ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 640/22025/18
адміністративне провадження № К/9901/11900/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Білак М.В.,
суддів: Жука А.В., Калашнікової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року (головуючий суддя - Глущенко Я.Б., судді: Мельничук В.П., Мєзєнцев Є.І.)
у справі №640/22025/18
за позовом ОСОБА_1
до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України
про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.
I. РУХ СПРАВИ
1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 1 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 1 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року;
- стягнути з Державної судової адміністрації України суму недоотриманої суддівської винагороди у розмірі 253 510,60 грн.
2. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що Окружний адміністративний суд міста Києва неправильно здійснив виплату суддівської винагороди за період з 1 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року у розмірі, визначеному Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, що підтверджено Рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018.
3. Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2019 року позов задоволено частково.
4. Стягнуто з Окружного адміністративного суду міста Києва суму недоотриманої суддівської винагороди у період з 1 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року у розмірі 253 510,60 грн без урахування обов`язкових податків та зборів. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
5. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог та прийнято в цій частині нову постанову про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
6. Не погоджуючись з вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
7. Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджено, що указом Президента України від 14 березня 2007 року №201/2007 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва строком на п`ять років.
8. Постановою Верховної Ради України від 6 жовтня 2011 року ОСОБА_1 обрано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково.
9. У період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року позивачу проведено нарахування та виплату суддівської винагороди в складі: посадового окладу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, доплати за вислугу років в розмірі 30% від посадового окладу, доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук в розмірі 15% посадового окладу, доплати за таємність в розмірі 10% від посадового окладу та доплати за адміністративну посаду в розмірі 10% посадового окладу.
10. У зазначений період Окружним адміністративним судом міста Києва посадовий оклад визначено у розмірі 10 мінімальних заробітних плат на підставі положень статті 129 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-IV "Про судоустрій і статус суддів", у редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України від 19 грудня 2013 року №716-VІІ "Про судоустрій і статус суддів" та Закону України від 28 грудня 2014 року №76-VІІІ "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України", а також положень статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-IV "Про судоустрій і статус суддів", який викладено у новій редакції Законом України від 12 лютого 2015 року №192- VІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд".
11. Позивач у період з 30 вересня 2016 року по 31 грудня 2016 року (тобто в межах позовних вимог) не пройшов кваліфікаційне оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VІІІ "Про судоустрій і статус суддів".
12. 04 грудня 2018 року Конституційним Судом України прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин 3, 10 статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини 3 статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-IV "Про судоустрій і статус суддів", у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд". Це положення (частина третя статті 133) підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
13. Посилаючись на наведене рішення Конституційного Суду України, з метою відновлення порушеного права на отримання суддівської винагороди в розмірі, закріпленому Законом України від 07 липня 2010 року №2453-IV "Про судоустрій і статус суддів", позивач звернувся з позовом до суду.
IIІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
14. Частково задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що дія частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VІІІ "Про забезпечення права на справедливий суд" втратила чинність 04 грудня 2018 року. Тому позивач недоотримав дохід у вигляді суддівської винагороди, який був встановлений первинною редакцією Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів", у зв`язку з чим порушено його конкретне право на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ним на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. Зміни в законодавстві нівелюють право позивача на майно, можливість правомірного очікування доходу.
15. Різниця між суддівською винагородою, фактично виплаченою позивачу у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року, та суддівською винагородою, що мала бути виплаченою відповідно до Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" в первинній редакції, складає 253 510,60 грн, яка має бути відшкодована на користь позивача.
16. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що Державна судова адміністрація України є розпорядником коштів вищого рівня і безпосередньо не здійснює розрахунок та виплату суддівської винагороди суддям, у той час як розпорядником бюджетних коштів який здійснює нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди є саме суд, в якому він працює, тобто в даному випадку Окружний адміністративний суд міста Києва.
17. З приводу наведеного у позовній заяві обґрунтування щодо необхідності стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди саме з Державної судової адміністрації України, то такі стосуються виключно порядку виконання рішення суду у даній справі, а тому відмовив позивачу в задоволенні позовних вимог пред`явлених до Державної судової адміністрації України.
18. Також зазначив, що бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI "Про судоустрій і статус суддів", не може бути визнана судом протиправною, оскільки дія частини третьої статті 133 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12 лютого 2015 року №192-VІII "Про забезпечення права на справедливий суд" втратила чинність 04 грудня 2018 року.
19. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині, апеляційний суд виходив з того, що позовні вимоги заявлено та вирішено до неналежної особи, яка має відповідати за даним позовом.
20. При цьому, послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постановах від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, від 21 серпня 2019 року у справі №761/35803/16-ц, від 18 грудня 2019 року у справі №688/2479/16-ц та від 25 березня 2020 року у справі №641/8857/17, відповідно до якої залучення Державної казначейської служби України не потребується в категоріях спорів, у яких бере участь державний орган, діями якого завдано шкоду. Суд не наділений повноваженнями представляти державу за позовом про відшкодування шкоди, завданої особі актами і діями, що визнані неконституційними. Такий орган є належним представником держави лише у спорах про відшкодування шкоди, завданої при здійсненні ним своїх повноважень.
21. У зв`язку з чим, апеляційний суд дійшов висновку, що у спорі про стягнення недоотриманої суддівської винагороди внаслідок визнання неконституційним відповідного закону, належним відповідачем є держава в особі Державної казначейської служби України.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
22. Позивач у своїй касаційній скарзі вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, оскільки суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (незалучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган).
23. Додатково зазначає, що апеляційним судом порушено норми процесуального права в контексті їх застосування без урахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі №815/1778/14 щодо обов`язковості дотримання вимог статті 242 КАС України про відповідність судового рішення критеріям законності та обґрунтованості, його ґрунтування на засадах верховенства права.