ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Єленіної Ж. М., Британчука В. В., Ситнік О. М., Власова Ю. Л., Яновської О. Г.
на постанову в адміністративній справі № 11-1сап20 за скаргою ОСОБА_1 на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 10 жовтня 2019 року № 2651/0/15-19, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Першої Дисциплінарної палати від 24 квітня 2019 року № 1278/1дп/15-19.
Короткий виклад історії справи
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05 листопада 2020 року скаргу ОСОБА_1 на рішення ВРП від 10 жовтня 2019 року № 2651/0/15-19, яким було залишено без змін рішення її Першої Дисциплінарної палати від 24 квітня 2019 року № 1278/1дп/15-19, залишено без задоволення, а оскаржуване рішення ВРП - без змін.
Зазначеним рішенням дисциплінарного органу суддю ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності за підпунктом «а» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VІІІ «Про судоустрій і статус суддів» (далі-Закон №1402-VІІІ) та накладено дисциплінарне стягнення у виді попередження. За висновками Першої дисциплінарної палати та ВРП ОСОБА_1 внаслідок недбалості істотно порушила вимоги кримінального процесуального закону, що позбавило учасника провадження можливості реалізувати свої процесуальні права та виконати процесуальні обов`язки.
04 жовтня 2017 року слідчий Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України (далі-ГПУ) Рубан А. Г. звернувся до суду з сімома аналогічними за змістом клопотаннями про тимчасовий доступ до речей і документів. Ці клопотання були подані у кримінальному провадженні за фактами масових убивств у центрі міста Києва під час подій Революції Гідності 18-20 лютого 2014 року і стосувалися одержання від операторів мобільного зв`язку даних про телефонні з`єднання вказаних осіб, котрі обіймали у той час посади в МВС України, а також членів «Самооборони Майдану», з метою встановлення осіб, котрі контактували з учасниками подій та/або знаходилися неподалік місця злочинів, могли бути їх свідками або співучасниками, а також для можливого з`ясування фактів та обставин надання й одержання винними злочинних наказів.
Після одержання клопотань слідчий суддя ОСОБА_1 призначила їх до розгляду на 10 жовтня 2017 року. До матеріалів судових проваджень за клопотаннями було долучено письмові повідомлення про виклики в судове засідання: від 05 жовтня 2017 року - осіб, у володінні яких знаходилися документи, та від 09 жовтня 2017 року - слідчого Рубана А. Г . Проте доказів одержання цих повідомлень адресатами матеріали проваджень не містили. До ГПУ відповідні повідомлення не направлялися.
10 жовтня 2017 року слідчий Рубан А. Г. у судове засідання не з`явився. І суддя ОСОБА_1 вважала таку неявку як непідтримання клопотань, що і стало підставою для відмови в їх задоволенні.
За висновками ВРП, з якими погодилася Велика Палата, істотне порушення суддею ОСОБА_1 норм процесуального права полягало в неналежному повідомленні ініціатора клопотань і операторів мобільного зв`язку про час і місце судових засідань, оскільки слідчий суддя не пересвідчилася в одержанні цими особами передбачених статтею 134 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) документів. За таких обставин, на думку відповідача і Великої Палати, суддя, розглянувши клопотання за відсутності слідчого та ще і розцінивши його неприбуття до суду як підставу для відмови в наданні тимчасового доступу до документів, діяла всупереч вимогам статті 163 КПК. Взята до уваги і та обставина, що відповідно до журналів судових засідань розгляд кожного із клопотань тривав не більше 5 хвилин, і обґрунтування всіх ухвал за результатами їх розгляду є ідентичними. Дані обставини, на думку ВРП та Великої Палати, свідчать про формальний підхід до вирішення порушених перед слідчим суддею питань. Велика Палата визнала обґрунтованими висновки дисциплінарних органів про те, що наведені порушення слідчою суддею норм процесуального права унеможливили реалізацію слідчим своїх процесуальних прав на участь у судовому засіданні і доведення перед судом переконливості заявлених клопотань.
З такими висновками не погоджуємося з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» № 1798-VIII однією з підстав для скасування рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, є відсутність у ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких цей орган дійшов відповідних висновків.
Вирішення питань щодо наявності чи відсутності в діях судді складу дисциплінарного проступку, його юридичної кваліфікації, обрання конкретного виду стягнення є виключними повноваженнями ВРП та її дисциплінарних органів.
Проте, сама лише наявність формальних посилань на передбачені законом підстави притягнення судді до дисциплінарної відповідальності й мотиви відповідних висновків не є достатнім критерієм правомірності цих рішень, які не можуть бути свавільними і необґрунтованими, а мають насамперед відповідати суті застосованих правових норм.
Якщо судді ставиться за провину допущене під час здійснення правосуддя порушення чи неправильне застосування певних положень матеріального та/або процесуального закону, висновки ВРП не можуть вважатися обґрунтованими, якщо вони не узгоджуються з точним змістом відповідних нормативно-правових актів і не враховують усталеної практики їх застосування. В цьому випадку створюються істотні ризики порушення гарантій незалежності суддів і порушення їх прав у сфері професійної діяльності.
Необхідним механізмом запобігання цим ризикам є ефективний судовий контроль законності актів суб`єктів застосування щодо суддів заходів дисциплінарної відповідальності.
