Постанова
Іменем України
24 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 742/3689/19
провадження № 61-9670св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - приватний нотаріус Прилуцького міського нотаріального округу Колодуб Світлана Миколаївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2019 року у складі судді Павлова В. Г. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 травня 2020 року у складі колегії суддів: Харечко Л. К., Іванової Г. П., Скрипки А. А.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Прилуцького міського нотаріального округу Колодуб Світлана Миколаївна, про визнання правочинів недійсними,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що він є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 травня 2008 року та договору дарування частини житлового будинку від 04 липня 2008 року.
25 лютого 2010 року між ним та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу належної йому 1/2 частини зазначеного житлового будинку, який посвідчено приватним нотаріусом Прилуцького міського нотаріального округу Колодуб С. М.
Також він є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09 березня 1992 року.
11 березня 2010 року між ним та відповідачем було укладено договір дарування належної йому 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 .
Вважає, що укладені між ним та відповідачем договори купівлі-продажу та дарування є недійсними, оскільки укладалися без наміру створення правових наслідків щодо реального переходу права власності на об`єкти нерухомого майна, тобто є фіктивними.
Причиною їх фіктивного відчуження стала його участь у дорожньо-транспортній пригоді та спробою уникнення стягнення з нього матеріальної шкоди, завданої внаслідок зіткнення транспортних засобів.
Крім того, зазначив про те, що при укладенні зазначених договорів у нього було відсутнє волевиявлення на реальне відчуження права власності на належне йому та його передачу відповідачу, а у відповідача було відсутнє волевиявлення на набуття його у власність.
Фактично жодних коштів відповідач йому не сплачував, будь-яких витрат на складання і оформлення договору купівлі-продажу та договору дарування не поніс.
Він особисто користувався житловим будинком АДРЕСА_2, здійснював догляд за ним, підтримував його у справному технічному стані, обробляв земельну ділянку, сплачував комунальні послуги. Відповідач взагалі не користувався будинком.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договір купівлі-продажу 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1, укладений між ним та відповідачем, та визнати недійсним договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_2, укладений між ним та відповідачем.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не довів, що з метою укладення правочинів сторонами було унеможливлення виконання у майбутньому судового рішення про стягнення з нього та відповідача грошових коштів.
Також суд зазначив про те, що з моменту укладення договорів до часу подання позову до суду минув достатньо тривалий строк.
Постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2019 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2019 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 травня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди допустили однобічність у дослідженні доказів і не перевірили обставин, на які він посилався в обґрунтування своїх вимог, та не дали оцінки доказам на їх підтвердження, а також не надали мотивування жодним його доводам у справі, які мають істотне значення.
Суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 234 ЦК України та не застосували до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, та Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, наведені у постановах від 19 жовтня 2016 року (провадження 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 523/8272/16-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 304/1209/17-ц.
Також суди допустилися порушень норм процесуального права, що призвело до подальшого неправильного встановлення обставин справи та її вирішення.
Апеляційний суд в описовій частині рішення суду лише вказує про складання заповіту, проте як і суд першої інстанції не дає жодної оцінки ні обставинам складання заповіту, ні самому заповіту та його змісту.
Він виконував і виконує всі обов`язки власника майна по утриманню та догляду житлового будинку, вільно володіє майном та користується всіма правами власника, і ці обставини з моменту укладення оспорюваних правочинів визнавав відповідач.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У серпні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що причиною відчуження ОСОБА_1 належних йому об`єктів нерухомого майна на його користь була наявність значних грошових боргів перед ним, які він не мав можливості повернути саме грошима.
Укладення договору купівлі-продажу та договору дарування було спільним волевиявлення його та позивача, і саме шляхом укладення вказаних договорів, за якими він набув право власності на спірне майно, вони вирішили грошові питання.
Його брат передав належне йому майно, чим погасив свої боргові зобов`язання перед ним і додатково отримав 20 000 грн, що становило 2 500 доларів США, а він отримав у власність нерухоме майно за двома договорами.
Всі доводи касаційної скарги щодо фіктивності правочину, укладеного з метою уникнення арешту майна, є безпідставними та надуманими, не відповідають дійсності та не підтверджуються належними доказами.
На час укладення правочинів обидві сторони договорів мали реальний намір укласти договори про відчуження майна, бажали настання їх наслідків, а він ніколи особисто не ставив під сумнів волю брата в реальності його намірів щодо відчуження належного йому майна за оспорюваними правочинами.
Безпідставним є твердження заявника щодо визнання ним до вересня 2019 року фіктивності укладених ними правочинів, оскільки при укладенні договорів вони бажали настання наслідків договору, і він, як власник, після підписання та нотаріального посвідчення договорів зареєстрував його право власності на набуте нерухоме майно у Прилуцькому МБТІ.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 15 липня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області.
29 липня 2020 року справа № 742/3689/19 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними братами.
ОСОБА_1 є власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 21 травня 2008 року та договору дарування частини житлового будинку від 04 липня 2008 року.
25 лютого 2010 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняв у власність 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 з належною частиною господарсько-побутових будівель, сплативши за неї грошову суму, визначену договором.
Також між сторонами 11 березня 2010 року було укладено договір дарування належної позивачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 09 березня 1992 року 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_2 .
25 лютого 2010 року ОСОБА_2 на випадок своєї смерті заповів ОСОБА_1 належні йому на праві власності 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частину житлового будинку АДРЕСА_2 .
Постановою Голосіївського районного суду міста Києва від 20 травня 2009 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 27 квітня 2010 року у справі № 2-158/10 стягнуто з НАСК "Оранта" на користь ТОВ "Агротранссервіс" суму страхового відшкодування за шкоду, завдану в результаті дорожньо-транспортної пригоди, у задоволенні позову до ОСОБА_1 відмовлено.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на фіктивність оспорюваних договорів, вказуючи, що на момент їх укладення в обох сторін було відсутнє волевиявлення на реальне відчуження права власності належного позивачу майна, а у відповідача, відповідно, було відсутнє волевиявлення на набуття його у власність, що кожен розумів і усвідомлював, що договори в дійсності виконуватись не будуть, оскільки мета їх укладення - це спроба уникнення від стягнення з відповідача як співвласника майна матеріальної шкоди, завданої дорожньо-транспортною пригодою, винною та відповідальною особою в якій був позивач.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).