Постанова
Іменем України
18 листопада 2020 року
місто Київ
справа № 336/7522/17
провадження № 61-6500св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Спеціалізоване комунальне підприємство "Запорізька ритуальна служба",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Спеціалізованого комунального підприємства "Запорізька ритуальна служба" на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Кухаря С. В., Крилової О. В., Полякова О. З.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Спеціалізованого комунального підприємства "Запорізька ритуальна служба" (далі - СКП "ЗРС") про зобов`язання поновити на роботі та виплатити заробітну плату.
Позивач обґрунтовував позов тим, що з 03 серпня 2016 року працював на посаді помічника начальника СКП "ЗРС", а наказом від 23 листопада 2017 року № 190-К звільнений з посади за угодою сторін. Звільнення позивач вважає незаконним, оскільки заяву про звільнення він написав під впливом примусу з боку керівника підприємства Дмитрієва М. В . Крім цього, на день звільнення перебував на стаціонарному лікуванні, що зумовлювало неможливість його звільнення, оскільки це суперечило приписам трудового законодавства.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відповідач позов не визнав, просив відмовити у його задоволенні.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 21 червня 2018 року у позові ОСОБА_1 до СКП "ЗРС" про зобов`язання поновити на роботі та виплатити заробітну плату відмовлено повністю.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів, що заява про звільнення була написана всупереч волі позивача та під впливом психічного примусу і не була результатом вільного розпорядження ним своїм конституційним правом на працю, а також, що звільнення ОСОБА_1 відбулося без дотримання положень чинного законодавства. Суд також критично оцінив доводи позивача про те, що заява про звільнення була ним написана внаслідок незадовільного самопочуття, з метою уникнення подальшого психологічного тиску та продовження належного лікування, адже в жодному з наданих позивачем листків непрацездатності діагноз, з яким ОСОБА_1 перебував на лікуванні, не зазначений, а також позивачем не вказано яке саме лікування йому проводилося, тож суд позбавлений можливості оцінити доводи позивача щодо поганого самопочуття та відсутності можливості об`єктивного сприйняття та оцінки подій через вживання медичних препаратів. Щодо неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності суд зазначив, що це правило стосується лише випадків звільнення працівника за ініціативою роботодавця.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 лютого 2019 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Скасовано наказ від 23 листопада 2017 року № 190-к про звільнення ОСОБА_1 з посади помічника начальника СКП "ЗРС". Поновлено позивача на посаді помічника начальника СКП "ЗРС". Стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 114 876, 90 грн, яка включає в себе обов`язкові податки та збори.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, керувався тим, що в день подання заяви про звільнення за угодою сторін та в день видачі відповідного наказу про звільнення (22, 23 листопада 2017 року) ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні в Запорізькій обласній клінічній лікарні. Заява про звільнення була передана на підприємство представником позивача. Як пояснював позивач, 23 листопада 2017 року він в усній формі телефоном скасував свою заяву про звільнення. Таким чином, на момент подання заяви про звільнення за угодою сторін та видачі відповідного наказу про звільнення (22, 23 листопада 2017 року) у ОСОБА_1 не було волевиявлення на звільнення за угодою сторін. Роботодавець в такому випадку під час підписання наказу про звільнення повинен перевірити дійсні наміри працівника щодо звільнення. Однак, як на момент подання заяви 22 листопада 2017 року, так і на час видачі наказу про звільнення працівник ОСОБА_1 знаходився на стаціонарному лікуванні, заява про звільнення передана представником позивача, що вже виключає можливість у роботодавця перевірити дійсні наміри працівника і, головне, вказує на те, що сторони будь-якої згоди між собою не досягли.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2019 року, СКП "ЗРС" просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права. Так, суд не врахував, що позивач не довів факту примусу до написання заяви про звільнення і суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що волевиявлення позивача було вільним. Суд апеляційної інстанції дав неправильну оцінку показанням свідків, які так і не пояснили суду чи був вчинений тиск на позивача та, якщо так, чи був він вчинений керівником відповідача. Про добровільність написання заяви про звільнення також свідчить та обставина, що позивач, перебуваючи на лікарняному, з`явився на підприємстві відповідача, ознайомився із наказом про звільнення без жодних зауважень, отримав під розпис трудову книжку та розрахункові і компенсаційні виплати. Між сторонами не було взаємної згоди з анулювання раніше досягнутої домовленості про звільнення, отже висновки суду апеляційної інстанції є необґрунтованими.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У наданому відзиві позивач просив відмовити у задоволенні касаційної скарги з підстав її необґрунтованості.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 06 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Відповідно до пункту 2 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом
№ 460-IX.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені у статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи в межах доводів касаційної скарги, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 03 серпня 2017 року ОСОБА_1 прийнятий на роботу до СКП "ЗРС" на посаду помічника начальника та 23 листопада 2017 року наказом від 23 листопада 2017 року № 190-К звільнений на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України за угодою сторін відповідно до письмової заяви ОСОБА_1 від 22 листопада 2017 року, що підтверджено записами в трудовій книжці, копіями наказів та заяви.
20 листопада 2017 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про надання відпустки без збереження заробітної плати у період часу з 20 до 22 листопада 2017 року та наказом від 20 листопада 2017 року йому надано відпустку.
У період часу з 03 жовтня 2017 року до 01 грудня 2017 року ОСОБА_1 перебував на лікуванні у різних медичних закладах.
З 03 жовтня 2017 року до 17 жовтня 2017 року включно ОСОБА_1 перебував на амбулаторному лікуванні. У періоди часу з 18 жовтня 2017 року до 01 листопада 2017 року включно та з 02 листопада 2017 року до 10 листопада 2017 року включно перебував на стаціонарному лікуванні. З 13 листопада 2017 року до 17 листопада 2017 року включно перебував на амбулаторному лікуванні, а з 20 листопада 2017 року до 01 грудня 2017 року включно - на стаціонарному лікуванні, що підтверджено копіями листків непрацездатності за зазначені періоди часу.
У день звільнення ОСОБА_1 отримав трудову книжку, про що є запис у журналі обліку руху трудових книжок.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін.
У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне та співпадаюче за змістом волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.