Ухвала
Іменем України
01 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 1-87/11
провадження № 51-3816км20
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Слинька С. С.,
суддів: Марчука О. П., Могильного О. П.,
за участю:
секретаря судового засідання Гапон С. А.,
прокурора Круценко Т. В.,
захисника Ковальова С. В. (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Ковальова Сергія В`ячеславовича в інтересах засудженого ОСОБА_1 на постанову Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 05 лютого 2020 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 23 липня 2020 року.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 25 травня 2012 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 296, ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 122 КК України із застосуванням вимог статей 70, 71 цього Кодексу до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Не погоджуючись із цим судовим рішенням, захисник засудженого ОСОБА_1 - Ковальов С. В. подав апеляційну скаргу з клопотанням про поновлення строку на апеляційне оскарження, однак постановою Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 05 лютого 2020 року було відмовлено у задоволенні його клопотання та апеляційну скаргу визнано такою, що не підлягає розгляду.
Ухвалою Волинського апеляційного суду від 23 липня 2020 року вищевказану постанову залишено без зміни.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник Ковальов С. В. просить скасувати оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити кримінальну справу на новий судовий розгляд у зв`язку з істотними порушеннями кримінально-процесуального закону. Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник указує на те, що місцевий суд не врахував поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження вироку щодо ОСОБА_1, а тому всупереч положенням КПК України 1960 року прийняв незаконне рішення про відмову у задоволенні його клопотання щодо відновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження зазначеного судового рішення. Крім того, захисник вказує на те, що апеляційний суд не звернув належної уваги на допущені порушення місцевим судом. Також захисник зазначає про те, що суди першої та апеляційної інстанцій у порушення вимог процесуального закону здійснили розгляд справи без участі засудженого.
Позиції учасників судового провадження
Захисник Ковальов С. В., висловивши свої доводи на підтримання касаційної скарги, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити кримінальну справу на новий судовий розгляд.
Прокурор, посилаючись на безпідставність доводів захисника, просила касаційну скаргу останнього залишити без задоволення, а постановлені у справі судові рішення - без зміни.
Мотиви Суду
Положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства - забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, і таким чином закріплює гарантії перевірки в апеляційному порядку судових рішень.
Право особи на апеляційне оскарження спрямоване насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення у кримінальному провадженні.
Стаття 55 Конституції України визначає, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
З цього приводу Конституційний Суд України у Рішенні від 25 грудня 1997 року № 9-зп зазначив, що суд не може відмовити у правосудді, якщо ущемляються права і свободи громадян, інакше це було б порушенням права на судовий захист, яке згідно зі ст. 64 Конституції України не може бути обмежене.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. рішення у справі "Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини").
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 349 КПК України 1960 року апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції, якщо інше не передбачено цим Кодексом, може бути подана протягом п`ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засудженим, який перебуває під вартою, - у той же строк з моменту вручення йому копії вироку.
Згідно з частинами 2 та 4 ст. 353 КПК України 1960 року у разі пропуску строку на апеляційне оскарження з поважних причин особи, які мають право на подання апеляції, можуть заявити клопотання перед судом, який постановив вирок, про відновлення пропущеного строку. За результатами розгляду клопотання суд виносить ухвалу, постанову, якою відновляє пропущений строк або відмовляє у його відновленні і визнає апеляцію такою, що не підлягає розгляду.