляхом задоволення позову.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 18 вересня 2019 рокуухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 листопада 2017 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
При новому розгляді справи, постановою Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та правонаступниками якої є ОСОБА_3 і ОСОБА_4 задоволено. Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що право позивача з боку відповідача ОСОБА_2 порушено, проте дійшов висновку, що помилкове неодноразове звернення ОСОБА_1 до суду з позовами до суду про визнання вищезазначеного договору дарування з інших неналежних правових підстав (статті 225 та 233 ЦК України) чи неналежне надання їй правової допомоги не може бути поважною причиною пропуску 3-річного строку позовної давності останньою, та, відповідно, не може бути підставою для його поновлення.
Крім того, позивач взагалі не заявляла клопотання про поновлення їй трирічного строку для звернення до суду із вищезазначеним позовом, оскільки вважала, що строк нею не пропущений з поважних причин.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У червні 2020 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 13 травня 2020 року, в якій заявник просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 29 травня 2017 року або направити справу до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.
Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року в справі № 6-895цс15, Верховного Суду від 24 квітня 2018 року в справі № 908/828/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, посилається на те, що судом апеляційної інстанції не встановлено обставини, які мають значення для справи; не розглянуто клопотання про поновлення строку звернення до суду, викладене в заяві щодо застосування строків позовної давності; необґрунтовано відхилено клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд не розглянув її клопотання про поновлення строку звернення до суду, наявне в її заяві щодо застосування позовної давності та дійшов помилкового висновку що суд першої інстанції не розглядав її клопотання про поновлення строку. Вказувала, що вона до цього часу зареєстрована у спірному будинку, за нею зберігається право користування цим будинком, а тому перебіг позовної давності для визнання недійсним договору дарування не розпочинався. Також вважала, що нею не пропущена позовна давність на день подання цього позову у зв`язку із її неодноразовим перериванням шляхом її звернення до суду. Суд апеляційної інстанції не врахував, що під час розгляду справи судом перебіг позовної давності переривається на весь час розгляду справи судами, при цьому судами її справи розглядались майже 9 років. Саме порушення судами приписів статті 157 ЦПК України при розгляді цивільних справ №2-2532/2011 та №333/9876/13-ц спричинило її звернення до суду з цим позовом тільки 31 серпня 2016 року.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У липні 2020 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 подали до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просили касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд оцінив зміст заяви ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності та дійшов правильного висновку, що остання не заявляла клопотання саме про поновлення пропущеного строку. Позовна давність переривається саме шляхом подання позову та після його подання розпочинає свій перебіг спочатку, а не зупиняється на час розгляду справи, як помилково вважає позивачка.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 333/4605/16 з Комунарського районного суду м. Запоріжжя.
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У липні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2020 року справу № 333/4605/16 призначено до розгляду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 18 грудня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування житлового будинку по АДРЕСА_1, який посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Нарохою О. В.
Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 19 листопада 2013 року, яке залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 лютого 2014 року, скасовано рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 25 вересня 2013 року та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову прокурора Комунарського району м. Запоріжжя в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним на підставі статті 225 ЦК України та у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про витребування житлового будинку, усунення перешкод у користуванні будинком відмовлено.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 11 вересня 2015 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 10 грудня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., про визнання договору дарування недійсним на підставі статті 233 ЦК України, витребування з незаконного володіння житлового будинку, усунення перешкод у здійсненні права на володіння та користування житловим будинком шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 і вселення ОСОБА_1, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок, відмовлено.
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О. В., ОСОБА_3, про визнання договору дарування житлового будинку недійсним на підставі статті 229 ЦК України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.