Постанова
Іменем України
04 листопада 2020 року
м. Київ
справа № 755/231/17-ц
провадження № 61-3641св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Штелик С. П. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В., Фаловської І. М.,
розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргуОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2018 року у складі судді Гончарука В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року у складі суддів: Поливач Л. Д., Махлай Л. Д., Шкоріної О. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_1,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу.
Зазначав, що 29 вересня 2006 року він надав відповідачу позику у розмірі 10 тис. доларів США на 12 місяців зі сплатою 3 % у місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою. Крім того, 07 жовтня 2006 року він надав відповідачу 10 тис. доларів США у борг строком на 12 місяців зі сплатою 3 % у місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою. Однак, відповідач не виконав взяті на себе зобов`язання та грошові кошти не повернув, внаслідок чого станом на 28 грудня 2016 року утворилася заборгованість у розмірі 85 844 долари 86 центів США з яких: 20 тис. доларів США - сума основного боргу; 60 303 долари 88 центів США - сума невиплачених процентів за користування коштами; 5 540 доларів 98 центів США - 3 % річних від прострочених сум. Загальна сума заборгованості складає 85 844 долари 86 центів США, що в гривневому еквіваленті станом на 28 грудня 2016 року складає 2 287 823 грн 04 коп.
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про встановлення нікчемності договорів позики, посилаючись на те, що, укладаючи договори позики, сторони не встановлювали грошовий еквівалент іноземної валюти, а використали саме іноземну валюту. Тобто, уклали договір щодо іноземної валюти між двома фізичними особами - не підприємцями без будь-якої ліцензії. А тому у відповідності до частини другої статті 228 ЦК України такі договори є нікчемними. Просив суд встановити нікчемність договорів позики, укладених між ним та ОСОБА_2 29 вересня 2006 року та 07 жовтня 2006 року.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11 червня 2018 року у задоволенні позовів відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що, як вбачається з наданих суду копій боргових розписок від 29 вересня 2006 року та 07 жовтня 2006 року, 20 тис. доларів США надавалися у борг строком на 12 місяців, у зв`язку з чим зобов`язання ОСОБА_1 повинні були бути виконані до 29 вересня 2007 року та 07 жовтня 2007 року відповідно, а позивач звернувся до суду 28 грудня 2016 року, тобто з пропуском строку позовної давності. Передача коштів в позику не є засобом платежу або застави, а тому необхідності в отриманні індивідуальної ліцензії для передачі коштів в іноземній валюті в позику немає. Таким чином, сторонами дотримана форма договору позики, необхідності в отриманні індивідуальної ліцензії на здійснення позики в іноземній валюті необхідності немає, тому зустрічний позов є безпідставним.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
ПостановоюКиївського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині вирішення первісного позову. Позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договорами позики у розмірі 386 545 грн 40 коп. та 3 % річних у розмірі 34 820 грн 97 коп. Вирішено питання про судові витрати.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, як пояснив суду ОСОБА_2, частина коштів поверталася йому позичальником у вигляді готівки, а частина - на його банківський рахунок. Останній переказ грошових коштів на картковий рахунок ОСОБА_1 здійснив 10 грудня 2016 року. В судовому засіданні 07 листопада 2018 року представник ОСОБА_1 пояснила суду, що вказані перекази грошей пов`язані з іншими відносинами між сторонами та не пов`язані з вказаними договорами позики. Представник не змогла пояснити суду, з якими саме правовідносинами пов`язаний перерахунок коштів ОСОБА_1 на рахунок ОСОБА_2, а тому в наступне судове засідання (05 грудня 2018 року) суд викликав ОСОБА_1 для дачі особистих пояснень з цього питання, але як ОСОБА_1, так і його представник в судове засідання не з`явились, причини неявки суду не повідомили. За таких обставин, відповідачем не було спростовано твердження позивача про те, що грошові кошти на його картковий рахунок переказувались ОСОБА_1 саме за вказаними договорами позик. ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 здійснювали платежі за грошовими зобов`язаннями ОСОБА_1 за договорами позики по грудень 2016 року, що є підставою, передбаченою частиною першою статті 264 ЦК України, для переривання перебігу позовної давності. А тому висновок суду першої інстанції про те, що позивачем було пропущено позовну давність, є помилковим. Зважаючи на те, що сторони в письмовій формі (формі укладення договорів позики) не продовжили їх строк, що є обов`язковим в силу статті 654 ЦК України, тому відсоткова ставка у розмірі 3 % на місяць не може застосовуватись поза межами строку договорів. Встановивши, що ОСОБА_1, отримавши від позивача позику, не повернув вчасно борг, суд вважає, що вимоги позивача за первісним позовом про стягнення 3 % річних від простроченої суми боргу підлягають частковому задоволенню з урахуванням заяви відповідача про застосування позовної давності. А тому стягненню з боржника підлягають три проценти річних за прострочення виконання грошового зобов`язання у межах позовної давності, тобто за три роки, що передували даті звернення із позовом про стягнення боргу до суду, за період з 28 грудня 2013 року по 28 грудня 2016 року. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку встановлених законом, право визначати грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті надано сторонам положеннями статті 524 ЦК України. Зокрема, суд вірно вважав, що передача коштів у позику не є засобом платежу або застави, а тому відсутня необхідність в отриманні індивідуальної ліцензії на здійснення позики в іноземній валюті.
АРГУМЕНТИ СТОРІН
(1) Доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та задовольнити його позов, в іншій частині залишити без змін рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування матеріального закону.
Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про переривання строку позовної давності за вимогами первісного позивача, яким не доведено доказами, що повернення коштів відбулося у вказані ним дати. Іноземна валюта не може використовуватися, як засіб платежу в Україні, тому на укладення договорів позики потребувалася індивідуальна ліцензія. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
(2) Позиція ОСОБА_2 .
У запереченні на касаційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що факт часткового погашення боргу підтверджується письмовими доказами у справі. Суд не оцінив показів свідків та не розглянув клопотання проти застосування позовної давності.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано матеріали справи із Дніпровського районного суду м. Києва. Зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 05 грудня 2018 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року цивільну справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами у складі колегії з п`яти суддів.
Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
08 лютого 2020 року набув чинності Закон України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX (далі - Закон від 15 січня 2020 року № 460-IX).
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положеньЗакону від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
29 вересня 2006 року ОСОБА_2 надав ОСОБА_1 позику у розмірі 10 тис. доларів США на 12 місяців зі сплатою 3 % на місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою. Крім того, 07 жовтня 2006 року він надав відповідачу 10 тис. доларів США у борг строком на 12 місяців зі сплатою 3 % на місяць за користування коштами, що підтверджується борговою розпискою.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Зустрічний позивач посилається на нікчемність договорів позики, як таких, що порушують публічний порядок, оскільки предметом договорів є позика в іноземній валюті, а сторони не мають індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу.
Колегія суддів погоджується із висновками судів щодо необґрунтованості зустрічних позовних вимог, з огляду на таке.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).
У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:
вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;
вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами - резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;