Компетенція і процедура діяльності ВРП, визначені спеціальним нормативно-правовим актом, надають їй ознак судового органу, який виносить рішення у спорах щодо прав та обов`язків цивільного характеру, однак не є судом і тому не в повній мірі відповідає вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції.
Здійснення таким органом своїх визначених національним законом повноважень відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) не визнається порушенням вимог Конвенції за умови, що провадження в ньому згодом є предметом контролю судового органу, який має повну юрисдикцію і насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 ЄКПЛ (пункт 29 рішення у справі «Альбер і Ле Конт проти Бельгії» від 10 лютого 1983 року та пункт 42 рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року, заява № 60860/00).
Чинниками, які підлягають урахуванню при з`ясуванні питання про наявність у суду під час розгляду скарги повної юрисдикції, є предмет, межі оскарження й особливості відповідної процедури, насамперед характер і обсяг повноважень суду щодо втручання в оскаржуване рішення за результатами його перегляду. До такого висновку спонукають орієнтири, сформульовані міжнародною судовою установою в рішеннях у справах «Брайян проти Сполученого Королівства» від 22 листопада 1995 року (пункти 44-47) та «Цфайо проти Сполученого Королівства» від 14 листопада 2006 року).
Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі відповідного обов`язку можуть відрізнятися залежно від природи судового акта і мають оцінюватись у контексті обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, зобов`язані обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав прийнятого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи сторін та з особливою ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. Такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
З огляду на зазначені вище орієнтири вважаємо, що рішення ВРП підлягало повному та всебічному перегляду, насамперед з точки зору відповідності викладених у ньому підстав і мотивів притягнення судді до дисциплінарної відповідальності вимогам закону і міжнародним стандартам гарантій незалежності суддів.
Відповідно до пункту 10 Висновку № 1 (2001) Консультативної Ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 01 січня 2001 року незалежність судової влади є головною метою забезпечення верховенства права та основоположною гарантією справедливого судового розгляду. Незалежність судів є прерогативою, що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства закону та в інтересах тих осіб, що покладають надію на правосуддя.
Неодмінною умовою практичної реалізації даного принципу є створення державою таких умов, за яких суддя не мав би обґрунтованих підстав побоюватися несприятливих наслідків для своєї кар`єри у зв`язку з правовою позицією, висловленою у прийнятому рішенні за результатами добросовісного й неупередженого розгляду справи.
Якщо суддя може бути притягнутий до юридичної відповідальності через його рішення, неможливо зберегти судову незалежність і демократичний баланс гілок влади. На цьому наголошено в пункті 62 Висновку № 10 (2007) Консультативної Ради європейських суддів «Судова влада на службі суспільства».
Згідно з пунктом 69 Висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів для Комітету Міністрів Ради Європи про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів від 01 січня 2001 року, дисциплінарне провадження має здійснюватися з урахуванням конституційного принципу незалежності суддівської діяльності, а тому не може бути спрямоване на оцінку прийнятих суддями рішень, які можуть піддаватися критиці лише шляхом оскарження відповідно до закону.
В пункті 2 Резолюції Європейської асоціації суддів (Тронхейм, 27 вересня 2007 року) акцентовано увагу на неприпустимості притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за поданням держави чи незадоволеної сторони, крім випадків, коли його визнано винуватим у вчиненні кримінального злочину або якщо поведінка судді суперечить встановленим професійним стандартам. Адже якщо це правило не дотримується, суддя змушений виконувати свої обов`язки під постійною загрозою звинувачення, що може, принаймні підсвідомо, вплинути на його рішення.
Як зазначено в пункті 3 наведеного міжнародного документа, будь-яка спроба представників законодавчої і виконавчої влади притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності за винесення конкретного рішення (якщо відсутнє кримінальне діяння чи пряме нехтування професійними суддівськими стандартами) є невиправданим втручанням у судовий процес і становить пряму загрозу незалежності суддів.
Суддя може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності тільки у випадках, коли мала місце не гідна його звання поведінка, наслідки якої є настільки серйозними і жахливими, що потребують накладення дисциплінарних стягнень. Даний принцип закріплено в пункті 5 зазначеної вище Резолюції.
Відповідно до пункту 25 Рекомендації Київської конференції з питань незалежності судової влади в країнах Східної Європи, Південного Кавказу та Центральної Азії «Судове управління, відбір і підзвітність суддів» (Київ, 23-25 червня 2010 року), дисциплінарні провадження щодо суддів повинні стосуватися випадків грубої та невибачної професійної поведінки, які завдають шкоди репутації всього суддівського корпусу. Дисциплінарна відповідальність не повинна поширюватися на зміст їх рішень, включаючи розбіжності у правовому тлумаченні між судами; або на випадки судових помилок; або на критику з боку судів.
Аналогічний підхід сформульовано у Висновках першої експертної комісії Міжнародної Асоціації Суддів «Відповідальність суддів» (Туніс, 24-25 жовтня 1980 року): суддя не може бути відповідальним за свої рішення, якщо вони є результатом помилки у праві чи факті, але єдиний випадок, коли суддя несе відповідальність за свої рішення - це груба халатність або геть неправильна поведінка, тобто вчинки, які несумісні зі званням судді, що нормально і розумно виконує свої функції.
В пункті 83 спільного висновку Венеційської комісії та Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів та