Постанова
Іменем України
02 грудня 2020 року
м. Київ
справа № 541/2734/16-ц
провадження № 61-14543св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
| позивач (за первісним позовом)- ОСОБА_1, відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_2, |
| позивач (за зустрічним позовом)- ОСОБА_2, відповідачі (за зустрічним позовом): ОСОБА_1, ОСОБА_4, |
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє адвокат Говтвяниця Марія Василівна, на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року у складі судді Городівського О. А. та постанову Полтавського апеляційного суду
від 18 липня 2019 року у складі колегії суддів: Карпушина Г. Л.,
Абрамова П. С., Гальонкіна С. А.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"
(далі - Закон України № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим будинком.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 18 червня 2016 року, укладеного між нею та її
сином - ОСОБА_4, є одноосібним власником будинку АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 є колишньою дружиною її сина - ОСОБА_4, була зареєстрована та проживала у вказаному будинку з 28 березня 2003 року,
а з 15 червня 2015 року забрала свої речі з будинку та виїхала проживати до іншого помешкання.
ОСОБА_1 вважала, що оскільки ОСОБА_2 не проживає у вказаному будинку більше одного року, а тому втратила право користування цим житловим будинком.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим будинком АДРЕСА_1 з дня її вибуття із нього,
а саме - з 15 червня 2015 року.
У лютому 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_4 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності, визнання недійсним договору дарування житлового будинку.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що з 11 вересня 1993 року
по 25 жовтня 2014 року ОСОБА_2 перебувала у зареєстрованому шлюбі
з ОСОБА_4, якому на підставі договору дарування від 04 лютого
1997 року було подаровано ОСОБА_6 житловий будинок АДРЕСА_1 . Зазначений будинок на час дарування її колишньому чоловікові складався з: житлового будинку "А-1" загальною площею 35,9 кв. м, погребу, літньої кухні "В", колодязя № 1, огорожі, сараю "Д", сараю "Г", вбиральні "Е", замощення, газопроводу.
ОСОБА_2 вказувала, що за час шлюбу спірний будинок істотно збільшився у своїй вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат членів подружжя, а саме: здійснено добудову до будинку "А-1", у складі якої: тамбур "1-9" площею 1,7 кв. м, коридор "1-7" - 3,9 кв. м,
кухня "1-8" - 14,2 кв. м, ванна "1-10" - 2,6 кв. м, туалет "1-11" - 1,4 кв. м, коридор "1-12" - 4,1 кв. м. Крім того, весь будинок було обладнано системою опалення зі встановленням котла, замінені всі вікна та дах на будинку, проведено систему водопостачання та водовідведення.
Таким чином, вищевказаний будинок відповідно до положень частини першої статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) є об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя.
Також ОСОБА_2 зазначала, що після розірвання шлюбу вона залишилася проживати у спірному будинку і лише після пред`явлення позову до неї про визнання особи такою, що втратила право користування житловим будинком, дізналася, що її колишній чоловік - ОСОБА_4 18 червня
2016 року подарував своїй матері - ОСОБА_1 спірний житловий будинок. Вважала вказаний правочин протиправним, так як його було вчинено
у порушення вимог статті 65 СК України, тобто без її відома та згоди.
Посилаючись на вищевказане, ОСОБА_2 просила суд визнати об`єктом права спільної сумісної власності колишнього подружжя житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати договір дарування вищевказаного житлового будинку, який укладений 18 червня 2016 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, недійсним.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Оскаржуваним рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2
та ОСОБА_4 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір дарування від 18 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 щодо житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що, ОСОБА_2
та ОСОБА_4 за час шлюбу провели будівельні та ремонтні роботи у спірному будинку, чим істотно збільшили його вартість, при цьому ці будівельні роботи були капітальними та призвели до збільшення якісних характеристик будинку (збільшення загальної та житлової площі). У зв`язку з цим наявні правові підстави для визнання спірного будинку спільною сумісною власністю колишнього подружжя. Оскільки при укладенні оспорюваного договору дарування від 18 червня 2016 року ОСОБА_2, як співвласника спірного домоволодіння, про його відчуження повідомлена не була, згоди на його дарування не надавала, то вказаний правочин відповідно до статей 203, 215 ЦК України є недійсним. Таким чином, зустрічні позовні вимоги є доведеними та підлягають задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 згідно з висновком суду за зустрічним позовом є співвласником будинку АДРЕСА_1, а тому вона не може бути визнана такою, що втратила право на проживання у ньому, незалежно від часу, протягом якого вона у ньому не проживала.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 21 січня 2019 року
(у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Бондаревської С. М., Кузнєцової О. Ю.) рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області
від 19 жовтня 2018 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року (у складі колегії суддів: Луспеника Д. Д., Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.) постанову Полтавського апеляційного суду від 21 січня
2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Оскаржуваною постановою Полтавського апеляційного суду від 18 липня 2019 року рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 19 жовтня 2018 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності змінено.
Визнано об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_2
та ОСОБА_4 39/100 частин житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, виходячи з вартості частини нерухомого майна, яка належить на праві особистої приватної власності відповідачу ОСОБА_1, вартості частини нерухомого майна,
яка є спільною сумісною власністю сторін та загальної вартості нерухомого майна, частка майна, яка є об`єктом спільної сумісної власності сторін, складає 39/100. При цьому, невірне зазначення місцевим судом відсотку,
на яке відбулось покращення, а саме 63,55 % замість вірного 38,86 %,
не впливає на правильність висновку суду про наявність підстав для визнання даного домоволодіння об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки частка покращення все одно є значною.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якого діє адвокат
Говтвяниця М. В., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове судове рішення про задоволення первісного позову та відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що при визнанні спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, суди попередніх інстанцій не визначили фактичних внесків кожної із сторін у добудову даного майна, не встановили, за які кошти було здійснено добудову, в який час було проведено добудову, яка дійсна частка може належати дружині відповідно до її можливих внесків, яка частка майна збільшилась. ОСОБА_4 вважає, що, оскільки спірний житловий будинок він отримав у дар, то він належить йому на праві приватної власності.
Разом з тим, оскільки на момент укладення договору дарування
від 18 червня 2016 року не існувало рішення про визнання спірного домоволодіння спільною сумісною власністю подружжя та вказаний будинок був в особистій власності ОСОБА_4, оспорюваний договір укладено на законних підставах.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що з 11 вересня 1993 року по 25 жовтня
2014 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
04 лютого 1997 року ОСОБА_4 на підставі договору дарування отримав
у дар від ОСОБА_6 жилий будинок з надвірними побудовами на АДРЕСА_1, який складався з: жилого будинку "А-І" загальною площею 35,9 кв. м, погребу, літньої кухні "В", колодязя № 1, огорожі "2-3", сараю "Д", сараю "Г", вбиральні "Е", замощення, газопроводу, що розташований на земельній ділянці державного фонду розміром 801 кв. м.
Згідно з договором дарування від 18 червня 2016 року ОСОБА_4 подарував своїй матері - ОСОБА_1 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1, який в цілому складався з: житлового будинку "А-1" житловою площею 44,2 кв. м, загальною площею 84,8 кв. м, сараю "Д", сараю "Г", вбиральні "Е", погребу "Д", споруди номер "1-8", що розташований на приватизованій земельній ділянці площею 0,0817 га.
22 червня 2016 року за ОСОБА_1 було зареєстровано право власності на вказаний житловий будинок на підставі договору дарування від 18 червня 2016 року.
Висновком судової оціночно-будівельної та будівельно-технічної експертизи від 30 січня 2018 року встановлено:
- ринкова вартість домоволодіння, що розташоване на
АДРЕСА_1 , після проведення добудови до будинку "а1", в складі якої: тамбур "1-9" площею 1,7 кв. м, коридор
"1-7" - 3,9 кв. м, кухня "1-8" - 14,2 кв. м, ванна "1-10" - 2,6 кв. м, туалет
"1-11" - 1,4 кв. м, коридор "1-12" - 4,1 кв. м, обладнання будинку системою опалення з встановленням котла, заміни всіх вікон, заміни даху, обладнання системи водопостачання та каналізації склала 563 790 грн.
- ринкова вартість домоволодіння, що розташоване на
АДРЕСА_1 , до проведення добудови до будинку "а1", в складі якої: тамбур "1-9" площею 1,7 кв. м, коридор "1-7" - 3,9 кв. м, кухня "1-8" - 14,2 кв. м, ванна "1-10" - 2,6 кв. м, туалет "1-11" - 1,4 кв. м, коридор "1-12" - 4,1 кв. м, обладнання будинку системою опалення з встановленням котла, заміни всіх вікон, заміни даху, обладнання системи водопостачання та каналізації склала 344 710 грн.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України (тут і далі - у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України № 460-IX) визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.