Постанова
Іменем України
16 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 447/2322/16-ц
провадження № 61-15848св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області у складі судді Карбовнік І. М. від 11 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., від 25 червня 2019 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк", банк) про захист прав споживача та визнання кредитно-заставного договору недійсним.
В обґрунтування позову вказав, що 25 лютого 2008 року між ним та банком було укладено кредитно-заставний договір, відповідно до умов якого банк зобовʼязався надати позичальнику кредит у розмірі 18 376,01 доларів США зі строком погашення до 22 березня 2013 року та процентною ставкою у розмірі 10,56 % річних, з яких частина кредиту у розмірі 16 164,02 доларів США надається з метою придбання позичальником автомобіля, а інша частина кредиту у сумі 2 211,99 доларів США надається на: оплату перших страхових платежів за договором страхування на перший рік дії кредиту (1 881,95 доларів США); оплату коштів за реєстрацію предмета застави в державному реєстрі (6,76 доларів США); оплату винагороди за надання фінансового інструменту та сплачується в момент видачі кредиту (323,28 доларів США).
На думку позивача, вказаний кредитний договір є недійсними, оскільки суперечить положенням Закону України "Про захист прав споживачів".
Під час укладення цього договору банк не надав йому як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування в письмовій формі повну інформацію про умови кредитування та включив до договору умови, які є несправедливими та обмежують права споживача у зв`язку відсутністю у ньому правових обґрунтувань в частині розміру нарахувань та сукупної вартості кредиту. Крім того, банк не надав позичальнику інформацію щодо наявності у нього ліцензії на здійснення операції з валютними цінностями.
У доповненні до позовної заяви позивач зазначав, що його як споживача було введено банком в оману щодо розміру наданого кредиту.
За таких обставин, позивач просив визнати недійсним кредитно-заставний договір від 25 лютого 2008 року з підстав, передбачених статтями 203, 215, 230, 533 ЦК України, а також положень Закону України "Про захист прав споживачів", та застосувати наслідки недійсності правочину.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 11 січня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 25 червня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що спірний кредитно-заставний договір підписаний сторонами, які досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, які в подальшому виконувалися позичальником, а тому підстави для визнання такого правочину недійсним відсутні. Суди не взяли до уваги висновки судово-економічної експертизи, оскільки її було проведено на основі дослідження неповного пакету кредитних документів, а тому дійшли висновку, що цей доказ є неналежним. Позивачем не доведено, що спірний правочин вчинений ним під впливом обману.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення його позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що банк включив до кредитно-заставного договору умови, які є несправедливими та обмежують права споживача у зв`язку відсутністю у ньому правових обґрунтувань в частині розміру нарахувань та сукупної вартості кредиту. Реальна процентна ставка за кредитом становить 40,08 %, хоча у договорі зазначено 13,24 %. Всупереч положень Закону України "Про захист прав споживачів" банк надав позичальнику неповну інформацію щодо умов кредитування.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 23 серпня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У вересні 2019 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подав відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
25 лютого 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ КБ "ПриватБанк" було укладено кредитно-заставний договір, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати позичальнику кредит у розмірі 18 376,01 доларів США зі строком погашення до 22 березня 2013 року та процентною ставкою у розмірі 10,56 % річних, з яких частина кредиту у розмірі 16 164,02 доларів США надається з метою придбання позичальником автомобіля, а інша частина кредиту у сумі 2 211,99 доларів США надається на: оплату перших страхових платежів за договором страхування на перший рік дії кредиту (1 881,95 доларів США); оплату коштів за реєстрацію предмета застави в державному реєстрі (6,76 доларів США); оплату винагороди за надання фінансового інструменту та сплачується в момент видачі кредиту (323,28 доларів США).
На виконання умов вказаних кредитного договору ПАТ КБ "Приватбанк" надав ОСОБА_1 кредитні кошти, які останній повертав банку.
Пунктом 3.1 кредитного договору визначене право банку в односторонньому порядку відмовитись від видачі кредиту і розірвати договір в односторонньому порядку.
У пункті 6.3.1. договору закріплено право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні конʼюнктури ринку грошових ресурсів в Україні.
Пункти 16.9, 16.10 та 17.1.8 договору містять обовʼязок сплати позичальником інших платежів на користь банку, а саме: винагороди за надання фінансового інструменту, винагороди за проведення додаткового моніторингу та винагороди за резервування ресурсів.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із частиною першою статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.
Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.
Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.