Постанова
Іменем України
03 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 739/1497/19
провадження № 61-6209св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Штелик С. П. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Петрова Є. В.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року під головуванням судді Смаги С. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 05 березня 2020 року у складі колегії суддів:
Кузюри Л. В., Вінгаль В. М., Шитченко Н. В.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_1,
заінтересована особа - Подільський районний суд м. Києва,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Заява обґрунтована тим, що під час розгляду кримінального провадження у справі № 758/16024/16-к Подільський районний суд м. Києва відмовився розглядати питання про порушення його права на захист під час винесення Ухвали Верховним Судом України від 21 липня 2005 року, пославшись на те, що суд не має права надавати правову оцінку судовому рішенню, а тому не може встановлювати факт порушення або відсутність порушення права на захист під час розгляду його касаційної скарги Верховним Судом України. Вважає, що вказана обставина є перешкодою для реалізації його конституційних прав, а тому просив встановити факт порушення Верховним Судом України його права на захист під час розгляду 21 липня 2005 року його касаційної скарги на вирок Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 21 січня 2004 року, яким його було засуджено до довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції
Ухвалою Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року провадження у справі закрито. Повідомлено заявникові
ОСОБА_1 , що для встановлення факту порушення судом касаційної інстанції його права на захист він має право після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту звернутися до Європейського суду з прав людини.
Закриваючи провадження у вказаній справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги ОСОБА_1 не підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки питання про права учасників кримінального провадження врегульовані Кримінально-процесуальним кодексом України, а відтак питання про порушення судами прав зазначених осіб мають вирішуватись відповідно до правил, прописаних у наведеному нормативному акті.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 05 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, ухвалу Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року змінено, виключивши з її резолютивної частини роз`яснення суду першої інстанції відносно того, що для встановлення факту порушення судом касаційної інстанції права ОСОБА_1 на захист, після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту, він має право звернутись до Європейського суду з прав людини. В іншій частині ухвалу Семенівського районного суду Чернігівської області від 27 грудня 2019 року - залишено без зміни.
Змінюючи ухвалу суду першої інстанції в частині виключення з її резолютивної частини роз`яснення суду відносно того, що для встановлення факту порушення судом касаційної інстанції права ОСОБА_1 на захист після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту він має право звернутись до Європейського суду з прав людини, а в решті залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, апеляційний суд виходив з того, що Європейський суд з прав людини в жодному разі не виконує функції національного суду та не має повноважень скасовувати або змінювати рішення національних судів. Суд також не може безпосередньо втручатися в діяльність органу влади, дія або бездіяльність якого спричинила порушення, оскільки Європейський суд не розглядає заяви, спрямовані проти приватних осіб або недержавних інституцій, а також не встановлює факти, що мають юридичне значення.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У березні 2020 року ОСОБА_1, засобами поштового зв`язку, направив на адресу Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанції норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд самоусунувся від встановлення юридичного факту, за встановленням якого він звернувся до суду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту, що має значення (порушення судом права на захист), в якій просив: встановити юридичний факт порушення його права на захист під час касаційного розгляду Верховним Судом України 21 липня 2005 року.
У судовому засіданні судом першої інстанції на обговорення учасників справи було поставлено питання щодо можливості закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 Цивільного процесуального кодексу України у зв`язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
ОСОБА_1 у судовому засіданні в режимі відеоконференції з Державною установою "Новгород-Сіверська установа виконання покарань № 31" заперечив проти закриття справи з вищевказаної підстави, оскільки вважав, що справа може бути розглянута в порядку цивільного судочинства, так як в іншому порядку він не може довести порушення його права на захист судом касаційної інстанції.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин в їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Звертаючись до суду з цією заявою, ОСОБА_1 вказував на те, що під час касаційного перегляду вироку Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 26 січня 2004 року були порушені його права на захист, оскільки його захисником Берберовим М. Д. була подана касаційна скарга, розгляд вказаної скарги було здійснено без його участі та без участі його захисника, що є порушенням права на захист під час розгляду кримінальної справи.
Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред`явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб (частина друга статті 293 ЦПК України).
Частинами першою та другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.
Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.
Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: