У Х В А Л А
16 листопада 2020 року
м. Київ
Справа № 9901/141/20
Провадження № 11-375заі20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.
розглянула матеріали апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 9901/141/20 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України про визнання протиправним Указу Президента України і зобов`язання вчинити певні дії та
ВСТАНОВИЛА:
У травні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Судуяк суду першої інстанції з позовом до Президента України, у якому просив:
- визнати протиправним Указ Президента України від 02 грудня 2018 року № 405/2018 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим" (далі - Указ), яким позивача було звільнено із зазначеної посади згідно з поданою ним заявою;
- зобов`язати Президента України звільнити ОСОБА_1 з посади Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим за поданою ним належною заявою про звільнення від 22 листопада 2018 року на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України через невиконання законодавства про працю, умов колективного договору чи трудового договору;
- зобов`язати Президента України як роботодавця забезпечити сплату ОСОБА_1 середнього заробітку за період чинності Указу до часу належного звільнення позивача з посади Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 21 жовтня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 залишив без розгляду з підстав, визначених частиною четвертою статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки викладений в ухвалі про відкриття провадження в цій справі висновок про визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду був передчасним, позивач не навів інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, а суд не знайшов їх.
04 листопада 2020 року позивач подав через Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду на вказане судове рішення апеляційну скаргу.
10 листопада 2020 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла справа № 9901/141/20 разом з апеляційною скаргою ОСОБА_1 .
Положеннями частини п`ятої статті 266 КАС України визначено, що судом апеляційної інстанції у справах, зокрема, щодо законності (крім конституційності) указів і розпоряджень, дій чи бездіяльності Президента України є Велика Палата Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 292 КАС України Велика Палата Верховного Суду переглядає в апеляційному порядку судові рішення Верховного Суду, ухвалені ним як судом першої інстанції.
Апеляційну скаргу позивач подав протягом установленого частиною першою статті 295 КАС України строку на апеляційне оскарження, ця скарга відповідає вимогам щодо форми та змісту, передбаченим статтею 296 цього Кодексу, а тому перешкод для відкриття апеляційного провадження у справі немає.
Відповідно до вимог статті 306 КАС України здійснено підготовку справи до розгляду.
У своїй заяві ОСОБА_1 просив провести апеляційний розгляд справи за його участю.
Згідно із частиною третьою статті 311 КАС України Велика Палата Верховного Суду як суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження), якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають участі сторін.
Оскільки в цій справі предметом апеляційного перегляду є ухвала про залишення без розгляду позовної заяви, то Велика Палата Верховного Суду в межах поданої апеляційної скарги лише перевіряє правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального права, при цьому фактичні обставини справи у такому випадку не підлягають з`ясуванню та оцінюванню.
Практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не в кожному випадку (рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі "Аксен проти Німеччини", заява № 8273/78; рішення ЄСПЛ від 25 квітня 2002 року у справі "Варела Ассаліно проти Португалії", заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.